Роман «Клавка» читається захопливо. Тонко передає епоху повоєнного Києва, перетворює письменників з підручників на живих людей
Почнемо з того, «Клавку» написано майстерно. Знаю, що слово «майстерно» вже затягане, але як інакше описати цю книжку? Всі герої — як історичні, так і вигадані — тривимірні та складні. Події виглядають справжніми. Київ 1947 року — як живий. Повоєнне життя показано реалістично. Навіть їжу описано так, що хочеться її скуштувати прямо зараз, не відриваючись від книжки. А на останньому Львівському форумі видавців «Клавці» присудили нагороду в номінації «Сучасна українська проза».
Автор: Євген Лакінський, автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»
На цей роман вже було стільки рецензій, що просто рука не піднімається вкотре писати, що книжка — про українську літературну тусовку 1947 року і про «сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури, зокрема, паплюженням Юрія Яновського та Максима Рильського» (https:/
У свої 26 років Клавка ще не мала жодного сексуального досвіду. Щодня вона спілкується з багатьма чоловіками-літераторами. Клавка обожнює їхню творчість, але зовсім не сприймає як чоловіків — а чекає, натомість, на казкового принца. І ось принци з‘являються — аж цілих два. Одна біда: в кожного з кавалерів, виявляється, є власні недоліки.
Книжка вийшла захоплююча, майже пригодницька. Тут і атмосфера письменницьких квартир та дач, і осінній Київ, і реалії повоєнного життя. Виникає дике бажання поїхати до Києва і пройти усіма описаними місцями, а потім — негайно до Ірпеня, до Будинку творчості письменників. А їжу в романі описано так апетитно, що хочеться негайно її з‘їсти.
Взагалі, це справжній історичний роман, яких мало. Він тонко передає епоху, ненав‘язливо розповідає про важливі події та перетворює низку імен з літературних довідників на реальних живих людей, із їхніми характерами, чеснотами та слабкостями.
Багатьом із тих, хто ходив до школи за СРСР, українська радянська література запам‘яталася як набір віршиків про колгоспи, трактори, Леніна та «рідну Партію». Була ще, правда, «Пісня про рушник» Малишка, і його ж таки «Білі каштани» — але Ленін та колгоспи звучали гучніше. І такий імідж українства був значно гіршим за імперський образ «поющей и танцующей Малороссии», адже «малоросійські» галушки та вишневі садочки таки мали певний шарм, а трактори і «рідна Партія» (принаймні, у підручниках з радянської укрліт) — ні.
Прорадянська творчість Рильського та Тичини не викликала жодного захоплення і була, в найкращому разі, об‘єктом жартів. Покоління за поколінням школярів старанно розмальовували портрети письменників у підручниках з української літератури. А віршики та примовки на кшталт: «Ой, Павло Тичина//Любий наш професор//Пишеш ти, як Пушкін,//Жаль, нема Дантеса» або «Краще з'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину» стали частиною радянського шкільного фольклору.
І ось у «Клавці» ці «письменники з хрестоматій» постають живими гідними людьми. Герої їх поважають, а подекуди й обожнюють. Тичину, наприклад, тут цитують у критичних ситуаціях, коли треба якось підбадьорити себе та інших:
«Поезія Тичини, як ніяка інша, годилася для згуртування однодумців: магічний ритм переламував під себе внутрішні біологічні ритми людей, що зібралися тут, і тоді вони, немов на одній гойдалці, відчули одне і те саме: злет — падіння, злет — падіння!»
А Рильський для героїв роману — майже взірець.
«— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності із законами мови, із законами естетики», — каже одна з письменниць.
«— У [Рильського] кожен вірш — як кришталевий келих», — додає інший поет.
Клавка ж ставиться до літераторів як до напівбогів, і навіть подумки називає їх виключно на ім‘я та по батькові.
Але в романі показано, як кастрували українську літературу, як різали й калічили художні твори, як псували авторам життя, як примушували митців поливати брудом одне одного та самих себе.
Людей ламали, принижували, залякували. Вичавлювали з їхніх повістей та віршів усе живе. Уся ця творчість à la «Трактор в полі дир-дир-дир//Ми за працю, ми за мир» — це результат тривалого цькування та іншої «роботи Партії з письменниками». У «Клавці» цей процес показано поверхнево, без подробиць, подекуди натяками — але ми розуміємо, що бачимо лише верхню частину айсбергу.
У фільмі «Половина жовтого сонця» за чудовим історичним романом Чімаманди Нґозі Адічі, режисер Бії Банделе використовує гарний прийом: йдуть кадри реальної хроніки 1950-х, і раптом у натовпі з‘являється ключовий персонаж фільму. Так і в «Клавці»: книга настільки реалістична, що важко зрозуміти, де справжні люди, а де вигадані. Так і хочеться знайти журнали кінця сорокових років і пошукати там вірші Прохорової та повісті Сіробаби. Вигадані Неля Гершко, дядько Гаврило чи Емма Германівна стають не менш реальними, аніж Андрій Малишко чи Олександр Корнійчук.
«Клавка» відкриває нам цілу «атлантиду» повоєнної літератури. Ми багато чуємо про Розстріляне Відродження, трохи менше — про Шістдесятників. Але роман нагадує, що поміж Відродженням та Шістдесятниками теж було літературне життя — і не тільки те, що потрапило до шкільних хрестоматій. І що письменники тої доби писали добрі твори. І що як не намагалася радянська система понівечити ті тексти, підганяючи їх під ідеологічні та імперські кліше, — а все ж таки література залишалася літературою.
Завдяки «Клавці», наприклад, я вперше у житті відкрив «Живу воду» Яновського — і зачитався. Дивне, до речі, почуття: з одного боку, Яновський пише цікаво, наче в детективному романі; а з іншого — абсолютно неможливо читати, як дід Корнійко вихваляє колективізацію перед англійськими туристами, чи як усі радіють, що «цих вовків-багатіїв вивезли на заслання».
Виходить, що для нас «Жива вода» занадто прорадянська, а для сталінського режиму — занадто людська. Ані туди, ані сюди. І так, мабуть, з багатьма творами тої доби.
Отже, чекають на вас цілі гірлянди письменників України. Одні виступають як персонажі, інші просто згадані мимохідь. Абсолютна більшість реальних письменників, названих у романі, незнайомі абсолютній більшості читачів. А ще менше тих, хто читав їхні твори. От хто, приміром, знається на поезії Костя Гордієнка, який, як виявилося, їздив у пасажирському поїзді з власною косою?
А хто з нас читав Івана Сенченка? То були, напевно, непогані автори, а може й геніальні... А згадують при них тепер хіба що фахівці. Sic transit gloria mundi ("Так минає мирська слава")
Оскільки «Клавка» написана добре, читається легко та розповідає про важливі історичні події, то рецензію на книжку не написав лише лінивий, і треба дуже постаратися, щоб не побачити жодної з них. Отже, з рецензій я наперед знав, що кінець роману буде жахливим. Ну й, ясна річ, думав, що або письменників розстріляють, або з Клавкою станеться щось катастрофічне.
Та не бійтеся — і Клавка і письменники залишаться живі-здорові, принаймні фізично. Але остання сцена книги справді жахлива. І найжахливіше у ній те, що так воно, напевне, і сталося у реальному житті... Та не буду «спойлерити».
Як би там не було, а Марині Гримич тепер доведеться підготувати цілу статтю на тему: «Як я писала «Клавку», звідки брала матеріали і хто є хто насправді». Читачі вимагатимуть :)
P.S. Читаю я «Клавку» і думаю: це ж колись у далекому майбутньому хтось напише роман, як Артем Чапай розфрендив Отара Довженка, а Юрій Винничук забанив Тетяну Трофименко?
