«Мондеґрін». Культовий письменник із Донецька Рафєєнко написав роман про переселенця українською мовою

Прозова новинка, що побачила світ напередодні Книжкового Арсеналу — роман Володимира Рафєєнка «Мондеґрін». Нагадаємо: в Україні найбільшого розголосу здобув роман «Долгота дней» (2017, в українському перекладі Маріанни Кіяновської — «Довгі часи»). В ньому химерно й іронічно переосмислювалися події війни на Донбасі та в тилу. Це був перший роман письменника після виїзду з рідного окупованого Донецька, і після нього Рафєєнко навіть потрапив до короткого списку Шевченківської премії. Невдовзі після виходу «Довгих часів» в інтерв’ю з промовистою назвою «Росії довелося докласти багато зусиль, щоб я почав писати українською» він проанонсував роман українською мовою. І ось його надрукував «Meridian Czernowitz».

Оскільки мова — це як мінімум матерія (а багато в чому й дух) літератури, перехід письменника з однієї мови на другу є подією непересічною, з очевидними політичними, культурними контекстами, з нюансами ідентичності. Читацький інтерес у такі моменти, проте, викликають і значно менш концептуальні питання. Наприклад, суто технічний момент — чи добре вдалось опанувати автору «нову» мову? Відповідаємо: український текст нового роману Володимира Рафєєнка вийшов цілком органічний, пластичний і розмаїтий, лексично багатий.

Не надто численні, проте все-таки наявні й подекуди відчутні «російські сліди» тут можна потрактувати двоїсто.

По-перше, як справжні сліди багаторічного писання саме російською. По-друге — як таке собі «оголення прийому», тобто, навмисне і досить (само)іронічне підкреслення процесу опанування, обживання української мови: адже на неї принципово переходить герой роману, донецький переселенець у Києві. Виходить такий собі «роман із мовою», з уважною розробкою синонімів, з міжмовними аналогіями, з цитатами, з творчим підходом до засвоєння слів і правил.

Тут «Мондеґрін» місцями трохи нагадує мені «мовну лінію» іншого роману, написаного майже століття тому — знаменитого експериментального тексту «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена, в якому один із персонажів, Хосе Перейра з Іспанії, радісно вивчав українську, вигадуючи нею віршики та відмінюючи «хліб — хльоба». У всякому разі роман Рафєєнка — це теж книжка, в якій дуже багато уваги (і письменницької, й читацької) приділено не лише, точніше навіть не стільки тому, що написано, а тому, як написано. Читати цей твір інакше навряд чи в когось вийде.

Перша річ, здатна викликати інтерес, але й нерозуміння в читача — назва книжки. Мені навіть траплялись оголошення про події за участю Рафєєнка, де її, назву, писали неправильно. Але насправді приємно, що письменник не ганявся за очевидними та комерційно заманливими заголовками.

Отже, поняття «мондеґрін» означає невірно почуті, інтерпретовані чи відтворені (несвідомо або свідомо) слова чи вирази, а причиною такого «зсуву» значень є співзвучність. Промовиста сама історія появи терміна: він походить із фрази «…and Lady Mondegreen», яку помилково вживали замість слів «and laid him on the green» в одній з шотландських балад.

З усілякими непорозуміннями та недоладними інтерпретаціями головний герой, переселенець із Донецька Габінський, або «Габа», зустрічається на сторінках роману повсякчас. Досить сказати, що чи не єдиний його приятель у київському житті, котрий, як і «Габа», працює в супермаркеті «Красиве і корисне», щоразу фігурує під трохи інакшим, хоч і подібним іменем: Петров Пеця Петрович, Пейрулино, Петро Петракіс, Періас, Петрович, Петренко, Петрос тощо.

У Києві колишній університетський викладач «Габа» постійно перебуває на межі абсолютного соціального аутсайдерства, а реальність для нього розсипається, розшаровується, поряд виникають і змагаються різні версії подій. Мляво намагаючись при цьому якось облаштувати своє життя, він щораз частіше згадує свої довоєнні та воєнні часи в Донецьку.

Відсторонений від суспільства, занурений переважно в читання та в любовні перипетії, «Габа» ледве зумів помітити навіть початок війни («У 2014 році він залишався, може, єдиною людиною в місті, для якої найсвіжіша європейська новина полягала в тому, що країни Європи вирішили об’єднатися в Європейський Союз»). Зрештою, поступово «розшаровуються» і донецькі спогади. Навіть образ загиблої коханки зазнає химерних метаморфоз, перетворюючись на бабку.

Проблеми зі спогадами та із взаємодією з теперішніми реаліями в «Мондеґріні», поміж іншим, постають символами воєнної травми, яка з часом тільки посилюється, тільки сильніше все заплутує.

Емоційною противагою цій травмі, окрім, звісно, згаданого вже вивчення української мови, стає доволі насичений еротизм. У романі Рафєєнка чимало пристрасних сторінок і сцен. А його герой переживає багато психологічно — і не лише психологічно — яскравих любовних пригод.

Напруга емоцій і спогадів виводить текст на архетипний рівень. Так, ночами «Габі» ввижаються картинки з трагічного дитинства його діда — той був з розкуркуленої родини, його батьків розстріляли, а хату спалили. А вдень його відвідує невидима для інших гостя: Кобиляча Голова. Вона саркастично коментує вчинки «Габи», надиктовує йому різноманітні правила українського правопису та загалом поводиться нахабно і хвацько.

Образ Кобилячої Голови відсилає читачів до ефектної та моторошної народної казки (властиво, це добрий привід її перечитати), до її архетипів, а також може символізувати ту постійну «екзистенційність», у якій перебуває не лише головний герой, а й узагалі людина, тією чи іншою мірою зачеплена війною.

Ці образи показують, що події в «Мондеґріні» розгортаються в режимі фантасмагорії, з досить складними асоціативними побудовами й алюзіями, але при цьому з чорним гумором та іронією.

Останні поширюються, зокрема, й на географію — отож, одне з київських передмість, Клавдієво-Тарасове, перетворюється в романі на «Публієве-Неронове». При цьому Рафєєнко встигає начебто мимохідь змалювати миттєвості «метаморфоз» Донецька, коли мирне місто раптом у лічені дні наповнилося війною, і жодному соціопату вже не судилося цього факту оминути.

Зображує він і чимало «вузьких місць» життя у «столичному тилу». Серед найбільш критичних моментів тут — розповсюдженість упереджень стосовно переселенців з Донбасу, спроби заплющити очі на факт продовження війни та велика кількість «щурів». Що зовсім не означає, ніби автор роману «Мондеґрін» ігнорує київські красоти та інші приємності: аж ніяк, насправді він зробив добрий внесок у скарбничку «київського тексту».

Нова книжка Володимира Рафєєнка — етапна та яскрава річ. Українська література в ній отримала самобутнього письменника, вправного стиліста (цікаво, чи продовжить він писати українською?). При цьому, звичайно, потрібно зазначити, що «Мондеґрін» буде до смаку передусім любителям оригінальних поворотів літературної форми, гри з культурними кодами та зі словами, незвичних і неоднозначних переосмислень елементів реальності.

Уривок із роману Володимира Рафєєнка «Мондеґрін»

(…) У природі існує Мінський базар, а є ще базар на Героїв Дніпра, і їх потрібно відрізняти. Другий розташований кілометри зо два від дому, але краще все ж таки ходити саме до нього. Там завжди можна дешево придбати у людей сальця та іншої домашньої радості, що її привозять із сіл та містечок Київщини. Наприклад, доброго, ще теплого молока, молозива, гречаного меду. Грошей у Габи ніколи не було стільки, щоб купити все, чого хотілось, але він привчив себе до послідовності.

Купив шматочок сала в цю суботу, значить, на ту можна потішити себе кільцем ковбаски і головкою часнику. А у п’ятницю молочка купуй, бач, воно ще гаряче.

— Корова в мене не просто корова, а чарівниця, — каже старий жовтий дід (такий вигляд мусив би мати вчитель Zhuangzi), жестом просить у Габи сигаретку, підкурює, з великим задоволенням випускає дим у повітря. — Бабку цієї корови, що зараз у мене, звали Матильда фон д’Єсте. Вона, розказували люди, була в прямих родинних зв’язках із Габсбурґами. (Одного разу я, Чжуан Чжоу, побачив себе уві сні метеликом — щасливим метеликом, який літав серед квіток собі на втіху і зовсім не розумів, що…) Багато зробила хорошого для нашої сім’ї ця корова. Ми, якшо шо, мешкаємо у Публієвому-Нероновому. Це майже шістдесят кілометрів від Києва. Але річ не в тому. Матильда виявилася настільки розумною, що двадцять років поспіль працювала секретаркою місцевого відділення комуністичної партії, завідувала бібліотекою, кілька років виконувала обов’язки керівника місцевого лісного господарства. А що ти хочеш, гени, блакитна кров завжди дасться взнаки.

— Корова працювала секретаркою місцевого відділення партії, — Габа серйозно замислився. — У Публієвому-Нейроновому?

— По-перше, не треба казати «нейронове», бо це нагадує нейрони, а нам вони тут ні до чого. Ніяких нейронів, друже, у світі немає. Це фікція, штучний термін. Не кажи про нейрони нікому й ніколи. Тебе на Київщині просто не зрозуміють.

— А як тре казати?

— Публієве-Неронове. Та ви, мабуть, знаєте, був такий поет — Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Nasо).

— Чув про такого, — кивнув Габа. — А Нерон, невже той самий?

— Так, Нерон Клавдій Цезар Авґуст Ґерманік (Nerо Claudius Caesar Augustus Germanicus), при народженні — Луцій Доміцій Агенобарб, від 50 до 54 року — Нерон Клавдій Цезар Друз Ґерманік. Ну а в нас-то (на Київщині) його зазвичай просто Нероном звали. Нерон — він і є Нерон, римський імператор, останній з династії Юліїв-Клавдіїв.

— На мапі такого містечка немає, — задумливо промовив Габінський, дивлячись у смартфон.

— Так я ж кажу, на мапі воно зветься по-новітньому — Клавдієве-Тарасове. А так, то всі знають старовинну автентичну назву — Публієве-Неронове.

— А чому раптом перейменували?

— Ну так декомунізація ж у нас. Вирішили, що це якось занадто по-імперськи звучить. Правда, згадку про Нерона все ж таки залишили. Оце ж тобі Клавдієве тому, бо династія Юліїв-Клавдіїв. А Публія, як місцеві старожитці не билися, прибрали. Кажуть, у нас свій є поет, ніяк не гірший.

— Ви маєте на увазі…

— Так ясно ж, кого ще нам мати тут на увазі. Ось воно й вийшло трішечки дивно. Але всі місцеві так і продовжують звати своє містечко Публієве-Неронове.

— Треба якось завітати, подивитися, що там у вас і як.

— Скільки тобі, хлопче? Два, три літри? — питає дід з надією.

— Давай три.

Сонце сяє чисто і впевнено. Габінський розраховується.

— Ну добре. А все ж таки, як корова могла працювати секретарем парторганізації, хай навіть і в Нероновому, хай навіть і за радянських часів? (Сунському царю Юаню одного разу вночі наснилася людина зі скуйовдженим волоссям, яка вийшла з бокових дверей залу і сказала…)

— Так отож-бо, — дід двічі перерахував гроші й засунув їх у засмальцьований полотняний гаманець, — усі дивувалися. Навіть із Москви люди приїздили, щоб побачити нашу Матильду, коли її обрали депутатом XX з’їзду КПРС. Ну добре, ти приходь наступного разу. А мені вже треба звідси забиратися.

— Добре, — закивав Габа, — мені теж треба йти. (Я — чиновник бога річки Хебо і прибув за його повелінням із безодні Цзайлу, але мене зловив рибалка Юй.) Бачите, я переселенець. І саме тому в усе, що люди мені розказують, я вірю. Бо сам деякий досвід маю. Можу і вам дещо розказати.

— Що саме? — підозріло дивиться дід.

— Оце згадав, коли вас слухав. У далекому дитинстві, знаєте, рано-вранці, пташки ще не прокинулися, а корова (покійної бабці моєї, Марфи Олександрівни) на ім’я Гайда, бувало, вийде в сад у білій льолі й тонесеньким голоском співає арії Доніцетті. Так прекрасно в неї виходило, що мертві шахтарі вилазили з-під землі на поверхню і слухали годинами. Слухають і плачуть. От що значить мистецтво.

У повітрі застигла неприємна важка пауза.

— Так ти, мабуть, з Донецька?

— А звідкіля ж іще (прокинувшись, цар Юань велів розгадати сенс цього сну. У ворожінні йшлося: «це божественна черепаха»).

— То я й бачу. — Дід узяв торбину і, не попрощавшись, швидесенько попрямував до автобусної зупинки.

Так завжди случається. Самотність — ось що найважче у цьому прекрасному місті. Людина, народжена в Донбасі, несе її в собі десь у plexus coeliacus, чи, скоріше, навіть у шлунку, як кока-колу з горілкою в пропорції один до двох. Ця людина, по суті, і є та сама божественна черепаха, яка сама не знає, чи вона китайський філософ, чи український метелик.

Сонечко сяяло, вітерець задував у млявий мозок. Габа ніс молоко додому. Згадувалася вчорашня (що тільки має відбутися) зустріч з Оле. (…)

література рецензія переселенці