Українське кіно знімають, але не завжди показують (ІНФОГРАФІКА)
У 2016-му бюджет виділив майже 70 млн грн на кінематограф, наступного року – втричі більше, а цьогоріч узагалі через Держкіно проходить півмільярда гривень. З 22 фільмів, профінансованих державою у 2016 – 17 роках , лише 8 демонструвалися більш ніж на 100 екранах. Загалом в Україні понад 400 екранів. Середній голлівудський фільм іде на 250-350 екранах. Частина фільмів, знятих за гроші Держкіно, практично не демонструвалася в кінотеатрах. Відверто говорити про поганий прокат українських фільмів ніхто не хоче – ні Держкіно, ні дистриб’ютори.
Читайте текст повністю і вивчайте різні інфографіки тут
Ми, у Текстах, бачили 8 українських фільмів із 22, які зняли у 2016-17 роках, (як за підтримки держави, так і без). Вердикт: це не блокбастери, але художній рівень більшості стрічок – пристойний, на рівні фільмів країн Центральної Європи.
Та є одна проблема. Сюжет. Точніше – його відсутність. Не вміють у нас розповідати історії.
Часто український “фестивальний” фільм – це набір сцен, мало зв’язаних між собою. Важко сказати, про що така стрічка, адже події там не розвиваються: немає героя, якого режисер кидає то в рай, то в пекло, а зал із завмиранням серця за цим стежить, немає драматичного перетворення його характеру. І від провалу – тобто, неможливості податися на фестиваль, бо глядач на них не піде – подібні фільми рятує тільки акторська гра (приклади: “Припутні”, “Брама”) та робота оператора.
Є ще клас фільмів, які, хоч і не можуть розповісти цілісну історію, але завдяки патріотичній тематиці збирають в залах хоч якихось гладачів (приклади: “Жива”, “Таємний щоденник Симона Петлюри”). Від поганої роботи з сюжетами тут особливо прикро. Адже про історичні події чи постаті хочеться бачити фільми, від яких не можеш відірватися. Тоді б ці картини збирали й більше глядачів.
На противагу цьому так званому “поетичному кіно”, лідери прокату – це стрічки, де є історія і де події стрімко розвиваються (приклади: “Дзідзьо Контрабас”, “Сторожова застава”, “Свінгери”).
