Не радянський Бажан. Він любив красиво жити, здав друга та розкаювався за це, підтримував репресованих

«Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» - таку назву має найсерйозніша і наймасштабніша за останній час спроба «реабілітувати» Миколу Бажана, позбавити його іміджу хронічного соцреаліста, послідовного оспівувача Сталіна, через що поет нещодавно навіть був «виліетів» зі шкільного курсу літератури. І натомість утвердити його як одного з найкращих і найпотужніх авторів нашої поезії.

Книжка відомої дослідниці, експертки в питаннях історії української літератури ХХ століття Віри Агеєвої з’явилася друком цьогоріч у «Видавництві Старого Лева».

Як зрозуміло з назви книжки, в її основу покладено біографію Бажана. Цей життєпис Агеєва прагне «очистити» від нашарувань, зумовлених цензурою і обережністю небезпечних часів. Наприклад, із низки Бажанових творів з автобіографічними нотками складається враження, що він походив ледь не з родини старих більшовиків, котрі в буремні революційні дні підпільно розповсюджували в Умані ленінську «Іскру».

Насправді ж, пише професорка, майбутній знаменитий поет народився в родині абсолютно української, ба навіть уенерівської орієнтації. Батько служив в українській армії, через що потім мусив переховуватись і бути під постійною загрозою репресій, мати була активною учасницею української громади, гонінь зазнали інші родичі. Радянські «органи», звісна річ, про все це чудово знали, проте Микола Бажан все одно був зобов’язаний «ретушувати» такі факти своєї біографії.

Бажан як експериментатор-авангардист

У революційні та перші пореволюційні роки Умань була містом феноменальним у літературному сенсі. Тут сформувалося ціле коло молодих авторів, що потім яскраво і самобутньо (хоч і не всі – надовго) спалахнули на загальноукраїнській літературній сцені. Крім Бажана це були, до прикладу, Юрій Смолич, Раїса Троянкер, Андрій Чужий (ТЕКСТИ свого часу присвячували йому окрему статтю).

Останній через багато років згадував, що в Умані він входив до загадкового поетичного об’єднанні «Безмежники», присвяченого пам’яті Волта Вітмена. Сюди приїздив зі своїми першими сценічними пробами майбутній головний соцреалістичний драматург Олександр Корнійчук. Тривалий час тут перебувала театральна трупа під орудою Леся Курбаса, якого відвідував Михайль Семенко.

При цьому Умань не була губернським центром, зрозуміло, що в ній не числилося жодних університетів. Тому, навіть попри таку кількість обдарованих уродженців, місто залишалося провінцією, не вельми перспективною для тих, хто вирішили присвятити себе красному письменству. Юний Микола Бажан, відтак, на початку двадцятих років вирушив до Києва.

Після перших, не аж надто виразних літературних спроб, у Києві Бажан заявив про себе як футурист. Зрештою, в своїй авангардній поетиці він не цурався й інших експериментальних стилів – наприклад, експресіонізму.

Український авангард 1920-х років неодмінно супроводжувався епатажними заявами, маніфестами та жестами з руїнницьким пафосом, деклараціями про «смерть мистецтва» та іншими екстравагантними іграми.

Віра Агеєва, здається, трохи занадто серйозно трактує подібні заяви та дещо перебільшено описує в своїй книжці авангардний період творчості Бажана як учнівський, агресивно-наївний.

Якщо ж відкинути зовнішню риторику, важко заперечити, що такі вірші, як «Мене зелених ніг…», «Елегія атракціонів» і особливо «Фокстрот» належать до вершинних досягнень українського літературного авангарду і до найефектніших віршів українських двадцятих років.

Як і інші «гості з Умані», як і колеги-футуристи, Бажан у двадцятих роках охоче демонстрував визнання радянської влади. А то й міг написати, що «ненавидить УНР». З чим це було пов’язано? Розчарування в політичних орієнтаціях дитинства або батьків? Чи, навпаки, юнацьке захоплення масштабами ідеї комуністичної утопії?

Віра Агеєва, аналізуючи тексти й контексти Бажана, робить припущення в тому дусі, що це могло бути спробою подолання травми поразки визвольних змагань. Та мрією про розбудову України іншим шляхом – з акцентом на міську ідентичність, модернізацію, індустрію та подібні трендові на тоді речі. Але й принадність лівого радикалізму теж ігнорувати не варто.

Недаремно ідеї митців-авангардистів своєю екстравагантністю інколи перевершували фантазії більшовиків. Є чимало свідчень щирих симпатій і запаморочень українських діячів на ґрунті революційних утопій. Авторка книжки розповідає про таке цікаве явище, як комуна у Харкові на вулиці Пушкінській, куди Бажан перебрався з Києва.

Тут жили чимало представників тодішньої богеми, з-поміж яких варто назвати Юрія Яновського та Олександра Довженка. Збереглися згадки про прожекти Довженка на предмет того, як непогано було б знести церкву по сусідству. Церкву, до речі, пізніше таки знесли, але цікаво інше.

У контексті активно прихильної позиції режисера з приводу ідеї знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві очевидно, що ура-революційна фразеологія в українських митців двадцятих років була не лише способом пристосування. Багато хто справді вірив в успіх одночасної боротьби і проти «старої України» (яка завинила в тому числі й власною поразкою у 1917-1921 роках), і проти імперської Росії.

Злам, порятунок, компроміс, комфорт

Фінал такої боротьби був самозрозумілим. За великим рахунком, він настав іще в двадцятих, але остаточно все і всім стало ясним уже в наступному десятилітті. Персонально практично для кожного письменника наставала пора зламу. Або внутрішнього, або зовнішнього (за допомогою «фахівців»), або і того, і другого. Як свідчить книжка Віри Агеєвої, Бажан дуже боявся і чекав арешту.

Надто що критика ставала до нього щораз нетерпимішою – а це в тридцяті сприймалося як прелюдія до нічного візиту співробтіників НКВД. У цьому відомстві, до речі, вже лежала справа-формуляр на Бажана. Цей цікавезний документ Агеєва в своїй книжці досить рясно цитує. В ньому – море доносів (зокрема й близьких людей), матеріалів стеження тощо. Хочеться сподіватися, що справу цю колись видадуть окремо як повчальний документ епохи.

Із доносу дружини брата поета – Жанни Бажан (агентки «Лебедєвої») від 24 листопада 1929 року:

«У квартирі Бажана Миколи по Житомирській вул. № 40, кв. 4 часто збираються: Тенета, Євген Плужник, сестра дружини Плужника (Тася, служить в УАН’і), Фальківський Дмитро, Іванов – завгосп ВУФКУ; приїжджий з Харкова Підмогильний та ін., прізвищ яких не знаю.

Буває також письменник Шкурупій, що рідко ходить до Бажана, і його мають не за свою людину. Уся ця публіка налаштована шовіністично, вважає, наче Україна уярмлена, і коли (…) хотіла зайти в кімнату, де всі вони зібралися, то Микола Бажан сказав мені, що «зараз не можна, тому що у вас нарада» (…) Усі вони продовжують співчувати арештованим к.р. [контрреволюціонерам. – В.А.] і, як мені вдалося дізнатися, збирають гроші та матеріально допомагають як арештованим, так і їхнім сім’ям.

До цієї групи також долучається сестра дружини Бажана (Віра Коваленко, вчиться на курсах іноземних мов), вона також налаштована укр. шовіністично, і сестра її неодноразово сварила за те, що вона надто відкрито поводить себе на курсах. Як я вказувала вище, уся ця група як матеріально, так і морально допомагає арештованим і є ніби політ. Червоним Хрестом.

Особливо завзято веде роботу Тася, яка говорить про те, що вся їх компанія по черзі чергує біля ГПУ, стежать, кого з арештованих к.р. привозять і відвозять, носять передачу, як у ГПУ, так і в ДОПР, і збирають гроші.»

Але, як твердять мемуари, поета врятувала поезія. Грузинська. Бажан тоді активно їздив до Грузії, перекладав (через підрядників) тамтешніх поетів. Зокрема, зробив хрестоматійний переклад «Витязя у тигровій шкурі» Шота Руставелі. Сталін чув про цей переклад – і начебто особисто дописав прізвище Бажана у список тих, хто мав отримати орден Леніна.

«Висока» увага змінила в житті поета все. Його було порятовано, і він прийняв нові правила гри. Увійшов до кола «офіційних» літераторів, обіймав посади, замість глибоких, метафорично і фонетично вишуканих, експериментальних текстів усе частіше продукував агітки на кшталт «Людина стоїть в зореноснім Кремлі…».

За що отримував і численні матеріальні блага та можливості, і внутрішній неспокій (зрештою, й залізобетонних гарантій безпеки при Сталіні ніхто не давав навіть орденоносцям). Звичайно, цей шлях вимагав усе нових компромісів з собою. Одним із них став виступ проти найкращого друга, Юрія Яновського. Микола Бажан був вимушений долучитися до цькування цього письменника, але переживав це дуже боляче, а мати поета не пробачила йому зради друга і нагадала про неї при смерті.

Віра Агеєва, втім, показує, що на все це Бажан пішов не лише заради любові до комфорту, яка була йому справді притаманна. Отримавши певні повноваження та можливості, він постійно використовував їх для «малих справ» - підтримки митців (зокрема, й репресованих), розвитку культурної інфраструктури, видання важливої літератури.

Цікавим і, на жаль, не надто детально висвітленим моментом «нового життя» поета стали сімейні перипетії. Бажан розлучився з поеткою і перекладачкою Гаїною Коваленко (з нею лишилась і дочка Майя) та одружився з дослідницею медицини, харків’янкою Ніною Лауер.

Небагато можна дізнатися з «Візерунка на камені» про Гаїну Коваленко. Пошуки в інтернеті, до речі, так само залишають тему зовсім нерозкритою – хоча є уривчасті дані про те, що з грузинської вони з Бажаном перекладали разом, а ще замолоду вона теж входила до тусівки футуристів. Нарешті, є згадка доньки про те, що Гаїна була вельми богемною людиною.

Не надто виразним постає і портрет Ніни Лауер. Хіба складається враження, що сам поет її обожнював до останніх днів, а ось його батьки сприйняли нову невістку відверто прохолодно. Її погляди, характер, естетичні вподобання, особиста біографія залишаються загадкою. В інтернеті є інформація, нібито племінником Ніни Лауер є журналіст Євген Лауер.

Повернення до справжньої літератури: мистецтво, каяття, віра?

Як розповідає Віра Агеєва, далеко не кожен письменник зміг повернутися з духовного «заслання соцреалізму». Тичина, наприклад, не зміг. І ніколи більше не наблизився до своїх текстів зразка 1910-1920-х років.

А Рильський (з ним Агеєва часто порівнює Бажана) зміг – і пережив ще пару «цвітінь». Так само й Микола Бажан після відносної лібералізації радянського режиму став платити значно меншу данину цензорам і соцреалістичній поетиці, а знову став писати серйозну поезію.

Дослідниця згадує «Політ крізь бурю» (із сьогоднішньої перспекриви твір відверто компромісний, а у шкільній програмі кінця 80-х так взагалі виглядав, як суто комуністичний, але, як показує Агеєва, він дав яскраве, метафоричне й іносказальне зображення сталінської епохи, її репресій, що в українській радянській літературі шістдесятих років було явищем нечастим), низку біографічних творів, «Нічні концерти», передсмертну філософську лірику.

Відродження, «відмерзання» поета мало не лише естетичний характер. Бажан продовжував користуватися матеріальними благами і правами офіційного радянського поета-класика. Продовжував використовувати й можливості для реалізації «soft power» української культури – досить згадати проекти «Української Радянської Енциклопедії», енциклопедії «Історія українського мистецтва» чи україномовної першої в світі «Енциклопедії кібернетики».

Але, сито і гарно живучи, не став мовчати про минуле чи робити вигляд, що його не було. Микола Бажан став одним з тих, хто публічно розкаявся в своєму пристосуванстві за сталінських часів, хоч і робив це стримано, а часто й іносказально.

Зокрема, пробачення в Юрія Яновського він попросив не лише приватно. Про почуття вини перед зрадженим другом він написав цілий есей. Бажан спілкувався з літераторами-«шістдесятниками», нерідко їх підтримував, знайомив із творами та культурними реаліями двадцятих років. Нарешті, він активно сприяв реабілітації репресованих письменників та публікуванню їхніх творів – і голос Бажана в таких питаннях, як пише Агеєва, важив чимало.

Аналізуючи пізню поезію Миколи Бажана, авторка «Візерунка на камені» доходить висновку, що після футуристичного «юнацького нігілізму» (про перебільшеність такого трактування я вже писав) і формальних пошуків, а потім боротьби за виживання часів сталінських репресій, поет сперся на нові ідеї та мотиви.

Першим і найпомітнішим з них стало своєрідне «обожнення» мистецтва. Пізній Бажан показує, як в умовах катастроф, геноцидів і суспільного здичавіння саме мистецтво в найрозмаїтіших виявах стає тим, що рятує і заспокоює людину. Стає тим, що дозволяє людині залишатися людиною в щонайнеймовірніших умовах. Це певною мірою можна назвати відповіддю на крилату фразу філософа Теодора Адорно «Писати вірші після Освєнцима – це варварство».

А другим, як не дивно, виявилося звернення до малоприхованої релігійної теми, реалізованої, звісно, не в клерикальному вимірі. Але, так чи сяк, у передсмертних віршах Микола Бажан часто звертався до пошуків вищої сутності. І намагався зазирнути за межу смерті. Осягнути недоступну зону «білої тиші» спалахом літературної інтуїції. Результатами стали надзвичайно цікаві й витончені тексти.

Не зовсім очікуваний фінал для «класичного радянського поета» і співавтора (власне, радше адаптатора) гімну УРСР, чи не так? Але таким і був Микола Бажан: неочікуваним, здатним на раптові радикальні зміни, таким, що постійно шукав і прагнув. І такого Бажана справді хочеться читати, особливо після знайомства з книжкою Віри Агеєвої.

Віра Агеєва. Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.

Кілька ранніх і пізніх віршів Миколи Бажана.

ФОКСТРОТ

Дугою вигнувшись, дає струна тупа,

Немов краплині, впасти чорній ноті,

І ось улесливо з оркестру накрапа

Мелодія в розбещеній скорботі.

І люди йдуть, згинаючись в фокстроті,

Ламаючись у нерухомім па.

І скрипалі бліді помалу

З скрипок опуклого бокалу

У залу, як в тремкий сосуд,

Переллють прелюд.

Забився в похоті прелюдній

Цей крок лисиць, меткий фокстрот,

Цей такт,

Цей тракт хитких істот,

Цей акт одвертий, акт прилюдний,

Цей неймовірний акт.

Шматуй же крок, труси людей ти,

Кохання механічний знак!

Уже на чорнім горлі флейти

Заходи́в худий борлак.

Струна, як бич, пече банджо,

І стогнуть скрипалі,

Щоб звук хитавсь, як в жилі жовч,

Як ртуть в гарячім шклі,

Щоб, враз упавши з висоти,

Запавсь, зім'явсь, зібгавсь,

Щоб роззявлялися роти,

Роти голодних павз.

І захлинувсь астмічний такт,

Що рве, як рану, рот.

Цинічний акт, прилюдний акт, –

Розчавлений фокстрот.

Ах, солодійництво примар

В розгойданому мюзік – холі!

Віолончелі стегна голі,

І хтиві талії гітар,

І жирний ляпас підошов,

І крок кривий, як корч.

Ну, що ж, така людей любов,

Випростана сторч!

Хитаючись, любов іде,

До рота влипши ртом.

Любов людей, любов людей

Трусить животом,

Животом і клубами,

губами ботокуда,

Губами, мов окравками

скривавлених лахміть.

То, поспішаючи, стенографують люди

Каракулями шімі свою коректну хіть.

У стоккато шуму шімі,

Спотикатись в шумі шімі,

Це – любов.

Ось така ти в шумі шімі,

У строкатім шумі шімі

Ти – любов!

(1928)

***

Мене зелених ніг,

тіл тюль люля хміль.

О, хто зазирає ввечері на зорі

в хвиль сльотну толь?

Маг гамм втом –

гілля хили чоло.

Лягай, гаї лагун

на килим, гегінь лон.

О коло, локон лих

у голих ніг і мхів твоїх.

Не келих хилить літо то –

а плахту,

не конопель стон –

жах тут –

тінь тут.

Коло плеса оплетене тло

навкруг,

Плахта там.

(1923)

ПОДЗВІН КОНВАЛІЇ

Як плавно і чисто струмує арпеджіо

Цих білих, маленьких, розгойданих ноток!

Стеблин легко схилених ніжне мереживо,

Тремких порцелянових дзвоників дотик.

Сім ноток - фінальне бриніння конвалії,

Солодке прощання її семизвучне,

Свиріль її пісні, вже трошки прив'ялої,

Цвітіння печалі й весни нерозлучне.

О смутку і радості росяні парості, -

Ви келишки ваші мені нахиліте,

Щоб трунок цілющий від втоми і старості

Я з білої чарки захланно міг спити.

Краплину! Росину! Не треба до ситості.

Хай добрим стражданням жадоба тривожить,

Хай поклик жаданої несамовитості

Відлуння в душі невгамованій множить.

Прощання. Розстання. Зітхання конвалії.

Пролине й розтане. Невже це прощання

Для мене - остання духмяна печаль її,

Весінньої радості ласка остання?

(1983)

***

На луг лягло благословіння снігу —

Хитливий переплив і перелив сніжин, —

І я мовчу, немов читаю книгу

Великих, тихих, лагідних таїн.

В п’янливому, сповільненому смерку

Кружіння серця. О солодка млость!

Пурпурні снігурі, як змахи фейєрверку,

Пронизують сріблисту високость.

Я йду, й мовчу, і тепло марю снами,

Я на долонях тиші розтаю, —

Кристалик, зведений блаженними руками

На свій приділ і на журбу свою.

Запаморочений, дрімотний, заблукаю,

І ввійду в сон, і вже не вийду з сну,

І мовчазливо добреду до краю

Крізь білу, добру, вічну тишину.

(1976)

література книги культура бажан історія