Підстави, цькування, блат, секс викладачки із студентами. Про це у книзі «Факультет» Дарини Березіної

Це — майже детективна історія про українську вищу освіту. Дія відбувається у неназваному виші на півдні України. Авторка мешкає у Миколаєві і попереджає, що «усі збіги географічних назв, назв навчальних закладів, власних імен і характерів є абсолютно випадковими», проте для читача очевидно, що персонажів і події взято з реального життя. Цей реалізм вже оцінили — письменниця отримала кілька анонімних погроз.

Але чимало викладачів з усієї України пишуть їй листи, висловлюючи підтримку, розповідають, що в їхніх вишах — схожа ситуація. Деякі, щоправда, докоряли: ви, мовляв, пишете правду, але навіщо виносити цей бруд на люди? Нехай ці історії залишаться «поміж своїми» і не лякають решту суспільства.

Відомо, що в Україні — понад 200 вишів з тисячами кафедр. Десятки тисяч людей працюють викладачами. Бюрократична система, корупція, непотизм і недостатнє фінансування псують життя багатьом з них. Та попри це, більшість викладачів добре опанували свій фах, люблять його і намагаються вчити студентів якнайкраще.

Тому ця стаття — не про «вищу освіту взагалі», а лише про одну окрему «вигадану» кафедру з роману «Факультет».

«Факультет: Соціально-психологічний роман». Київ: Смолоскип, 2017 Автор: Дарина Березіна.

Як кафедра з мафією змагалася

Про що ж книжка? Про дисфункціональну організацію. Буває, що якась установа (хоч державна, хоч приватна) перетворюється на болото: керівництво погано керує, менеджери узурпують владу, підлеглі деморалізовані. Усе це разом нагадує чи то зоопарк, чи то джунглі.

Той, кому «пощастило» побачити щось таке зблизька, відразу впізнає шаблон.

Приблизно у такій організації й опиняється Аліса, героїня роману «Факультет». Героїня — молода університетська викладачка, а її «джунглі» — кафедра англійської мови у престижному виші. Завідувачка — авторитарна, викладачки працюють «для галочки» і плетуть інтриги, а нахабніші з них принижують «слабших».

Тема, сама по собі, класична: дисфункціональні організації є в усіх країнах світу, зокрема й «цивілізованих». Про них написано романи, знято фільми — переважно, (трагі)комедійного жанру. Такою є, приміром, комедія «Офісний простір», про безтолкову комп‘ютерну фірму у Штатах. Фільм, ясна річ, дещо перебільшує, але багато глядачів із сумом посміхнулися, впізнавши власного менеджера і власний офіс.

Таким є й роман «Останні дні «Ла Пренса» («Los últimos días de La Prensa») за авторством Хаіме Бейлі про хаос у великій перуанській газеті: секретарці усе дозволено; редактор економічної сторінки спився і вимагає безкоштовну випивку в навколишніх кафе, бо інакше «напише у газеті, що вони економічно безперспективні»; керівництво виписує премії собі і друзям; на журналістському конгресі несуть маячню...

Читач випадає від сміху, але й змушений замислитися: увесь цей абсурд — наче карикатура на суспільство.

Але скромна кафедра англійської мови з українського вишу обігнала іноземних газетярів та айтішників, і впевнено наближається до роману «Фірма» Джона Грішема, за яким також зняли фільм. У «Фірмі», яка стала міжнародним бестселером, справді є чимало спільного з «Факультетом».

Молодий спеціаліст — майже як Аліса, але чоловічої статі, а до того ж, юрист, а не філолог — йде працювати до респектабельної юридичної фірми. Але з часом він усвідомлює, що фірма — бандитська, а «ненадійних» співробітників просто вбивають. Схожих висновків доходить і Аліса, з тією лише різницею, що на Кафедрі вбивають не фізично, а морально.

Та усі інші порівняння з мафіозною фірмою - не на користь Кафедри. Наприклад, у Грішема мафія бере на роботу найкращих юристів, по горло завантажує їх роботою й вимагає якісної праці. На кафедрі — усе навпаки: завідувачка набирає людей «корисних» (себто, зі зв‘язками), і дозволяє працювати абияк.

Мафія платить людям добру зарплатню. На кафедрі зарплатня не дуже, але завідувачка намагається відібрати і це: на кожне свято викладачі зобов‘язані купувати для неї дорогі подарунки. Наприклад, на день народження начальниці викладачка з зарплатнею у 2410 гривень на місяць має здати 2000 гривень (понад 80% своєї місячної платні) на кухонний комбайн для ювілярки. Мафіозна фірма дбає, щоб молоді працівники вважали її за чесну організацію, але завідувачка навіть і не думає про конспірацію: усі все знають.

Виходить, що американська мафія ставиться до співробітників з більшою повагою, ніж неназваний миколаївський виш.

Взагалі, у плані порушень етики завідувачка кафедрою «переплюнула» і перуанського редактора, і американського менеджера. Наприклад, при свідках (!) просить лаборантку зіпсувати особисті речі одної з викладачок — просто так, для задоволення.

На кафедрі проблеми вирішуються елементарно. Треба відрахувати студентку? Завідувачка просить викладачку підкинути дівчині власного гаманця і звинуватити у злодійстві. І викладачка погоджується. Ба більше, пишається такою довірою.

Підлеглі ж не поступаються завідувачці. Лаборантка постійно краде в викладачів «цукерочку, шоколадку, чаю пакетик». Усі при це знають — і мовчать.

Викладачка відкрито спокушає студентів. А якщо студент нею не цікавиться? Не проблема: треба ставити його дівчині погані оцінки, аж поки хлопець не погодиться на секс.

Для героїнь «Факультету» не проблема підробити чужий підпис. Ясна річ, що частину дисертацій штампує за гроші «спеціальна «дисертаційна» дівчина». Коли ж вона не встигає «зварганити щось, хоч би трохи путяще», то «захист відбувається камерно, за участі потрібних саме для подібних випадків членів вченої ради».

Коли нема захисних механізмів

В усіх вишах світу існують свої політичні ігри. «Я оточений кар‘єристами», — зізнався мій знайомий, який, по захисті докторату, працює викладачем в одному з університетів Монреаля.

— Якщо ти хочеш дізнатися, що таке справжній булінг (себто, цькування), поговори з лаборантами в університетах, — сказав мені канадський психолог, який спеціалізується на проблемах, пов‘язаних з роботою.

Лаборанти часто підпорядковуються безпосередньо професорові, який платить їм зі свого дослідницького бюджету і може легко звільнити. Якщо професор порядний (а таких більшість), то все гаразд; якщо ж тиран — починаються маніпуляції і психологічний тиск.

Але на Заході навіть найавторитарніший менеджер і найнепорядніший викладач знають: є межі, які не варто переходити. За це можна, сказати б, «отримати по голові». Бо існують контрольні механізми як усередині університету, так і ззовні: омбудсмен, аудит, профспілки, студентські організації, преса, депутати, поліція тощо. Жоден з цих механізмів не є повністю ефективним, і допомагають вони не завжди. Але вони таки діють. Знаючи це, навіть найавторитарніші інтригани не наважуються робити казна-що.

Є й сексуальні домагання. З ними борються, але недостатньо: інакше не було б компанії #MeToo. Проте, навіть найнахабніші німфомани не наважуються домагатися відкрито — за це можна отримати або проблеми, або звільнення, або й кримінальну справу.

Коротко кажучи, на Заході може статися, що викладач поводиться неетично. Але на «Факультеті», схоже, взагалі не чули про елементарну етику. Керівництво просто не знає, що етика існує як така, а підлеглі не в курсі, що мають право на повагу. Усі вони вчать студентів на власному прикладі.

Річ у тому, що героїні «Факультету» впевнені у власній безкарності. Бо механізмів, які бодай якось контролюють ситуацію, або геть нема, або вони хронічно не працюють.

Людина проти системи

У будь-якій бюрократичній системі стосунки з начальством грають, як мінімум, не меншу роль, ніж реальна якість праці. Та у патологічній організації на кшталт кафедри англійської мови з «Факультету», стосунки з завідувачкою визначають взагалі все. Аліса ж відмовляється грати у ці ігри. Вона не бореться з системою, а просто її ігнорує.

Вона впевнена, що її місія — якнайкраще вчити студентів англійській. Це вона й робить. При цьому абсолютно не займається кафедральною політикою: не здає гроші на дорогі подарунки для начальства, не пиячить з іншими викладачками на перервах, не намагається ані сподобатися завідувачці, ані створити свій клан. Натомість, концентрується на своїй роботі і справді дуже добре її виконує.

Таке «нахабство» настільки дивує всіх навколо, що Алісі якийсь час дозволяють залишатися собою. І тільки коли вона робить найстрашніший «злочин» — поступає до аспірантури без дозволу начальства, — завідувачка вирішує звільнити негідницю.

А якщо завідувачці з «Факультету» треба примусити підлеглих до голосування, вона прилюдно оголошує: «якщо хтось не голосуватиме, за статтею звільнить». І всі панічно бояться заперечити.

Варто зауважити, що Алісі легше ігнорувати систему, ніж декому з її колег. Вона молода, незалежна. Їй не треба, припустимо, годувати дитину; вона не має, у разі звільнення, повертатися до села. Тому звільнення для неї — не катастрофа, а новий етап життя.

Що робити?

Бачимо, що одна окрема Аліса не здатна змінити ситуацію. «Але чи можна щось зробити на системному рівні?» — спитав я авторку. На її думку, якщо йдеться про університетські кафедри англійської, то варто, як мінімум:

— Провести повний аудит наукових регалій/ступенів/звань із залученням іноземних фахівців і ретельною перевіркою ними всіх дисертацій та публікацій тощо;

— Запровадити перевірку знань викладачів носіями мови;

— Хоч якось приборкати непотизм, коли «сильні» університетського світу влаштовують близьких родичів на теплі посади.

Як примусили поважати правила (повчальна історія)

Додам від себе одну цікаву історію, яка справді мала місце в одній канадській організації.

Щоб вийти з офісу до коридору, треба було пройти крізь дві пари дверей із замками. Але був ще й аварійний вихід. Він легко відкривався зсередини, але на ньому висіло попередження: «Користуватися лише у разі негайної евакуації». І, ясна річ, більшість співробітників на чолі з менеджерами виходили саме через ці аварійні двері.

Тоді адміністрація повісила на аварійному виході ще одне оголошення, вже більше за розміром: «Будь ласка, НЕ користуватися цими дверима». Але менеджери знов таки надали приклад колективу, і заборону вкотре проігнорували.

Аж одного ранку на аварійному виході з‘явилася нова наклейка: «Ці двері під‘єднано до системи сповіщення поліції. Якщо їх відкрити, спрацює безшумна сигналізація, і поліція розслідуватиме інцидент».

Ніхто в офісі не знав, чи справді двері до чогось там підключені, чи існує «безшумна сигналізація» і чи це взагалі зацікавить поліцію. Але ніхто не хотів випробувати систему на собі, тож усі миттєво перестали користуватися забороненим виходом.

Проблема «Факультету» полягає у тому, що усі героїні свято переконані, що «аварійні двері» у принципі не можуть стояти на сигналізації, і що жодна поліція ніколи нічого не розслідуватиме. А значить — «можна» порушувати будь-які правила та закони.

книги освіта література