«Моя бабуся Фані Каплан». Фільм якісний, але нам потрібні інші сюжети

Зірковий склад і фахове визання

Непросто писати тому, що картину зробила Олена Дем’яненко, яку я вважаю тонким і талановитим режисером. І чий перший фільм “Дві Юлії” - пам’ятаю в деталях. Це непросто ще й тому, що українське новітнє кіно тільки народилося. І зараз воно вимагає навіть трохи більше схвалень, трохи гучніших аплодисментів й трохи поблаживішої оцінки. Тим більше, що фахове визнання фільм отримав.

В Лондоні на фестивалі Crystal Palace International Film Festival “Фані” визнали найкращим іноземним фільмом. На цьогорічному Одеському кінофесті картину номінували у категорії «найкращий повнометражний фільм», але нагороду за кращу роль отримав лише Мирослав Слабопшицький.

Але ми, даруючи нашу глядацьку любов, спробуємо бути чесними до кінця.

Хоча б для того, щоб зорієнтувати режисерів, що нам цікаво, і що нас хвилює - і пояснити, чому саме фільм збирає часом ядучі коменти на Фейсбуці.

Думаю, що четверо людей в глядацькій залі — це не лише результат того, що фільм нерозкручений (бо він розкручений настільки, наскільки ми сьогодні на це здатні), і не лише через те, що у кіно ходять люди до тридцяти років. Що б там не було, кіно має відповідати певним запитам, і входити в резонанс із настроями своєї аудиторії. Цього у «Фані» немає.

Публікацій про фільм вже багато, тому можна не боятися розкрити сюжет.

Сліпе кохання

А він такий: шістнадцятирічна дівчина Фані Каплан (Катерина Молчанова) закохалася в революціонера Віктора Гарського (Івана Бровіна). Вони разом готують замах на київського генерал-губернатора.

Але в готелі, де революціонерка, на той час анархістка, живе із своїм посібником - зчинився вибух саморобного пристрою. Фані поранено, і у фільмі, за її наполяганням, коханий залишає її, вона ж отримує каторгу. Де «політичні», на відміну від інших, не працюють.

Сюжет кінострічки сперечається із достовірністю, і це нормально, адже фільм художній, не документальний. Погано, що дійсність спрощується, оминаютья гострі кути.

У фільмі Фані - донька небідного чоловіка, а у гурток терористів-анархістів вона потрапляє під час пограбування останніми ювелірної крамниці.

Прямо під час нальоту причарована поглядом грабіжника на його запитання: “Підеш зі мною?” Каже: “Так”.

Реально ж історія Фані (насправді її ім’я Фейга, народилася на Волині у багатодітній родині) інша та логічна. Чорносотенна Російська імперія, дівчина з багатодітної родини, чиї перспективи - це повна відсутність перспектив. Навіть на збереження гідності.

Життя реальної Фані — історично-політична класика: терористами стають люди, які потрапили у ситуацію повного приниження та бідності. Але режисер імпровізувала, аби зробити історію яскравішою. І заплатила за це ціну: фільм став більш «попсовим».

І ми побачили любов та згубну пристрасть на все життя дівчинки з доброї єврейської родини. І коли “ізвозчик” увозить банду та Фані, за нею довго біжить її батько (в фільмі Влад Троїцький). Влад Троїцький ніде особливо не коментує фільм та свою участь у ньому, але мені оці два епізоди за його участі здаються чи не найсильнішими. Сцени, де він біжить, намагаючись зупинити бідову доньку, і як через півроку знаходить її на конспіративній квартирі.

- Фані, йдемо додому. Він же — бандит...

- Тато, він не бандит, він бере участь у революції, - оцей дитячий пафос, як і дорослий спокусливий одяг на цій неповнолітній і дуже чистій мрійниці робить ці епізоди особливо зворушливими.

Враховуючи, що саме ці сцени увійшли до реклами фільму - не я одна вважаю їх найсильнішими.

Але, якщо фільм вважати спрямованим на декомунізацію сприйняття історії (а в чомусь він таким є), то я не переконана, що можна жертвувати такою очевидною штукою: антисемітизм був майже державною політикою імперської Росії.

І революційний гурток терористів (терорист Гарський насправді теж був євреєм) - це наслідок цієї політики.

Фані Каплан - це не історія напівсоціопатки, хоча в терористи йдуть люди з певним типом психіки, її історія — це, як не банально, історія протесту. Невдалого - бо, зрештою, їй так і не вдалося взяти участь у замаху на генерал-губернатора. Хоча строк вона отримала повний, смертну кару замінено на безстрокову каторгу.

Каторга, есери

Тож наступна частина фільму - це перебування Фані на каторзі. Каторга тут виглядає для політичних в’язнів, як профілакторій. За це фільм критикують, але дослідники карних систем Росії, зокрема Енн Еплбаум у своїй книзі «Історія ГУЛАГу», стверджує, що на царській каторзі «політичні» не працювали і могли тепло вдягатися.

Єдина печаль дівчини на каторзі - в одному з листів вона дізнається про смерть її коханого. Тоді вона робить спробу самогубства. Але поруч з нею завжди подруга, есерка.

Фані звільнили через 10 років, у 1917-му, після початку революції. Фільм показує її після виходу на свободу трохи безпорадною (майже незрячою), але такою самою спокусливою. Фані потрапляє на лікування до Євпаторії (там за згоди Тимчасового уряду лікували соратників по боротьбі), де вона знайомиться із доктором Дмитром Ульяновим (Мирославом Слабошпицьким), братом Леніна.

Фані не пручається почуттям доктора (у фільмі - інтелігентного, турботливого чоловіка), приймає його турботу всім "пакетом". А турбота доктора йшла значно далі, ніж проста реабілітація.

Ульянов Слабопшицького - м’яка, туроботлива та, зрештою, здатна до кохання людина. Фані не те, що відповідає на його почуття, але, скажімо так, не гидує його коханням. Це теж один з моментів десакралізації родини Ульянових. Я не спеціаліст в еротичних сценах, але б не сказала, що це було красиво. Все ж, такі сцени вимагають певних параметрів, у тому числі чоловічих. Але якщо йшлося, щоб показати смирення, з яким Фані приймає ці залицяння – то воно спрацювало.

Дмитро Ульянов, брат Лєніна із своєю коханкою Фані Каплан

Дмитро Ульянов показує її доктору Гіршману (Роману Ширману) з проханням продіагностувати зір. Взагалі, рекордна участь українських зірок, таких собі важковаговиків, додає фільму цінності.

Повернення Фані, повернення їй зору та її новий роман не рятують її від неприємностей. На вулиці, по дорозі до Симферополя, вона зустрічає свого колишнього коханця, про якого думала, що він помер. І знову він її використовує.

Можна довго сперечатися про здатність жінки, яка пройшла каторгу, знову так фанатично закохатися у терориста (вже більшовика). Можна сперечатися, чи варто було так дрібнити образ Фані Каплан, зводячи її життя та її страту до ролі жертви у першу чергу сліпого кохання, а в другу чергу - революції.

Особисто я в це не вірю. На каторзі Фані підпадає під вплив каторжанок-есерок, змінює свої погляди з анархістських на есерівські.

На мій (жартома кажучи) гендерно свідомий погляд, жінці легше піти на вбивство, коли вона закохана назавжди в ідею, а не в чоловіка. Десять років каторги під впливом та своєрідною опікою подруг-есерок - це вже не історія кохання, а історія становлення та зрілих поглядів.

Утім, кіно - про жінку-жертву, яка стоїть під вікном свого коханого, вичікуючи його, а потім, як сліпа вівця, йде на побачення, де має виступати Ленін. Саме там відбувається замах.

Саме там беруть Фані, як “неблогонадьожну” - і за кілька днів по-діловому страчують та спалюють у діжці. І фільм залишає таємницю: цю беззахисну дівчину її колишній використовує, як ширму для злочину, чи вона дійсно стріляла.

До речі, сучасні російські історики теж піддають сумнівам участь Каплан у замаху. Аналізуючи розсекречені протоколи допитів, пишуть, що замах був використаний, як привід для розправи над есерами та початку терору.

Лєнін й російська інтелігенція

Умовно фінальна, третя частина фільму і містить сцени, за які його назвали актом декомунізації. Наприклад, сцени з Лєніним. Прекрасний актор Олексій Девотченко (росіянин, опозиціонер, учасник Маршу мільйонів) зіграв Лєніна, якого ніхто таким раніше не бачив.

Худий невротик жовтого кольору (натяк на існуючі непристойні хвороби вождя), який демонічно ірже після замаху - і на питання брата, що буде із Фані, відповідає: “Як вирішить ЦК”.

Ця роль ніколи не забудеться, тим більше, що її виконавець загинув за нез’ясованих обставин.

Декомунізація і у кадрах “розслідування” замаху, та у ролі нездатної до протесту, ба більше - навіть пособниці терору - російської інтелігенції.

Поет-більшовик Дем’ян Бєдний, запрошений на страту, непритомніє - і це робить його ще більш огидним. У сцену віриш, бо і в житті володар потужної робітничо-селянської музи помер, коли на нього просто нагримав Молотов.

Позиція російської інтелігенції - і у поведінці Дмитра Ульянова. Коли у дворі палять тіло Фані, Крупська обережно зачиняє вікно (“але смердить, вони щось палять”). А Дмитро, засинаючи в ліжку, перепитує: “То ми зустрінемося із Лєніним завтра?” Крупська його заспокоює обіцянкою, що вони побачаться.

У фільм абсолютно несподівано вплетений сюжет старого радянського фільму “Лєнін в октябрє”, де Каплан показана, як зла фурія, яку після замаху намагається вбити натовп.

Наша кінострічка підкреслює пропагандистську суть «Лєніна в октябрє», це камінь у город тим російським критикам, які і зараз кажуть про його “мистецьку цінність”.

Взагалі у фільмі мені запам’яталися два гарні прийоми. Перший - сцена кохання в готелі юної Фані, яка відбувається під звук випадково запущеного механізму бомби. Цей вибух зруйнує не лише її життя, але й життя цілої країни.

І …зайці. Вони стали водоплаваючими. У другій частині фільму, під час пікніка Дмитра та Фані, дівчина просить розказати щось про брата. І брат (вухам не повірила) розповідає історію Леніна, як діда Мазая навпаки.

Дмитро говорить, що брат у дитинстві якось під час повені знайшов зайців та всіх... (стає зрозуміло, що вбивав ударом).

Ця дивна історія з другої частини знаходить своє продовження в фіналі кінострічки - зайці, над якими схилилася людська фігура, опиняються в воді і пливуть. Прекрасний фінал, дуже символічний. Зайці, які не вміють плавати, роблять неможливе.

Нам такі сюжети не цікаві

І останнє. Я ставила собі запитання, чи стане фільм, камерна драма плюс постмодерн, масовим. Однозначно — ні. Я навіть не агітуватиму його дивитися.

Чи потрібні Україні такі фільми? Бо ж і майстерно, і талантовито, і стільки режисерських знахідок. Звісно, потрібні.

Чи потрібно державі їх фінансувати? Точніше - фінансувати зараз? Ні.

«Фані» розвінчує чужі міфи, які із ленінопадом вже втратили силу. Він зроблений не так для українців, як для тих хто у Росії, хто виходив на Болотну площу. Можливо, аби Україна в рік продукувала десятки фільмів, один можна було б зробити і для опозиційної публіки північного сусіда.

Але наших стрічок не так багато, нам потрібно створювати власний дискурс, а не розвінчувати чужий. Тим більше - за державні гроші, тим більше - коли є безліч актуальних героїчних, трагічних і комічних наших сюжетів, які так і просяться в світ.

Але пояснюю цю появу тим, що фільм починали робити ще у 2012 році, тобто він вже був напівдорозі до глядача. Залишати його на полиці - поганий знак. Хороше кіно повинно мати фінал. Тим більше, що й зайців рятувати треба.

Трейлер

кінорецензія фанні_каплан культура кіно мистецтво