Лукашенко випустив білоруську мову з резервації. Але вона потрібна лише столичним хіпстерам
– Купите «Мову», точно не прогадаєте, – загадково усміхається продавець прогресивної книгарні-галереї «Ў» в Мінську. Йдеться про книгу Віктора Мартиновича – одну з найпопулярніших новинок білоруської літератури. Це фантастична історія про недалеке майбутнє, де білоруська мова під забороною. Молодь уже забула як вона звучить, але прочитання уривків «мови» приносить корінному населенню Білорусі кайф, подібний до наркотичного. Песимістичні прогнози щодо майбутнього національної мови Мартинович уважає небезпідставними. Натомість, молоді активісти переконують, що мова відроджується.
Автор: Ірина Андрейців
Русифікація: «О, колхозники приехали!»
Олександр Лукашенко перебуває на посту президента Республіки Білорусь уже п’ятий термін поспіль. Прийшовши до влади понад два десятиліття тому, він відсунув національну мову на маргінес. Її не чути на мінських вулицях, не видно на вивісках крамниць чи на полицях найбільших книгарень.
За статистикою, лише третина білорусів уміє розмовляти білоруською, хоча 60% називають її рідною. Коли газета «Наша ніва» запитала мінських студентів про те, чому вони не розмовляють білоруською, відповіді були різні, від «я не знаю цієї мови» до «її насправді не існує, це діалект», але найпоширеніша – «це не мова більшості».
– Із 90-х мова стала для влади символом політичної загрози, – каже директор центру політичних досліджень Андрій Казакевич. – Лукашенко вставляв у свої промови цитати білоруською тільки тоді, коли хотів указати на опозицію. Використання білоруської на державній службі, м’яко кажучи, не заохочується.
Дівчата рекламують курси білоруської мови
Процес поступового, але впевненого витіснення білоруської з міста до сільської глибинки тривав із середини минулого століття, розповідає журналіст Гліб Лабаздєнський:
– Процес русифікації був не лише нав’язаним ззовні, він відбувався всередині суспільства. Люди, що приїжджали з села до міста, бачили: щоб чогось добитись, треба говорити російською. І дітей так само вчили: хочеш бути начальником – учи російську. Так виник стереотип. Коли чули білоруську, казали: «О, колхозники приехали!»
Зараз у школах білоруську мову й літературу вивчають фактично як іноземну.
– У двомільйонному Мінську немає жодного білоруськомовного дитсадка, – обурюється Гліб, що має сина-малюка. – Є близько десятка садочків з окремими білоруськомовними групами. Але одна вихователька в житті розмовляє білоруською, а інша – тросянкою (білоруським суржиком, - Авт.), а діти за нею повторюють. Коли ж чиновників питають, чому немає білоруськомовних садків, вони відповідають: як немає? Ось аж десять!
Нещодавно в Городні батьки домоглися відкриття білоруськомовного класу. Один клас на триста п’ятдесят тисяч мешканців міста – доволі примарний успіх. Білоруськомовні школи залишились тільки в селах; за останніми даними, лише 2% учнів міських шкіл навчаються білоруською.
Червоний колір, дівчата, позитивні емоції - ефективні засоби, аби створити позитивний образ. Українські кампанії пропагування мови набагато сіріші
– До 2003 року білоруською викладали історію та географію, – розповідає Казакевич. – Потім авторитарним рішенням влада переклала ці предмети на російську. Зараз ведеться дискусія про те, щоб викладати білоруською деякі предмети.
Але, навіть якщо таке рішення приймуть, виникне проблема: в країні немає спеціалістів, здатних якісно викладати білоруською у школах та університетах.
– За двадцять років була проведена зачистка, – констатує Віктор Мартинович. – Викладачі, здатні викладати білоруською фізику чи математику, виїхали з країни. Потрібні десятиліття цілеспрямованої державної політики, щоб відродити структуру доставки мови до суспільства. Молодь хоче говорити білоруською, але вона її не знає.
Осередки живої мови
Не допоможе опанувати білоруську мову й медіапростір. Фільми у кінотеатрах – тільки російською. Преса переважно російськомовна, зрідка двомовна. Театри поділені на російські та білоруські. За словами театрального критика Олексія Стрельніцова, російськомовних вистав набагато більше. Хоча останнім часом з’явилось кілька приватних білоруськомовних проектів:
– Наприклад, «Театр Ч». Або проект Андрія Савченка «Бі-Лінгви» про двомовність. Постановка була настільки успішною, що її забрали до Москви на позаконкурсну програму фестивалю «Золота маска». Але це тільки перші кроки.
Критик уважає, що театральні вистави мають бути ближчими до глядача – білоруська в них повинна бути розмовною, а не літературною:
– Якщо робити виставу про те, як люди поводяться в житті, герої мусять бути і російськомовні, і білоруськомовні. Нещодавно до нас приїжджав київський театр із виставою про українську глибинку. Артисти говорити суржиком, це було органічно. Таких вистав у Білорусі бракує. Ми лише починаємо громадську дискусію про те, що таке білінгвізм.
Віктор Мартинович видає свої книжки двома мовами, щоб тексти були доступні якнайширшій аудиторії. Каже, тут простежуються цікаві тенденції:
– Російською «Мову» купують в інтернеті, а паперовий наклад у 500 примірників не розпродали. Тисяча примірників білоруської версії розлетілась за один тиждень. Додрукували – другий наклад розійшовся за місяць. Додрукували втретє й учетверте, зробили перевидання. Білоруська «Мова» розходиться вдесятеро швидше.
Ненависники білоруської називають її мертвою мовою, однак очевидно, що це не так. Серед молоді шириться мода на білоруську, у продажі з’явились вишивані футболки, календарі та інші патріотичні символи. Держава не допомагає, але й не заважає. Андрій Казакевич каже, що білоруська мова відроджується вже кілька років.
– І не в останню чергу завдяки подіям в Україні, – додає Гліб Лабаздєнський. – Коли ми побачили, навколо чого ви єднаєтесь, то зрозуміли, що нам треба вчитись на чужому прикладі, хоч і такому сумному.
2014 року Гліб заснував у приміщенні галереї-книгарні «Ў» безкоштовні курси білоруської мови. Вже на першому занятті зала була повна, люди стояли навіть на вулиці. Інтерес до курсів не вщухає: головна приваба – розмовна білоруська, живе спілкування замість підручників, лекції фахівців і розмаїті перформанси. Головне правило – жодної політики.
Курси білоруської мови завжди переповнені, але без державної політики такі партизанські дії мову не врятують
– Ми так відразу вирішили. Не тому, що підтримуємо Лукашенка, а тому, що за останні двадцять років у Білорусі сформувався стереотип: білоруська – мова опозиції.
Хіпстери і партизани
Стереотип потроху руйнується. Цього року найбільша білоруська мережа заправок звернулась до Гліба з проханням перекласти всю інформацію правильною білоруською та провести тренінги для персоналу. Такі замовлення Гліб та його колеги виконують безкоштовно. Його тішить, що на курси почали зазирати люди, які раніше не цікавились національною мовою й не ходили на тематичні тусовки:
– Коло пробілоруських людей вузьке, і це проблема. Я приходив на імпрезу і всіх там знав. З одного боку тепло, з іншого – страшно: розумієш, що нас купка. Але не випадає плакати, треба робити хто що може. Ми проводимо курси в десяти містах, маємо сімсот студентів. Звісно, пересічна людина в Мінську цих змін не зауважить – ми на початку нашого шляху.
– Білоруська мова стала частиною хіпстерської культури Мінська, – розповідає Казакевич. – Її популярність серед молоді зростає. Музичні гурти почали використовувати білоруську. Наприклад, «Ляпис-Трубецкой» у минулі десятиліття були суто російськомовною групою, але поступово в їхньому репертуарі більшає пісень білоруською.
Є й інші приклади: рок-група Re1ikt, що записала білоруськомовний альбом «Лікарські трави», та популярна виконавиця «Рэспубліка Паліна».
– Зараз справді відчувається певне відродження мови, але це нестабільне відчуття, – коментує Віктор Мартинович. – Мова, зокрема й завдяки моїй книзі, стала модною, нею стала цікавитись молодь і політики. Але мода нетривка: швидко приходить і так само швидко минає. Молодь живе не в Білорусі, а в інтернеті: там мова не допомагає тусуватись, а заважає. Якщо нічого не зміниться, скоро матимемо ситуацію, описану в романі, на жаль.
Він уважає, що без централізованої державної політики та пропаганди зробити білоруську масовою не вийде, і з часом її просто забудуть:
– Лише одна людина з десяти може вивчити мову самостійно. Решті треба вчити її у школі, університеті… На рівні партизанських індивідуальних ініціатив білоруської не відродиш. Зараз мовою, за моїми підрахунками, розмовляє 5-6% міського населення, ще 30% розуміє її без проблем. У нас є серйозна література, є театр із білоруськомовною сценою, і спожити це може 30% людей! Уявіть, у нас є Володимир Короткевич, Василь Биков, і для того, щоб їх прочитати, білорусові треба брати до рук словник!
Мартинович песимістично констатує, що мода на білоруську вже йде на спад. Гліб Лабадзєнський не погоджується: кількість відвідувачів його курсів не зменшується. Але, якщо рух за поширення білоруської не стане масовим, ситуація з мовою в Білорусі не зміниться.
– Ми маємо той тип ідентичності, який колись був у Криму, – каже Мартинович. – Так само ностальгуємо за Радянським Союзом. Якщо Лукашенко не поверне в країну інтелектуалів, якщо не пропагуватиме мову, ми втратимо країну, як Україна втратила Крим. Ми є мова.
