«Лечение уриной и керосином». Нудьга і секс у бібліотеці Вернадського

Пощерблені водограї без води, що світять лисим дном, заржавілі фонтанні труби. Спиті, запухлі під очима жінки з неголеними чоловіками у лискучих від бруду джинсах смалять дешеві цигарки без фільтру на поламаних у зелено-червону смужку лавочках. Під ногами – порожні пляшки, засалені газети та соняшникове лушпиння, у похмурому небі час-від-часу тривожно гудуть «жулянські» літаки. Вас вітає Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського. У народі просто – «вернадка».

Охорона на вході також – ще з тих. То рудий вусань в окулярах, що наспівує про «парня молодого». То безцеремонна у своїх наказах «пані» з поглядом шкільної виховательки:

–Покласти пропускний! Тепер може іти.

На першому поверсі вас-таки зустрічають похилі та облуплені шафки рукописного каталогу. Він, до речі, повніший за електронний.

–Даруйте, але ніяк не можу знайти видання Олекси Гайворонського «Сузір'я Ґера́їв» в електронному каталозі, – звернувся якось я до однієї зі співробітниці.

–Шукайте в письмовому. Електронний неповний, – сухо порекомендувала вона.

Утім, книжки Гайворонського, важливого українського видання з історії Кримського ханату, в бібліотеці не виявилося взагалі.

Література та її дослідники

Натомість тут можна зустріти чимало медично-езотеричних видань:

«Тайное лечение: Уникальные методы оздоровления», «Древо целительства: биоэнергосистемотерапия», «Твой счастливый камень: Гемматерапия - лечение при помощи драгоценных и полудрагоценных камней», «Очистка и лечение уриной, глиной, мумие, медом, керосином, травами».

Футуристичні інтерєри не рятують від нудьги. У "вернадці" іноді почуваєшся, наче в космосі: так само малолюдно і самотньо

Це все, до речі, переважно українські видання. Видно, що працівники бібліотеки не марнували державних коштів упродовж останніх десятиріч. А в одному з напівпорожніх читальних залів можна зустріти і поважних дослідників перелічених видань. Це вітчизняні науковці літнього віку.

Кілька сивочолих гуманітаріїв, професорів чи то докторів наук, тут також ведуть якісь актуальні для української науки історичні «розробки».

–Доигрались! Вы уже читали свежий выпуск «Сегодня»?! – звертається один із таких постійних відвідувачів «вернадки» до бібліотекарки. Його слова відлунюють у тиші порожнього залу науково-природничих наук. – Это же фашизм! При Сталине геноцид хоть был явный, а сейчас просто скрытый!

Кладу черговій співробітниці на стіл свій читацький квиток – це потрібно для того, аби дозволили користуватися власним ноутбуком, - я прямую на місце до розетки біля вікна. Виглянеш у шибку під час роботи – і вулиця повертає до реальності з неживої тиші читального залу.

–А вот сакральность. Что это, по вашему?

Новий співрозмовник несподівано знову занурює мене в сюрреалізм цієї споруди, збудованої з претензіями на «космічну еру людства».

Зауважую в старенького сусіда на столику щось дев’ятнадцятистолітнє про «Константинополь», «Русь», «Византию».

–Я досліджую автокефальні процеси в українському православ'ї, –пояснюю йому.

–Мы с вами не стыкуемся, – відповідає професор і демонстративно відсідає вбік разом із «сакральною» літературою.

Зрештою, поруч зі слов’янофілами, тут можна також зустріти і «патріотичних випускників» нашої пострадянської науки. Якісь вусаті дядьки впрівають чи то над літературними, чи то над історичними розвідками на основі видань штибу «Козацтво в історії та культури України» або: «Поділля: колиско і доле».

Без п'яти хвилин доктори наук із педагогіки у віці тридцяти п'яти скрупульозно заповнюють прогалини у списку літератури для своїх дисертацій. Цей список, знаючи українські вимоги до нього, може забрати в них більше часу, ніж саме дослідження.

Найбільше народу біля державних комп'ютерів (дарований посольством США вайфай чомусь вкрай погано працює). Хтось переглядає фільми, хтось читає новини… Можливо, це любителі втекти кудись подалі з дому, чи в них у квартирах лише телевізори з «брехунцем».

Народ сидить лише біля подарованих американцями комп'ютерів з інтернетом. Вай-фай у бібліотеці слабуватий

"В нас тут сексом займалися!"

Я щойно повернувся із Стамбулу. Обурений таким занепадом українських книгозбірень не довго думаючи прямую в директорські коридори «вернадки».

Попереду мелькає гарно вбрана державна співробітниця з довгими ногами. Зрештою, приємної зовнішності київські чиновниці, хай і на дрібних посадах – не новина. Дивує, що іноді їх зустрічаєш навіть у ЖЕКах. Між тим, наприкінці лабіринтів утопічної бібліотеки мене очікує ще більш типова для державних установ ситуація.

Двері одного з керівників бібліотеки ім. Вернадського нарешті прочиняються. Фарбований «начос», добірна біжутерія та окуляри в блискучій оправі на тлі чорного костюму недешевого крою з білою сорочкою вітають мене, згідно з усіма ієрархічними традиціями українського чиновництва.

Не знаю, що зі мною сталося, мабуть передивився роликів із виступами Саакашвілі. В реформаторському запалі ділюся з пані-директоркою досвідом:

–Ви знаєте, в Стамбулі чимало бібліотек працюють цілодобово. Там безліч відвідувачів. І студенти, і люди похилого віку. Ви маєте можливість самі обирати за шифрами або й без них, чимало книжок.

Стамбульська бібліотека ISAM, тут велелюдно до 23.00

Довкола вас – гори літератури. Виставляється дуже багато ілюстративного та енциклопедичного матеріалу, найвідоміші праці в кожній із галузі наук, які кожному цікаво гортати, а науковцям – вони зазвичай необхідні. Також є багато літератури іноземними мовами.

Бібліотека Ататюрка в центрі Стамбула працює цілодобово. І тут завжди людно

Робота в бібліотеці перетворюється у своєрідну гру – пошук та перебирання цікавих книжок, розгляд ілюстрацій. Окрім того, обов'язково існує місце, де можна пити дешевий чай та палити цигарки. Бібліотеки стають притулком для інтелектуальних тусовок студентів. Вони тут спілкуються, жартують, розмовляють. Бібліотеки забиті до півночі! Це можна запровадити і в нас!

Стамбульска бібліотека ISAM - вибір цікавих видань власноруч

У бібліотеці ім. Вернадського є чудовий внутрішній дворик із деревами, який можна прочинити...

–З якої ви планети упали? – перебила мене заступник директора, не вислухавши і половини пропозицій. – Я була в Баку, де це, підкажіть. В Азербайджані, це ж близько до того, що ви кажете. Там багато нафти, тому в них і бібліотеки працюють, бо комп'ютери там стоять.

Ви знаєте, я вам так скажу. Не ту страну назвали Гондурасом. Я сама закінчила аспірантуру з бібліотечної справи в Ленінграді, добре розуміюся на цих питаннях. Ви розумієте, що книжки покрадуть? Нічого виносити ми не будемо! Вибачте, ми тут недавно пару, яка сексом займалася, виводили з бібліотеки. Про шо ви говорите…

В мене співробітники по тисячу вісімсот гривень отримують! Яка система охорони!

І Ломоносов з Мєндєлєєвим та Пушкін…

В Україні носити наукове звання радше привід для сорому від причетності до прогнилої структури, ніж – для гордощів. І "вернадка" тому підтвердження.

Cтарим кадрам, які засіли в бібліотеці, легше зберігати все, як є, та анічого не змінювати. Життя так і плине – у сірості та осінньо-зимовому холоді.

Відкрию маленький секретик: на першому поверсі у "вернадці" є один із сучасних залів, де приємно працювати. Ця, цілком європейська бібліотека, відкрита іранським посольством в Україні. Вона не стала місцем тусовки лише тому, що в ній здебільшого література східною мовою.

Деякі з відвідувачів читальних залів «вернадки» на перекурах пліткують, що тутешні працівники бібліотечної справи виживають за рахунок сканування раритетних або ж украй потрібних замовникам послуги видань.

Частково вдається «годуватися» за рахунок ксерокопіювання, проте ця послуга втрачає попит. Про кав'ярню чи, точніше, радянську їдальню, де на тацях можна побачити дохлих тарганів – годі й згадувати. Якось один із них навіть трапився мені в каві, яку націдив тутешній автомат.

З отакими геть невеселими думками я прямую з директорського кабінету бібліотеки до виходу. Навздогін мені зиркають громіздкі бюсти Ломонсова, Мєндєлєєва, Пушкіна. Їхнє понад двадцятилітнє перебування у цих стінах також м'яко кажучи видається дивним.

А ще тут Пушкін, Лобачевський і Тарас - суворим зором проводжають нас

–Олєг Борісовіч там богословіє прєподайот, – лунає мені навздогін голос одного з охоронців, що почитує якесь дивовижне видання під назвою «Колоколъ» за пропускним столиком.

–Наука, «блін»… – думається мені.

бібліотека київ абзац