Наші на Донбасі. Хто з місцевого населення «за Україну»
Обстановка у прифронтових містах загалом нервова. Думка про те, а що коли завтра «вони», себто сепаратисти, повернуться не покидає місцевих. Це не гіпотетичні розмірковування киян про танкові удари з чернігівського напряму, не страхи одеситів перед слабким, хоча й небезпечним, Придністров’ям, не мобілізаційна готовність придніпровців. Тут добре розуміють, хто саме може повернутись і яким кривавим та нещадним буде те повернення.
Настрої вивчав: Костянтин Воздвиженський
Ця стаття не соціологічне дослідження, це підсумок численних розмов і спостережень під час поїздок на фронт. Одразу варто обмовитись: дуже значна частина патріотів виїхала з Донбасу ще рік тому, найактивніші та найзвитяжніші з них пішли воювати за Україну – в кожному добровольчому батальйоні сьогодні можна знайти вихідців з Донеччини і Луганщини.
Однак і серед тих, хто живе нині на підконтрольній Києву території, нерідко зустрінеш тих, хто щиро підтримує єдність країни і готовий допомагати у боротьбі за неї.
Помірковано-обивательська частина займає нейтрально-вичікувальну позицію – ворожості до української армії не виявляють, але контакти з нею зводять до мінімуму, у висловлюваннях стримані, улюблене запитання таких людей: Когда все это закончится?!
Місцева «вата», як правило, обережна, по-тихеньку саботує, як може. Наприклад, у Слов’янську є вчителі, які свідомо перешкоджають проведенню уроків патріотичного виховання, зводять все до відбувальщини, усіляко зволікають із запрошенням бійців АТО для зустрічей з учнями. Чимало подібних «ініціатив» виявляють й інші дрібні чиновники. Хтось обмежується прокляттями «укропів» під хороший стакан і у вузькому дружньому колі.
В деяких містах, як це було в Дебальцевому і досі в Станиці Луганській, ворожість місцевих є масовою, показовою. Зневагу до наших військових тут висловлюють відкрито, без зайвої скромності.
Що ж до власне проукраїнського патріотичного населення – його можна розпізнати навіть зовні. Що сучасніше й інтелігентніше виглядає така людина, то більше шансів, що вона не буду вам хамити й ігнорити, а скоріше за все допоможе. Чоловік у пальто і звичайній в’язаній шапці чи жінка, скромно вбрана, без вульгарності і надлишку прикрас – це скоріше за все свої.
Вдягатися без виклику, зі смаком властиво людям європейського світогляду, яким не потрібні понти для самоствердження, але разом з тим вони все ж таки стежать за своєю зовнішністю.
Підприємці
Як правило, це представники середнього і малого бізнесу – того, що вижив і в лихі 90-ті, які за великим рахунком, на Донбасі так і не закінчилися.
Таких людей істотно вирізняє з-поміж багатьох земляків почуття власності – вони готові боротися за своє майно, своє комфортне і затишне житло, за свій досить таки непоганий рівень життя, вони розуміють, що втратять усе в разі сепаратистського реваншу.
Прагматичні люди, які люблять Україну без зайвих сентиментів, але готові допомогти ділом, більшість з них в тій чи іншій мірі контактують з волонтерами, самі сприяють армії, чим можуть. Обережно, без надмірного піару, але чітко, по-діловому.
Місцеві підприємці не надто люблять мітинги і віче, дещо іронічні до багатослівних патріотів, але в цій війні вони чітко визначились, на чиєму вони боці, і їхня підтримка відчутна у першу чергу.
Студенти, програмісти, журналісти, блогери
Звісно, лояльних громадян варто шукати у молодіжному середовищі. Воно на Донбасі непросте. Гопники з робітничих селищ залишаються таким собі мобілізаційним резервом сепаратистів. Криміналізовані і декласовані вони мало чим цікавляться, окрім легкої поживи, тож годі чекати від них лояльності.
Однак є й інші – студенти, програмісти, журналісти, блогери. Знову ж таки, вони й зовні помітні. Ті ж самі хіпстери, що й в інших містах. Тверезі і з кавою.
Вони, на відміну від багатьох земляків, були за межами регіону, знають тамтешнє життя. Для них, на відміну від гопоти, немає нічого привабливого у сепаратизмі і радянському реваншизмі.
Як властиво молодим людям, вони дещо ідеалізують решту України, особливо західні регіони, часто комплексують через своїх малокультурних земляків, радянську топоніміку і тоталітарні пам’ятники. Саме вони й ініціюють віче, замислюють масштабні, часом наївні, проекти подальшої розбудови Донбасу.
З гостями з інших регіонів і з тверезими (бо п’яні бійці мало чим відрізняються від донецьких гопників) військовими спілкуються багато й охоче. Головна їхня біда – низький авторитет серед місцевих мас, культурна відчуженість.
Вчителі, бібліотекари, інженери
Інтелігенція також прошарок неоднозначний. Зробити кар’єру на Донбасі без сприяння Партії регіонів донедавна було неможливо, тому керівники навіть середньої ланки активно співпрацювали із режимом Януковича і пізніше з сепаратистами. Частина з них перефарбувалась у синьо-жовті кольори із суто кон’юнктурних міркувань, але із патріотизмом це має мало спільного.
Однак є вчителі, бібліотекари, інженери (особливо широко цей прошарок представлений у Краматорську, де промисловість наукомістка), які абсолютно щиро і свідомо підтримують соборність України.
Після визволення. Марш єдності в Краматорську 16 серпня 2014 року
На відміну від підприємців ці люди незаможні, і не пасіонарні, як місцева прогресивна молодь, однак знаходять спосіб допомогти. Так деякі місцеві бібліотеки вечорами нерідко перетворюються на «артілі» з виготовлення маскувальних сіток для українського війська.
Селяни
Цікавою є ситуація у селах Донбасу. Фактично всі аграрні райони Донеччини і Луганщини або від початку сепаратистського заколоту залишались під українським прапором(не в останню чергу через активну позицію місцевих громадян) або були швидко звільнені. Панування ЛНР-ДНР тут було нетривалим і не залишило помітних слідів.
Втім розшарування на селі почалося не вчора. Найбідніші, часто схильні до алкоголізму, мешканці очікувано стали на сторону сепаратистів, хтось навіть пішов до «ополчення» і залишається там донині.
Ті, хто справді прив’язаний до землі, залишились займатись своїми звичними справами. До української армії вони попервах приглядалися, згодом з’ясувалося, що значна частина наших солдат – мобілізовані селяни, і розпочалася «класова дружба».
Місцеві стали досить щедро ділитись харчами, бійці вряди годи допомагають технікою, часом пальним, а то й в сільгоспроботах, якщо є час і можливість.
Такі стосунки є чи не найпродуктивнішими. Солдати, які, теж варто відзначити, часто-густо до місцевих ставляться насторожено, згодом щедрість окремих хазяїв починають сприймати як загальну лояльність населення.
Селяни ж починають сприймати бійців як своїх захисників.
Наведений вище розподіл є дуже й дуже умовним. Зустріти друзів можна навіть в тому середовищі, де його зовсім не чекаєш.
Ми вже звиклися з тим, що пенсіонери – публіка переважно «ватна» навіть у дуже далеких від фронту регіонах. Що вже казати про донецьких…
Однак з власного досвіду можу сказати, що в прифронтових містах нерідко трапляються літні люди, які дуже приязні до солдат: можуть підтримати словом, пригостити чим-небудь. Навряд чи це вияви якоїсь серйозної політичної свідомості, скоріше йдеться про батьківські почуття.
Те саме можна сказати про сферу обслуговування: у двох сусідніх закладах офіціанти і продавці можуть бути ввічливими і відкрито симпатизувати нашим війьковим або по-радянськи хамовитими настільки, що навіть не привітатись, навіть почувши «здрасьтє» від людини у формі.
Кількість лояльних громадян зростає і за рахунок тих, хто переселився на звільнені території з окупованих. Регіональний патріотизм тут розвинений сильно. Я зустрічав чимало людей, переконаних у тому, що у Слов'янську чи Краматорську їм комфортніше, ніж десь на Полтавщині чи Харківщині, де вони побували у найжаркіший період АТО.
Ще один аргумент, з яким важко не погодитись: «Це наш Донбас, чого ми маємо тікати звідси? Нехай сепари тікають».
