Ворог №1. Без перемоги над бюрократією реформи приречені. Досвід Міносвіти

У будівлі Міністерства освіти і науки України спокійно міг би мешкати будь-який римський імператор. Трьохметрові стелі витончено підкреслюють важливість функцій чиновників, а елітні дерев’яні меблі, які стоять у кабінеті та переговорній Першого заступника міністра Інни Совсун, натякають на статус.

Але, як пізніше з’ясовується, це спадок від колишньої другої людини у Міносвіти, Євгена Суліми. Отже, у той момент меблі більше натякали відвідувачам на рівень потреб чиновника. Втім, як каже Совсун, під час звільнення Суліма забрав із собою телевізор, картини і навіть кавоварку…

Робочий день Інни Романівни починається, продовжується та закінчується телефонними розмовами. Отже, журналіста ТЕКСТІВ зустрічає не вона, а її молода та вродлива помічниця Юлія.

30-річна випускниця Лундського університету Швеції та, за версією журналу «Фокус», «незаміжний» №19 у рейтингу найвпливовіших жінок України, Совсун прийшла в освіту з НГО «Центр дослідження суспільства» після Майдану. Саме тоді вже перший замміністра почала боротьбу за зміни у Законі про вищу освіту. На посту вона вже 9 місяців.

За півгодини сидимо напроти одне одного з чашками чаю у руках.

Інна Совсун, фото з сайту Міносвіти

— Новий закон про вищу освіту, перш за все, «познімав» пункти, які найбільш бюрократизовували роботу університетів, — каже вона. — Влітку ми скасували наказ про обов’язковість кредитно-модульної системи, яка, насправді, не має жодного відношення до Болонського процесу.

Зараз працюємо над новим переліком галузей та спеціальностей, велика кількість з яких створювалась «під» окремі кафедри чи професорів. Галузі і спеціальності скорочуємо мінімум у два рази.

Змінам в роботі Міносвіти опираються. Совсун знає про нещодавнє інтерв’ю волонтера Юрія Бірюкова, в якому він визнав, що всі, «чия посада нижча за міністра оборони, чинять саботаж».

Втім, в її установі ситуація дещо інша, і зрозуміти, на якому рівні чиниться спротив тут, складно. Виписний епікриз від киянки Совсун такий: в міністерстві відносний лад. Всі «зами» міністрів — їх всього п’ять — замінені. Окрім заступника керівника апарату. Їхня велика кількість обумовлена тим, що міністерство курує найбільшою мережею закладів (19 тисяч шкіл) і має найбільший в країні бюджет.

«Традиційно закордоном міністерство освіти — це завжди найбільше міністерство і перша строчка у видатках бюджету, — каже вона. — Ще ми поміняли кількох керівників департаментів — Управління роботи з персоналом та керівники кадрами, Управління зв’язків з громадськістю та забезпечення діяльності Міністра, Управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції та Управління ліцензування, акредитації та нострифікації».

Отже, половина керівників департаментів — «свіжа кров». З тим, хто залишився, за 9 місяців Совсун вдалось вибудувати певну модель взаємодії.

— В принципі, вимальовується якесь розуміння одне одного. Не було випадків, коли нас намагались підставити. Більшою мірою є незбіг ідей та підходів, особливо у реформах вищої освіти. Проте можна вести діалог, переконувати, спілкуватись. Значно складніше працювати з людьми, котрі взагалі не мають конкретних принципів, а лише інтереси. В такому випадку побудувати модель поведінки майже неможливо.

«Прибиті» роботою

Де факто найменше за штатом міністерство виконує величезний обсяг роботи. У контексті розмови про саботаж це означає, що міністрові та замміністрові важко розрізнити між цим явищем та наслідками шаленого перевантаження роботою, яке ще більше посилилось після подій у Криму та на сході країни.

«Люди звертаються до нас», — коментує Совсун. За статистикою, Міносвіти щороку опрацьовує декілька тисяч індивідуальних звернень і запитів, і це тільки у письмовій формі. Цього року кількість запитів зросла у півтора рази. На 10 грудня працівники міністерства отримали 540 звернень випускників кримських ВНЗ з вимогою отримати документи українського зразка. І це дуже популярний запит: кримські «документи» не визнаються Євросоюзом та США. То ж, ті, хто мріють про перспективу, штурмують Міносвіти з вимогою легітимізувати їхні документи.

Додаткової роботи додає Урядова контактна лінія. Служба, яка минулорічному бюджету обійшлась у трохи більше 26 млн гривень, постійно шле до відомства різноманітні скарги і прохання, які більшою мірою є просто дуже складно вирішити.

На кожне індивідуальне звернення, яке часом дублює одне одного, має бути відповідь. «Готуючи 15 відповідей на день, працівник фізично не може вникнути у деталі ситуації. У цьому контексті важко розрізнити, де саботаж, а де результати неефективно працюючого державного механізму», — каже замміністра.

Наразі Совсун вимушена припинити розмову, адже телефонує ректор одного з вишів і питає, яка лінія аргументації Міністерства на сьогоднішній нараді у профільному комітеті ВРУ. Зустрічаються на Грушевського заради того, аби поставити під сумнів норму Закону про обов’язковість зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) для випускників до 2007 року та змусити визнавати сертифікати минулих років.

Інна глибоко зітхає і каже ректорові, що «тут все настільки очевидно, що я не можу навіть раціонально аргументувати, тільки тиснути».

Совсун добре пам’ятає наше питання про саботаж.

«В нас його майже немає, оскільки в нашому міністерстві немає тендерів чи закупівель. Будь-які грошові питання виведені за межі Міносвіти». І вона має рацію: грифами на університетські підручники («Рекомендовано…») та, власне, шкільними підручниками — це єдине, що Міносвіти закуповує централізовано — займався Інститут інноваційних технологій та змісту освіти з його 612 працівників. Для порівняння: у Міносвіти працює 300 осіб.

Варто зазначити, що Інститут збирав освітню статистику — за допомогою допотопних комп’ютерних дискеток.

Совсун рішенням Кабміну успішно ліквідувала цю «інноваційну» установу. Почали це робити у липні, завершили — у листопаді. Каже, що навіть коли вже погоджена всіма постанова була в Кабміні, відбувались дивні речі щодо її прийняття.

— Ніхто не вірив, що це можна зробити, — сповідується тендітна жінка. — Але іншого вибору не було. Влітку на рівні цього Інституту був страшний саботаж. Не збирався тендерний комітет, не доставлялись вчасно підручники — траплялось все, що завгодно.

Замміністра Павло Полянський, який курує підручники, говорив, що працювати неможливо. Дає вказівку, а вона не виконується. Приходиш в Інститут о 10-й ранку, а там ще нікого немає. При цьому ці люди отримували наукові надбавки, йшов науковий стаж та майоріли наукові пенсії.

Висновок: там, де перекривається доступ до грошей, — саботаж. Хто тепер опікуватиметься підручниками? На місці ліквідованого Інституту Совсун утворює дві установи — Інститут освітньої аналітики та Інститут модернізації змісту освіти. Перша займатиметься збором статистики і аналізом ефективності української освіти, друга — підручниками, розробкою програм та освітніми конкурсами.

У цих двох інститутах працюватиме менше людей, аніж у єдиному попередньому. При цьому, за її словами, зберігається зарплатний фонд — неможливо набрати кваліфікований персонал на зарплатню у 1 200 грн. Коли з/п 2 400 грн, «вже можна про щось говорити».

… І жодних паперових монстрів

Великий дерев’яний стіл аж ніяк не свідчить про загрозу «паперових монстрів». Втім, це омана: її відомство задихається від сотень паперових погоджень, пропозицій та документів «під контроль», які потребують негайної уваги. На її столі — акуратний дециметровий по товщині стос паперових документів. Колись настане і його зірковий час…

— Ви заявили, що впроваджуєте електронний обіг документів замість паперового. Чи вдалося? Що було найскладніше?

— Це було перше, над чим я почала задумуватись, опинившись тут. Бо це просто катастрофа. Ви просто уявіть: людина, відповідальна за якийсь наказ, має півдня бігати за підписами 5-6 керівників департаментів, які обов’язково мають бути на документі.

Роботу над електронним документообігом почали з IT-аудиту. Завдяки знайомствам він обійшовся у 0.00 грн. Далі процес застряг за відсутністю грошей для програмістів. Але буквально 3 тижні тому Міносвіти домовилось з американцями, які виявили готовність профінансувати і електронний документообіг, і університетську електронну фінансову звітність.

Остання — це кричуща вимога часу, каже Совсун. «Звітність від університетів наразі здається у паперовому вигляді. Тому побачити загальну картину чи статистику неможливо». В Міносвіти була відповідна програма, але вона виявилась неефективною.

Втім, Совсун лобіює обов’язкове введення електронного документообігу не тільки на рівні міністерства, але й на міжміністерському рівні. Ось її печальна історія.

— Ввечері четверга приходить лист, що в п’ятницю о 12.00 відбудеться нарада стосовно бюджету на наступний рік. «Документи буде надано пізніше», — пишеться у листі. І я сиджу до 19.30 та чекаю на документи у роздрукованому вигляді. При цьому паперові документи не є синонімом захисту даних. Коли треба, документи все одно «зливаються».

Тому реформа в державному управлінні вкрай необхідна. Адже сьогодні через перевантаженість різного роду “папірообігом” міністерство часто працює не як центр прийняття рішень, а як адресант відписок та листів.

Цікавий приклад: за останній місяць одна звільнена харківська викладачка надіслала до Міносвіти 77 запитів на публічну інформацію. «З одного боку, вона має на це право, — міркує Совсун. — З другого, ми маємо виділити людину, аби відписуватись на її запити». Адже щойно ці та будь-які інші листи «заходять» в Міносвіти, вони реєструються, і на них повинна бути відповідь.

Навіть найбільш беззмістовний лист проходить ось такий цикл: він реєструється, відноситься профільному заступникові Міністра (1-й працівник); заступник знайомиться з документом і визначає, який департамент відписуватиметься; далі його віддають секретарці(2), яка реєструє факт передачі листа до виконавця(3). Останній отримує лист і визначає, хто з начальників відділів (4) призначить того, хто безпосередньо писатиме відповідь. Його секретарка (5) перереєстровує звернення і передає начальнику відділу, який знайомиться з документом і визначає безпосереднього виконавця роботи(6).

В останнього на столі лежить вже 20 листів, і це буде 21-й. Він готує відповідь, передає лист начальнику відділу (ставить свою візу), потім керівник департаменту і так далі… І це по кожному документу. «Ці кола пекла забирають купу часу», — визнає Совсун.

— Не було бажання звернутись до Дмитра Шимківа, котрий влітку анонсував перехід в АП до електронного документообігу?

— Він в себе не зробив поки що... Але в Мінекономіки ця програма електронного документообігу є і працює. Одного разу я була у Кабміні і зайшла до свого знайомого Романа Качура, заступник керівника апарату. Він запитав: «Можна я тобі похвалюся?».

Дістав iPad, прокоментував: «Дивись, я підписую документи» та декілька разів клацнув на екрані. Все, він підписав (за словами Качура, програма обійшлася щонайменше у 400 000 грн – О.Г.). Відмінність між нашими міністерствами у тому, що в Мінекономіки були хоч якісь гроші, а в нас їх вистачає тільки на комунальні послуги та зарплатню.

Чиновницьке щастя

В кабінеті Совсун висить плазма. Сьогодні цілий день мовить телеканал 24. «Ми вимагаємо збільшення ефективності та зменшення витрат», — розповідає з екрану прем’єр-міністр Арсеній Яценюк про основи державної служби. У кабінеті, де нас четверо — Інна Романівна, помічниці Ольга та Юлія і я — ці слова уважно слухають.

Яценюк на екрані, уважно слухаємо

«Молоді люди до нас майже не йдуть, — каже Совсун. — Знову ж таки, це питання зарплатні. Коли я беру людей на роботу, я запитую: «Чи є в вас квартира?». Я розумію, наскільки це важливо у контексті низьких зарплат». Взагалі, вони є причиною, чому Міносвіти не може знайти освічених людей для роботи. Для киян та гостей столиці відомство пропонує вже з’їдену інфляцією з/п 1 800 грн.

Щоб виправити цей status quo, замміністра пропонує детальну карту змін. «По-перше, треба підняти зарплатню. Це обов’язково, але недостатньо. По-друге, перегляд функціоналу: скорочення нудних і нецікавих погоджень». Про «нудні» погодження вона знає не з сторінок газет.

— Останні три дні мої помічниці намагались організувати мені відрядження до Чехії. Платили чехи. Але за нашою системою аби поїхати у відрядження, має бути написане технічне завдання для відрядження. Його потім везуть до МЗС, де його проглядають і підписують рукою заступника міністра. Далі ці документи підписуються в Міносвіти і везуться до Кабміну, де профільний віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко погоджує моє відрядження. Усього 4 ланки.

Розповідаючи про передісторію свого відрядження, Совсун згадує ще про дві власні пропозиції щодо раціоналізації процесу державного управління. Безперечно, треба кадрові зміни і треба поміняти половину персоналу (іншу половину, на її думку, треба зберегти, бо має бути «інституційна пам’ять») та організовувати тренінги, які підвищують кваліфікацію персоналу та вчать якісно іншому мисленню. Але оскільки перші два пункти не виконуються, то третій втрачає сенс.

Втім, в випускниці шведського університету є претензії і до чиновників. Зокрема, в них катастрофічно низьке знання мов. Незважаючи на малу зарплатню, в міністерство беруть людей, в яких є робоче знання англійської мови. «Деякі ніяк не можуть звикнути до обов’язкового знання англійської, — обурюється Совсун. — Коли їм у відділі кадрів кажуть, що перший заступник міністра проводитиме співбесіду англійською, половина просто відмовляється подавати папери. Проте коли в нас трапляються поїздки за кордон, в мене величезна проблема знайти когось з вільною англійською».

О 14.00 ТЕКСТИ стають свідком, як до замміністра прибувають гості з Посольства США, які минулого року організували для працівників українського Міносвіти поїздку в Америку. Ціль стандартна — обмін досвідом. Втім, навіть для цієї розмови Міносвіти запросило перекладача, бо з англійською в персоналу нашого відомства не дуже… Совсун на зустріч не йде: немає часу.

— Можливо, проблема не стільки в людях, а в організаційній структурі установи? Як покращити управлінську структуру, скажімо, вашого міністерства?

— По-перше, я б віддала повноту прийняття рішень профільному міністерству, щоб навіть мінімальну зміну не погоджувати з купою інших міністерств. Це те, що страшенно уповільнює роботу. До нас приходить маса документів, де хоч якось згадуються слова «навчання», «освіта» чи ще щось. Ми маємо на них реагувати. Мій найулюбленіший приклад: влітку ми погоджували інструкцію МВС з підготовки собак (для кінологів). І цей потік не вичерпано.

М’яка рука ринку

Замміністрові телефонують з різних причин. «Ви не уявляєте, скільки я отримую дзвінків з проханнями «порешать» чиїсь проблеми. Зараз вже менше — вірогідно, знають про мою репутацію». Така сама принциповість і репутація Совсун потрібні, аби пройти між Сциллою максимальної орієнтації освіти на ринок та Харибдою протилежного процесу.

Совсун не дасть ринку стати єдиним трендмейкером у освіті. «Провідною ідеєю освіти в перші роки Радянського Союзу було підпорядкування вищої освіти потребам державної економіки. Це — частина нашої історії, бо ця ідея вкорінена у систему української освіти. Приклад — так звані «галузеві» університети, які «виготовляли» фахівців для конкретної галузі, — каже вона. — Зараз цей підхід під вогнем критики, і я з критикою згодна».

Справді, якому сегменту ринку потрібні філософи? Теоретично, вони потрібні тільки університетам. Але, за словами 30-річної чиновниці, філософи стають чудовими менеджерами, дизайнерами і так далі, бо в них є особливий мисленневий бекграунд і традиція думання. «Це набагато важливіше за вміння заповнювати бухгалтерські документи.

Ринку праці не потрібні історики, але це не значить, що вони не потрібні суспільству, особливо у чинних умовах. Нам треба «виготовити» 20 істориків. Серед них один стане «крутим», а решта піде працювати у школи чи відкривати ресторани на історичну тематику. І ми будемо впевнені, що декор цих закладів буде фактологічно бездоганним! А отже, буде прибутковим і приноситиме гроші в державний бюджет».

Тим часом Совсун отримує від якогось нардепа SMS. «Чому не можна скорочувати видатків на освіту?», — запитує її автор. Вона одразу озвучує зміст SMS помічницям Ользі та Юлії. Всі сміються. «Бо на цьому не економлять ніколи», — каже Ольга, теж, як і Совсун, випускниця Могилянки.

Втім, права рука міністра Квіта — за витрачання грошей на якісно нову освіту. «Ми підвищуємо якість освіти не для потреб ринку, а у зв’язку з ним. Хороша вища освіта не може не базуватись на наукових дослідженнях», — каже вона.

Раніше рівень викладачів вимірювався кількістю статей у ваківських виданнях (до речі, Міносвіти працює над їхнім закриттям). Ідея фікс Совсун — зробити наголос на можливості досліджень для викладачів, і чинний Закон про освіту знижує навантаження з 900 до 600 годин викладання.

— Якість роботи кафедри співрозмірна якості досліджень, які проводяться її викладачами. Якість освіти дорівнює якості викладання. Яка користь?

Викладач, який проводить дослідження, знаходиться на передовій науки і, відповідно, він гарантовано доносить своїм студентам найактуальнішу інформацію і підходи. Якщо ж людина викладає по підручниках, в неї немає мотивації розвиватись і розвивати інших.

Заради експерименту ТЕКСТИ просять Совсун дати свою дефініцію штампу «якісна вища освіта». Для замміністра цей іспит простий. «Це освіта, котра базується на наукових дослідженнях і в якій є елемент відбору людей, що до неї вступають».

Друга частина її речення — не гламур. Міносвіти не вважає, що вища освіта — це обов’язковий етап життя. В Україні під 80% випускників вступають у ВНЗ. «Це ненормальна статистика, — переконує Совсун. За новим Законом, передбачається рівень у 50%. Саме тоді ми зможемо вибрати кращих».

Висновок: Міносвіти скорочуватиме і кількість ВНЗ, і кількість вступників при збереженні освітніх видатків на тому ж рівні. Їх концентруватимуть у найсильніших університетах і зменшуватимуть кількість людей, які на цю суму навчаються. А сума ця в Україні велика — 7,3% від ВВП. Це навіть більше, ніж показники у західних країнах (окрім Скандинавії).

Таке дороге село…

У кабінеті Совсун тихо; неначе стара радянська радіола, непомітно працює плазма. О 15.00 приходить лист від ТРК «Україна» з проханням пояснити доцільність закриття 53 учбових закладів у зоні АТО. Пізніше — лист від «Інтеру» з проханням про телезйомку міністра Сергія Квіта. «Лист йому, нехай він і вирішує», — каже Совсун і його відкладає.

— Чи потрібні районні управління освіти? З однієї сторони вони з’їдають купу грошей, а з іншої є радянським рудиментом і ще при В. Януковичі використовувалися і для ідеологічного контролю над вчителями, і для «зганяння» вчителів на мітинги.

— Очевидно, що певний інструмент управління школами на місцевому рівні має бути. Ну не можуть школи напряму підпорядковуватись обласному центру чи Києву. В нас 19 000 шкіл, тому децентралізації бути. Як саме, то вже окрема дискусія. Але ситуація цікава: районо займається і матеріальним забезпеченням, і інспектуванням. Але це нелогічно з точки зору менеджменту: хтось має створювати умови для функціонування, а хтось — перевіряти.

Проте Совсун визнає: головна проблема — це методичні кабінети, які часто змішують з районо, хоча це неправильно. Статистично кількість працівників управлінь освіти не така велика; їх значно більше у методкабінетах. Отже, в Міносвіти зріє «підступний» план суттєво скоротити видатки на них і їх працівників.

Паралельно із скороченням чисельності освітніх бюрократів Міносвіти готує революцію у документообігу: американці фінансують розробку електронної системи і в Міносвіти, і в системі освіти в цілому.

«Наразі будь-який паперовий звіт, який подається школою, йде у райвно, — каже Совсун. — У ньому сидить окрема людина, котра зводить усі звіти; далі з райвно папери привозять у області, а там вже 3 людини, які зводять відомості з районів.

Наприкінці процесу люди з областей везуть дані у Київ. Ми проштовхуємо просте рішення: школа заповняє онлайн-форму, і дані автоматично з’являються в усій системі. Потреба в зайвих людях відпадає».

Втім, навіть якщо Міносвіти буде швидко отримувати звіти з усіх 19 000 шкіл, воно все одно не знатиме бюджет окремої кожної школи. «Нам відомий приблизний принцип», — деталізує Совсун. Система проста: існує певний норматив фінансування на одного учня — це ≈ 8 000 грн. Бюджету школи як такого немає, є бюджет райвно.

Норматив (8 000 грн) помножується на кількість учнів, і місцевим бюджетам пропонується покрити ці кошти. Якщо в місцевої влади дефіцит коштів, вона отримує субвенцію вирівнювання від держави. Ця послуга популярна: до 80% районів потребують додаткові державні кошти. Ці гроші передаються районо, яке згодом дивиться на ситуацію.

— Припустимо, у районі 10 шкіл, у одній вчаться 300 дітей, у іншій — 10. Це аж ніяк не означає, що у школу з 10 учнями піде 80 000 грн (тобто норматив 8 000 × 10 учнів), а в велику школу піде 300 × 8 000 грн. На 80 000 школа не буде функціонувати, бо цьому закладу потрібен один директор, один завуч, одна прибиральниця та окремі вчителі фізики, хімії etc. Райвно розподіляє державні кошти не у залежності від кількості дітей у школі.

В результаті вартість навчання дитини у маленьких сільських школах виходить у рази вище, ніж у невеличкому районному містечку. У цифрах це приблизно 40 000 – 50 000 грн, у деяких випадках — під 60 000 грн.

Від Совсун лунає слушна думка: цю мережу потрібно зменшувати. Втім, не скорочуючи видатки на освіту. За її задумом, зекономлені кошти підуть на ті школи, куди розподіляються діти з закритих сільських закладів. Плюс на закупівлю автобусів для транспортування дітей. Всі ж пам’ятають програму «Шкільний автобус»?

Школа 3.0

У школі майбутнього, про яку мріє Совсун, є уроки, які дадуть необхідні для життя навички – набір на клавіатурі, програмування ( таке ж актуальне вміння, як і знання англійської), уміння працювати із комп’ютерним «залізом» та фінансове планування. Це планується, але не у ближній перспективі. Коли саме настане це майбутнє міністр не каже. Причина: гроші і фахівці.

Незважаючи на системний брак і того, і іншого, в Україні досвід впровадження нових дисциплін є. Совсун згадує, що деякі університети розробляли програми фінансової грамотності для шкіл. «В принципі, це дуже корисно, бо діти бачать, що математика має сенс і дозволяє зберігати гроші», — каже вона.

— Два дні тому я мала дуже цікаву розмову з людьми, які готові усіляко підтримувати розвиток програмування у школі. Можливо, не на рівні обов’язкових предметів, але на рівні пілоту. Програмування у деяких школах вже є, але вивчають там мови минулого сторіччя на зразок Basic.

Знову ж таки, в українській школі майбутнього не має бути абсолютно невиправданого, на думку Совсун, навантаження у середній школі на рівні 8 – 9 уроків. Чи це не відбиток радянської традиції «якомога довше тримати дітей у контрольованих середовищах і школі зокрема»?

Цікаво, що в університеті ситуація схожа: порівнювати «наші» 30 аудиторних годин з 15 європейськими годинами — справа невдячна. Надмірне навантаження демотивує вчитись, і з цим конче треба щось робити, переконує замміністра. Проте назвати рік, коли дітей почнуть звільнять від тягаря непотрібних уроків Совсун теж не називає.

Відкинувшись на спинку стільця, замміністра згадує про фінський досвід. «У книжці Finnish lessons я прочитала, що в Фінляндії фокус ставиться не на певній кількості уроків, а на спроможності місцевих вчителів визначати, скільки уроків треба конкретному класу. Бо один клас може бути сильнішим, інший — слабшим».

В цій країні — і в Україні теж, але з інших причин — відсутній такий феномен, як залишення дитини на другий рік. «По-перше, це стигматизує дитину. По-друге, не факт, що це ефективно. Якщо дитина не опанувала програму в перший раз, то як мотивувати вчити те саме вдруге?

Якщо фінський школяр за результатами першої учбової чверті відстає, то його далі супроводжують спеціальні педагоги, які їх «підтягуватимуть». Втім, міністерство не може забезпечити диференційований підхід до кожного учня — їх мільйони. Це справа автономії конкретного вчителя».

Совсун обіцяє, що відтепер школа не буде асоціюватись з підручниками, написаними жахливою мовою упереміш з граматичними помилками та придбаними шаленим коштом. «Коли я вчилась у 90-х, я так само страждала від нудних підручників, — каже вона.

Далі, за часів Табачника, цей тренд набув гіпертрофованих масштабів, адже підручники стали об’єктом корупційних інтересів чиновництва. Посібники — то єдина річ, яку Міносвіти закуповує. Інститут, який раніше займався цією корупційною справою, ліквідовано, і тепер Совсун та її колеги починають міняти підходи до формування, замовлення, закупівлі та розподілу підручників.

— Знаєте, що зараз відбувається? У конкурсі підручників беруть участь автори, в яких апріорі вже є контракти з видавництвами. І чомусь виграють підручники одних і тих самих авторів та видавництв . Щоб подолати ці схеми, ми пропонуємо модель змагання виключно авторів підручників. І друкує книгу-переможця видавництво, яке запропонує найкращі умови на тендері.

На питання, чому цього навчального року, як і в попередні, з батьків збирали гроші на купівлю підручників, Совсун відповіла просто: були проблеми з друком. Винувате Держказначейство, що не виділяло кошти. Через це підручники з’явились з затримками.

Не перетворитись у дракона

Наприкінці робочого дня сідаємо у скромний службовий Volkswagen Passat та вирушаємо до ВРУ. На зустріч з профільним комітетом та особисто Лілією Гриневич, яка не проти скасувати положення про обов’язковість сертифікату ЗНО і для випускників до 2007 року. Їм, на думку деяких осіб, достатньо і іспитів. В машині ставлю останні два запитання:

— В листопаді після «антисепаратистських» скарг харківських студентів звільнили декана соціологічного факультету ХНУ Віталія Лукащука. Сьогодні студенти Полтавського НТУ (цей університет близький до колишнього керівництва, пізніше скаже Совсун) переконують, що ситуація з сепаратизмом повторюється і там. Але тепер головний герой не декан, а ректор Володимир Онищенко.

Ось цитата інсайдера-студентки: «Після того як мої друзі почали виявляти факти корупції та політичні погляди ректора, в нас на кафедрі почались тотальні чистки. За проукраїнську позицію вже звільнили низку викладачів, а деяких незабаром звільнять. В них там розпач, ситуація погіршується». Чи може Міносвіти впливати на цю ситуацію?

— Біда в тому, що якщо немає доброї волі керівництва університету, то щось змінювати дуже складно. Ми не можемо напряму втручатись у життя університету. Цьому заважає елемент автономії, про який ми так сильно мріяли. Вибудовувати систему, у якій все залежить від Міносвіти, — дуже небезпечно.

З ситуаціями, коли у ВНЗ відбувається повний безлад, замміністра радить «по повній» використовувати можливості нового Закону про вищу освіту. На відміну від попередньої системи, коли ректора обирали делегати, яких фактично призначав ректор, в новому Законі автори прописали, що у виборах мають право брати участь всі викладачі університету.

Друга компонента перемоги — війна, інколи публічна. «Часом люди звертаються до міністерства зі скаргою і при цьому відмовляються писати офіційні звернення чи заяви, — каже вона. — Але ми не міліція, щоб приїжджати в ВНЗ та розслідувати. Перевірка факту тиску — це справа правоохоронних органів, до них треба звертатись. Але я визнаю, що це біда, коли ректор університету поводиться неадекватно».

— Чи є процедура «імпічменту» ректора?

— Ні, немає. З ним можна розірвати контракт за його порушення. Треба уважно дослідити у контракті, що там прописано. Якщо є явні, масові порушення і недотримання трудового законодавства (людей звільняють), то це є підставою для догани, потім ще однієї догани, і тоді розірвання контракту і оголошення нових виборів.

Можна звільняти, пішовши «по беспределу». Але тут з’являється питання, як, поваливши дракона, самому не стати драконом.

освіта совсун репортаж реформи