День в тилу. Як кияни забезпечують армію (+ФОТО, ВІДЕО)

Звичний розмірений темп життя Києва оманливий. Місто працює на Армію. До діяльності "тилових" волонтерських організацій щодня залучені тисячі людей. Я шукаю офіс однієї з таких ініціатив.

Приміщення організації «Народний тил» знаходиться у центрі кам’яних джунглів Києва. Він недалеко від залізничного вокзалу і бізнес-центру Tower, який вписується у навколишній пейзаж, як шляпа Д’Артаньяна у костюм чиновника.

З хворої на метушню вулиці Жилянської входжу до незатишного дворика. Ліворуч висить український прапор. Відчуття, що заблукав, зникає одразу: я на місці. У неприглядному двоповерховому будинку розміщується лабораторія волонтерських ініціатив під простою назвою «Народний тил». Біля входу вивішені дитячі кольорові малюнки. Їх десь десяток. Мета — показати, що навіть діти небайдужі до війни на Сході.

9:00. Зустрічаюсь з Георгієм Тукою, засновником «Народного тилу». На «ринку» волонтерів фонд є новачком: йому лише 3 тижні від народження у колисці Мінюсту.

У кабінеті тиша і цигарковий смог. На стіні висять два плакати. Обидва з Стрєлковим, який, як і личить терористові, тримає біля скроні українки-гарнюні дуло пістолета. Пізніше з’ясую, що ці плакати популярні на тренуваннях «альфачів».

Постер висить в офісі, кажуть на ньому тренується "Альфа"

Тука каже, що поговорити можна тільки зараз, бо пізніше у цих 8 кімнатах, що обмежують організацію у просторі, буде лютий мурашник. Але тривалої бесіди не вийшло: за п’ять хвилин перший дзвінок — з Краматорську просять берці.

«Займатись допомогою нашим військовим я почав ще з березня, у Криму, – розповідає Тука. – До цього в мене була невелика IT-компанія — закупали «залізо» для операторів мобільного зв’язку».

Засновник фонду Георгій Тука колишній підприємець, продавав "залізо" для мобільного звязку. Крім волонтерства подався у політику, йде у списку малорейтингової партії "Єдина Країна" Данила Яневського

Він запалює ще одну цигарку. «Почали з того, що поповнювали карточки для мобільних телефонів, бо вони не могли вийти за межі в\ч. Потім допомагали їм з продуктами і переїздом (на материк – О.Г.). А потім вже почався Донбас…».

Шампуні

9:30. Опісля першого дзвінка на мінівені Buick прибуває перший відвідувач, 36-річний Сергій Бурба. Бізнесмен, що керує мережею косметичних магазинів, привіз 300 пляшок шампуню. «Це наш профіль, і цим намагаємось допомогти», – говорить. З Тукою співпрацює вже місяць, а про волонтерів взагалі дізнався через Фейсбук.

Спілкуючись з ним, знов захоплююсь роллю цієї соціальної мережі під час Євромайдану і тепер вже російсько-української війни. Здається, це окремий шматок реальності, який чекає на свого дослідника.

Сергій Бурба власник мережі косметичних магазинів. Регулярно привозить шампунь для солдат.

Контакти Бурби з «Народним тилом» почались, коли підприємець запропонував організації свою допомогу у придбанні закордоном реанімобілю. Але йому пояснили, що в армії немає засобів гігієни, і він почав робити те, що вміє найкраще — постачати побутову хімію. Але мрії про машини для фронту не щезли, і з Тукою вони довго обговорюють, як у Польщі придбати та з неї легально вивезти броньований Mercedes Vario.

Щасливчики, які будуть ним насолоджуватись, служать у Маріупольському прикордонному загоні. У «найбільш боєздатній» (це слова Туки) в тому регіоні групі на балансі всього лише єдина «Нива». «Але якщо розставляти пріоритети, то для армійців найголовніше — це обмундирування (пацани лишились у трусах та сандалях) та хімія – креми і антибактеріальні серветки», – каже волонтер-директор. І Бурба його чудово зрозуміє, бо згодом обіцяє зробити ще як мінімум 5 подібних партій.

Коли Бурба покидає «Народний тил», в його руках залишаються «агітки» формату А3. Вони заохочують людей допомогти армії. «Купуючи той чи інший товар для потреб армії, людина має знати, що ці речі доїдуть до військових або не будуть повторно продаватись», – каже він.

10:30. З тихого і затишного місця для бесіди офіс «Народного тилу» поступово перетворюється у пересадочну станцію між «Золотими воротами» і «Театральною». На порозі — Ірина.

Про волонтерську ініціативу вона теж дізналась з Фейсбуку. «Я підписана на «Народний тил» і Георгія», – каже вона і передає останньому кольорові малюнки. Навіщо все це? «Це малюнки однокласників мого сина, які морально підтримають наших бійців і покажуть, що вони там не залишились наодинці, що тут про них думають і їх пам’ятають, бажають, щоб вони повернулись на своїх ногах», – каже вона.

Додає, що тепер довіряє виключно адресній допомозі армії. Причина проста: мало не вся їхня школа та родина відсилала SMS на номер 565, але пізніше були прикро враженими, як ці мільйони освоюються.

Цілком можливо, що наступного тижня вона знову прийде і з малюнками, і з грошима для українських вояків. До речі, мотив недовіри до Міноборони і українського чиновництва взагалі буде чути за цей день неодноразово.

Ті, хто на «ти» з армією

11:00. Поки в офісі затишшя перед черговою бурею, Тука ділиться

результатами роботи фонду. З найцікавішого — організація, що нікому з волонтерів не платить з\п, вже «поставила» на 3 БТР екрани, а до кінця тижня поставить ще на сім.

«Статистику ми ведемо тільки по дорогих речах: по тепловізорах, оптичних прицілах і так далі. Берці, форма, косметика та засоби гігієни приходить і йде мішками, – каже він про темп роботи «місцевих». – За весь цей час ми передали у зону АТО біля 50 тепловізорів (один коштує біля 4 500 доларів, загалом це 2,5 млн гривень – О.Г.), 20 оптичних прицілів, 100 коліматорів, 25 джипів. При цьому нам немає різниці, кому передавати обладнання. Ми контактуємо і з добровольцями, і з регулярними військами, і з спецназом».

Відчуйте різницю між «Народним тилом» і Міноборони: щоб зробити заявку на обладнання, представникам нового батальйону треба лише написати перелік потреб або просто його озвучити. Тука одразу ж показує мені листок формату А4, де перераховані найпримітивніші потреби військовослужбовців: каремати, спальники, намети, одяг та військове обладнання нелетальної дії.

«Їх проблеми ми знаємо напам’ять і до них звикли. Тоді починаємо їх закривати»…

12:00. Розмову з Георгієм перериває відвідувач. Він представляється Олегом і каже, що привіз передачу (а це чорна важка сумка) для свого племінника, який воює «під Маріком». Хтось із «Народного тилу» одразу вимагає приклеїти на сумку координати (телефон) отримувача, номер підрозділу та його дислокацію.

Сумку він витягує з розкішного седану Mercedes S 500. Олег Бондаренко — так звуть відвідувача — працює директором з фінансової безпеки в «Українській біржі дорогоцінних металів».

Виявляється, їхня компанія взяла шефство над 24-ю бригадою, де воює 18-літній родич одного його близького товариша. «Почали їм допомагати, бо вони взагалі голі та босі», – каже Олег. Коли їхня машина виїжджає у зону АТО, вона заходить до «Народного тилу» і, якщо їм в одному напрямку, відвозить обладнання організації куди треба. Іноді це просто сумка від мами для одного з контрактників і вона поїде до бійця на якийсь блокпост.

«Те, що ми заробили, ми віддаємо безпосередньо людині, яка сидить у окопі і воює. Даємо не тому жирному бурдюку з Міноборони».

Запитую, як швидко їхня компанія може доставити вантаж на фронт. «Якщо щось терміново необхідно, то зранку нам зателефонували — в обід машина виїхала. Але це буває рідко».

Олег і його команда, поробивши помилок, вже розбираються у військовому обладнанні і купують те, що дійсно треба на фронті. Найсвіжіша покупка — цифровий комплекс зв’язку Motorola з базовими станціями. Апарат, що коштує 200 000 грн, за допомогою спеціального автомобільного ретранслятора, дозволяє підтримувати зв’язок у радіусі 300 км.

А ще він з друзями купили батальйону «Донбас» БРДМ. «З березня ми «зафігачили» на фронт мільйона два гривень», – підсумовує свою прифронтову активність бізнесмен і каже, що це вже його спосіб життя.

12:20 Не встиг Бондаренко поїхати, як прийшов 36-річний киянин Микола Миколайчук.

Зв’язався з активістами через Фейсбук. Він взірець системності: кожної неділі віддає від 1 000 до 1 500 гривень. При цьому Миколайчук навіть не хоче ознайомитись з фінансовою звітністю фонду. «В мене є знайомі там, куди «тил» возить речі», – розповідає він про тих, хто може підтвердити або знищити репутацію київських волонтерів. І знову: варіант допомоги Міністерству оборони навіть не розглядається, бо з активістами «все набагато швидше і ефективніше».

Подальше життя «Народного тилу» можна описати як броунівський рух благодійників, що несуть у приміщення фонду те, що волонтери просили нас своїй сторінці у Фейсбуці.

Кількість її прихильників вже перевалила за 5 100 людей. За словами Тетяни Дідоренко, яка займається інформаційною політикою фонду, найчастіше "френди" запитують, що і куди потрібно транспортувати. Зрідка просять щось відшукати.

Десь о 12:30 і не без дії чуда Тука залишається наодинці, і ми продовжуємо розмову. На цей раз — про діяльність і фінанси.

«Найбільших витрат вимагає оснащення спецпідрозділів. Це обладнання, взуття і рюкзаки коштують в багато разів дорожче, ніж звичайна продукція. Працюючи на армію, ми намагаємось поєднувати ціну і якість. Хочемо «золотої середини», – каже він. Такі на перший погляд дрібниці, як облаштуванням побуту бійців теж важливі для фонду - відвозять зубні щітки, мило, шампуні, креми для гоління та інше. Керівник говорить: «Треба допомагати людям, які місяцями мешкають у ненормальних умовах».

Провокую його запитанням, чи поставляє організація на фронт зброю. Виявляється, це не секрет: ні. Але він і його юристи намагаються вирішити наступну проблему: є власники хороших легальних снайперських комплексів, які готові передавати цю зброю бійцям АТО. Але для цього потрібна законна процедура, щоб в цих людей не було неприємностей з дозвільною системою. «Шукаємо компроміс», – підсумовує він.

Дикі танці

На постійній основі але безкоштовно у організації працюють біля 10 чоловік, час від часу підключаються десятки. Киянка Дідоренко каже, що контактний телефон організації дзижчить з 9.30 до 22.00, а іноді й пізніше.

До того як анонімний ресторатор почав постачати «Народному тилу» смачну їжу, кожен харчувався, як міг. Але тепер все геть по-іншому: у меню на сьогодні — м'ясо по-французьки і картопляне пюре. Кави і чаю вдосталь.

Офіс рано вранці. потоку відвідувачів ще немає

— На що вони живуть, працюючи зранку до вечора у офісі? – запитую, звісно, директора фонду про гроші.

— Хто як. Дехто працює в нас у вільний від роботи час. В когось є побудований на фрілансі бізнес. Комусь допомагають члени родини. Все по-різному, – відповідає він на запитання швидко і не вперше.

Той факт, що на утримання офісу і персоналу йде нуль гривень нуль копійок, укріплює довіру людей до «Народного тилу». Тука каже, що доволі часто пожертвування надсилають громадяни Росії. Але це до 5% від усього обсягу коштів. Їхній середній внесок — 100 доларів США. У свою чергу українці жертвують від 20 гривень до 30 000 доларів США.

«Найяскравіший момент у нашій історії пожертвувань — це історія однієї сім’ї переселенців з Криму, – розповідає Тука. – Вони, осівши у Запорізькій області, спеціально приїхали до нас і віддали значну суму у доларах. Як ми їх не відраджували, нічого не діяло. Хоча ми розуміли, що гроші їм потрібні більше».

«Народний тил» також печеться про фінансову онлайн-звітність. Але, переконує директор, у організації багато будується на довірі.

— Якщо б вам запропонували співпрацювати структури Ахметова, ви б погодились?

— Ні

— Які в вас вимоги до партнерів?

— По-перше, 99% з нас — вихідці з Майдану. Тому в усіх нас відношення до Партії регіонів і Комуністичної партії як до зрадників українського народу. І якщо вони живі, це тільки випадковість.

— А якщо це буде Партія розвитку України?

— Партія на уламках регіонів? Яка різниця? Як ні назвеш, зрадники є зрадниками завжди. Нехай вони перейменовуються у льовочкіних чи тігіпок, — для нас це значення не має. Ми співпрацюємо з колишньою парламентською опозицією, допомагаємо їхнім батальйонам («Січі», наприклад), але ми жодного разу не отримували пожертв від політичної організації.

Медична рота

Улюбленці медиків Тилу — полки спецназу. Медичні волонтери стали для українських військових і швидкою, і хірургом, і санітаром. Деякі, як 33-річний Олександр, який зранку привіз антибіотики (цефтріаксон у т.ч.), бинти і пластирі на 800 грн, просто знаходять дефіцитні ліки в інтернеті, знаходять двоповерхівку на Жилянській і так рятують чиєсь життя.

Інші, як киянка Юлія Гончарова, займаються медичними питаннями долікарської допомоги: закупівлями медзасобів, формуванням аптечок та відправкою їх спецпідрозділам.

Освіта Юлі – медучилище, ін’яз, юрфак. «Тут медична освіта працює ідеально», – сміємось з нею разом над примхами життя. До речі, з лікарською освітою вона тут єдина.

Історія того, як Юля стала допомагати українській армії, яскрава і незвичайна. Ще у США влітку вона разом із подругами почала шукати і закуповувати рідкі для України кровоспинні препарати Celox. Потім у ручному багажі привезла партію, через Фейсбук познайомилась з хлопцями-волонтерами і, зрештою, долучилась до «Народного тилу».

Вже легендарний Celox. Препарат, який швидко зупиняє кров. Але ним потрібно уміти користуватися, як бійцям, так і медикам, котрі потім лікують поранених

Медичний відділ «Народного тилу», як і всі інші, залежить від волонтерів і спонсорів. Якщо приходять підсумки (рос. «подсумки»- О.Г.), то активісти одразу формують з окремих категорій ліків аптечки і відсилають на фронт. «На минулому тижні я за день не встаючи зібрала 150 аптечок», – розповідає Юлія про типові навантаження на своїй новій «роботі».

Речі для фронту готові до відправки

Ходити по приміщенню мені заважають різні коробки з медикаментами. Проте волонтери знають, що кожна з них є кінцевим ланцюжком неперевершених історій добра, турботи і любові до українських військових.

От, наприклад, Юля вказує рукою на коробки з ліками вартістю 12 000 гривень. «5 000 з них віддав київський юрист. Він не хоче, щоб його ім’я називали, – каже Юля. – А ліки на 3 000 нам дали журналісти «Апострофу». Одразу захотів, щоб «Апостроф» обігнав всіх можливих і неможливих конкурентів. Аби не втратити жодну посилку, кожен пакунок ідентифікується за ім’ям отримувача і назвою підрозділа.

— Хто приносить вам медикаменти?

— Іноді приходять бабусі на пенсії. Вони приносять кульок з ліками, про необхідність у яких я пишу в Фейсбуку. Ще й нам дякують… Приходять до нас і діти: розбивають свої скарбнички, відмовляються від обідів, малюють малюнки бійцям на фронт, які бійці потім дуже цінують.

— А чи є в вас зворотній зв’язок з бійцями?

— Коли вони приїжджають на ротацію, заходять до нас, дарують цукерки і прапори. Вони настільки вдячні і цінують нашу допомогу! Вони чомусь більш нам вдячні, аніж ми — їм. Але ми їх переконуємо у зворотному.

До речі, про прапори. В одному з приміщень, мало не напроти українського стягу, висять «прапор» «ДНР» та полотно «Народное ополчение Донбасс», повішені догори дриґом. Перше простирадло дісталось трофеєм батальйону «Азов» при звільненні Маріуполя, друге родом із Слов’янська.

«Нам потрібні медикаменти (антибіотики, пробіотик ніфуроксазид, жарознижувальні засоби на кшталт Ібупрофена, протигрипозні, противірусні, проти бронхіальні препарати — бійцям вже холодно, почали хворіти) і гроші, щоби їх закуповувати», – швидко переходить до звичної теми Юля. Це, разом з всеохоплюючою недовірою Міністерству оборони, є другою думкою, яка пронизує повітря «Народного тилу».

Цей мурашник на Жилянській цілодобово «пахав» над тим, щоби вдягнути наших військових по-літньому і прикрити їхні тіла бронежилетами і касками. Але тепер всі сідають на шпагат, щоб знайти гроші і вдіти їх по-зимовому.

25-річна Ирина Гук, випускниця журфаку університету ім. Шевченка, в цьому мурашнику добродіїв вже місяць. Познайомилась з рухом через соцмережі.

Спочатку літа і до ранньої весни займалась переселенцями з Криму та сходу країни. Пару разів привозила волонтерам доволі крупні партії ліків, а коли у Фейсбуку з’явилось оголошення, що потрібна людина для збору та сортування ліків, Ірина зрозуміла — це її шанс. На Жилянській вона кожен день. Може працювати і до півночі: головне, щоб машину завантажили і відправили на Схід.

Ірина Гука, журналіст. Але писати не може поки йде війна. В офісі волонтерить кожен день

Заробляє на життя тим, що продає свої малюнки. «Звісно, рано чи пізно постане питання, де знайти нормальну роботу. Але зараз я не можу працювати, як до війни. Я непрацездатна. Я, журналіст за фахом, не уявляю, як зможу сидіти і думати про якийсь текст тоді, коли хтось помирає».

Ірина є не тільки експертом у ліках, але й активним пропагандистом (у найкращому розумінні слова) ідеї допомоги армії. «Мої однокласники, одногрупники, колишні колеги — все допомагають, чим можуть, – каже дівчина. – Я навіть не очікувала такого відгуку. Нам шлють допомогу навіть з США і Франції».

Дівчата дбайливо наклеюють написи "від чого" ті чи інші ліки

Андронатієфобія

14:00. Все, що не може дістати «заграница», дістає Михайло Макарук. Завдання25-річного хлопця з Рівного — знайти те, що не знайти. Дістати та доставити бійцям на передовій. Зараз найактуальніше — термобілизна, тепловізори, коліматори, прилади нічного бачення. І презервативи: вони найкраще підходять для зберігання документів, слугують джгутами і захищають дула зброї від бруду.

Волонтерська історія Макарука як дві краплі води схожа на сагу Туки: обидва почали допомагати ще з часів Майдану. Перший з них зосередився на помочі окремим Сотням.

Потім — війна, і його знайомого босим і неекіпірованим відправляють на фронт. Одягти та оснастити друга, зокрема, спецзв’язком обійшлось активістові «Народного тила» у 16 000 грн. Макарук зрозумів, що сам всім допомогти не може і приєднався до волонтерського руху.

Назви спецпідрозділів, що знаходяться під його опікою, Михайло не називає.

— Чому загони спеціального призначення, гордість країни, набагато гірше оснащені за ті ж самі добровольчі батальйони?

— Абсолютно вірно. По-перше, про них ніхто не говорить. По-друге, їм неможливо рекламувати себе. Це заборонено. Кожен боєць, який «засвітив» перед камерою своє обличчя, вже вдома потенційний труп. Він вже цікавий для ворожих спецслужб. І, по-третє, за часів Януковича в нас одягали одну структуру — УДО (Управління державної охорони – О.Г.). Решта — голі й босі.

Знов провокую: «Ви поставляєте вогнепальну зброю?». Макарук каже, що ні, не поставляють. «Згідно з законом, ми не можемо цього робити, – переконує він мене. – Порушувати законодавство ми не маємо право, оскільки допомагаємо тим, хто відновлює цей закон».

Згадавши побачене на фронті, хлопчина починає розповідати сумну історію про озброєння окремих учасників АТО.

«В армійського спецназу України таке саме обладнання, як в звичайних нацгвардійців, – він збуджений, ледь не кричить. – А завдання інші. Немає піддульних гранатометів і далекобійних снайперських гвинтівок, і такі прилади, як Barrett (крупнокаліберна гвинтівка виробництва «Barrett Firearms», максимальна дальність – 1 800 м – О.Г.), — це для них просто казка».

Волонтер по секрету видає, що станкові гранатомети «специ віджимають в сепарів». Не бачать не передовій бійці й санітарних БТРів, які після параду гордо приїжджали повз офісу «Народного тилу».

Ми продовжуємо розмову, і співбесідник розповідає про відсутність класифікації поранених у бою. І тут Михайла охоплює гнів. Він повертається в бік диктофону і починає мало не кричати:

— Я передаю особисте вітання пану Андронатію (Віталій Андронатій, директор Військово-медичного департаменту Міноборони – О.Г.), який на всяк лад гальмує закупку та видачу «натівських» індивідуальних аптечок для наших бійців. Напевно, ті аптечки, які він закуповує по захмарних цінах, потрібні йому для будівництва чергової дачі. Передаю також вітання пану Мехеду (Петро Мехед, заступник Міністра оборони – О.Г.), який хотів скомпрометувати весь волонтерський рух заявою, що сам поставить бронежилети і каски. Де твої бронежилети? Чому до нас приходять люди і просять броніки? А ще привіт партії УДАР, яка відвезла батальйону «Азов» 200 бронежилетів II класу. Вони не тримають навіть кулі пістолету…

Андронатія, м’яко кажучи, на Жилянській не люблять. Його ненавидять. 37-річна Дана Ярова, керівник медичного напряму у «Народному тилу», ловить його на маніпулюванні інформацією. 9 вересня чиновник заявив, що його підлеглі «навчили користуватися американською аптечкою вже понад 7000 військовослужбовців», хоча насправді ця робота виконана волонтерами.

Ярова починає кипіти, коли розповідає про дзвінок чиновників зі штабу АТО, які воліли фотографуватись на фоні медичного обладнання, яке «Народний тил» у п’ятницю відправить на фронт.

- У світі співвідошення смертей після поранення 1 до 5, в нас 1 до 3. Це не просто цифри, це смерті чиїхось батьків, синів, чоловіків, - говорить Ярова

Я категорично проти волонтерського руху і збору грошей! Кошти в Міноборони є, просто вони не можуть їх освоїти. Тому звільніть людей, які не можуть це зробити, і призначте тих, хто зможе! – продовжує волонтер, яка є власницею фірми, платником ПДВ, платником податку на прибуток, платником податку на доходи фізичних осіб і платником військового збору.

Людина. Вартість — 75 €

…Михайло Макарук не ховає, скільки коштує на фронті людське життя. Не більше 75 євро. Під час бою за Карачун-гору поранений у ногу воїн віддав каску «від волонтерів» своєму командирові. Бійця евакуюють, а біля командира розривається танковий снаряд. В нього легкі поранення рук і ніг, контузія, а каску ніби переїхали товарним потягом. Одна каска врятувала два життя. Одна каска — 150 євро. Одне життя — не більше 75.

15:00. Поки він розповідає про «нову» красиву українську форму, замок від якої рветься першим і яка в основі має горючий сінтепон, до нас підходять три «срочники».

Їм хтось сказав, що «тут щось є». Вони мають на увазі «є вдягнутися», бо у тому, що вони носять, на фронт їхати неможливо — легкі курточки і незручні штани. Звинувачують своє керівництво у дерибані і не на камеру визнають, що командир вимагав по 400 грн за нормальну форму. Той самий командир каже, що за два тижні вони їдуть воювати. Але, за словами хлопців, це може бути і завтра…

Боєць Нацгвардії говорить про свою форму: "Що дасте, а далі піде власний бюджет, якщо щось у воєнторгах зайдемо сьогодні завтра"

Вони крокують сходами до Туки, але до нього вже черга. Після обіду офіс починає працювати на підвищених оборотах: відвідувачів вже не струмок, а злива. Південна, кримська, потужна. Її перші краплі — це чоловік середніх років, що приносить на склад 2 пакунки квасу «Арсеніївський».

За п’ять хвилин хтось несе 5 спальників… Саме з цих струмків формується схожий на Дніпро потік волонтерської допомоги українській армії.

І хоча злива швидко щезла, про відпочинок ніхто не думає.

Для Дани Ярової починається прес-бенефіс: прибула знімальна група з «1+1». Питають про Міністерство оборони. Я за інтерв’ю не слідкую, бо вже знаю, ще скаже їм Ярова. На жаль, нічого доброго.

Десь о 16:20 під’їжджає новий універсал Volkswagen Passat. Якщо б німецькі маркетологи побачили, скільки «добра» влізло у багажник їхнього дітища, вони б одразу використали його у рекламі. Проте цей Passat — просто трудяга, який привіз товари надані торгівельною мережею «Епіцентр»: вогнегасники, перфоратори, «болгарки», авто хімію, лопати, робочі інструменти, паяльники і так далі. Іноді дарують «вишеньку» — електрогенератор. Дмитро Макарук уточнює, що машина з «Епіцентру» їздить 4-5 разів на тиждень вже десь 3 місяці. «Хлопцям низькій уклін, – емоційно каже він. – Вони нам дуже допомагають».

Запитую в Макарука, хто ще з бізнесменів реагує на потреби бійців на Сході. Повну відповідь на питання довелось чекати десь півгодини, але це того варте.

«Нова пошта», коли «Народний тил» не посилає свою машину, безкоштовно транспортує пакунки організації на східні території. «Аптека Доброго Дня», виявилось, не проти встановлення фондом скриньок для збору грошей. А музичний магазин Jam на честь Дня розвідника стильним жестом подарував дві гітари (і ще три до цього).

17:30 Наприкінці робочого дня «приїхали» мапи Донецької та Луганської областей. Немає сумніву, що ці 300 комплектів по 24 мапи вже сьогодні відвантажать на Схід.

Хтось переносить товари на склад, хтось відповідає на дзвінок, як дістатись Жилянської, хтось з’ясовує, де купити щось дешевше. І все це фотографує Дмитро Ларін, фотокор «Української правди».

Активісти «Народного тилу» трохи втомлені, але не так, як офісний планктон, який у цей час вкотре згадує про остеохондроз і заслужений геморой. Активісти знають, що їм працювати, «поки є робота». Це, до речі, пряма цитата. Волонтерство — це тяжкий труд, але в ньому цінується кожне плече. Випробувальний термін тут не практикують, на паспорт відвідувача не дивляться.

«У Путіна є конкретні плани обзавестись сухопутним коридором до Криму, – тримаючи цигарку, каже Георгій Тука. – Тому дай Бог, щоб цю війну ми завершили у найближчі 3-4 роки. Весь цей час ми плануємо займатись допомогою нашій армії».

Серйозний ворог — серйозний підхід.

війна самоорганізація волонтери