Венеційський кінофест: призи Коліну Ферту, Сталлоне і Шмуліку
Венеційський кінофестиваль є найстарішим кінофестивалем в світі. Він був заснований 1932 року за ініціативою фашистського диктатора Беніто Мусоліні. Як це не дивно, незважаючи на своє «походження», протягом перших кількох років йому вдавалося зберігати повну політичну незаангажованість. «Доктор Джекіл і містер Хайд» - цей знаменитий фільм жахів Рубена Мамуляна, приміром, відкривав його першу програму. Щоправда, ця радісна аполітичність тривала не надто довго.
Автор: Сергій Климко
Цьогорічний Венеційський фестиваль у прагненні окрім мистецької, підтримувати і політичну актуальність, пішов шляхом пригадування (політичних) історій, залишивши прямі висловлювання (наприклад, фільм «Капіталізм: A Love Story» Майкла Мура чи «Південний кордон» Олівера Стоуна) на периферії своєї уваги, проте все ж не забуваючи про них.
Сьогодні у його фокусі - колишні гострі питання, що ніби пом’якшуються часовою дистанцією, проте продовжують активно резонувати із сьогоденням.
Венеційський кінофестиваль завжди приділяв багато уваги проблемам Сходу. Проте ця тенденція вочевидь посилилась із приходом теперішнього директора фестивалю, Марко Мюллера, що очолює Мостру (так в Італії називають фестиваль, дослівно - "виставка") вже шостий рік поспіль.
Багато в чому підхід Мюллера до підбору картин зумовлений особистими характеристиками - він вільно говорить сімома мовами, у тому числі китайською, яка вже давно зробила його мостом на Захід для азіатських кінематографістів.
Ще будучи директором Роттердамського кінофестивалю наприкінці 80-х, він створив окрему конкурсну програму для молодих незалежних кінематографістів Півдня і Сходу, намагаючись включити їх до Європейського кінопростору.
Перебравшись до Локарно, головуючи там протягом десяти років, Мюллер продовжив заманювати до Венеції стрічки з Пакистану, Ірану та Китаю у серце Європи.
Можна сказати, що престиж Мостри лише підсилив його прагнення надати слово Сходу.
Зважаючи на фестивальний контекст, слово це часто набуває політичного забарвлення.
Минулого року спеціальним призом журі було відзначено стрічку «Теза» ефіопського режисера Хайле Гермі.
Фільм розповідає про ефіопця, який отримавши освіту у Німеччині, повертається до рідної країни - а там панує хаос і мілітаристська хунта.
Тоді ж "Габбла" алжирського режисера Таріка Тегуа - розповідь про фундаменталізм в Алжирі на фоні мальовничих пустельних пейзажів - отримала нагороду ФІПРЕСІ за найкращий фільм.
А цього року Венеція відзначилася політизацією у прямому сенсі слова: на фестиваль прибув Уго Чавес, одразу ставши персоною номер один для преси - один політик затьмарив усіх кінозірок. Документальний фільм про Венесуельського лідера привіз ветеран кінематографу Олівер Стоун, проте винагород за це не отримав.
Не потрапила до офіційного конкурсу - але зчинила неабиякий галас - стрічка «Зелені дні», присвячена президентським виборам в Ірані, знята на цифрову камеру дочкою знаменитого іранського опозиційного режисера Мохсена Махмальбафа.
У більш вишуканій манері іранську тему розвинула художниця і режисерка іранського походження Шерин Нешат, за що і була визнана кращим режисером офіційної програми 66-го Венеційського кінофестивалю, представивши стрічку «Жінки без чоловіків».
Нешат, яка отримала освіту в Лос Анжелесі, а зараз живе в Нью Йорку, в своїх мистецьких роботах експлуатує тему жіночності та iсламу, відображення в очах західного світу «жінки Сходу».
вигляд іракського кінорежисера
ЇЇ перший ігровий фільм знято за забороненою на батьківщіні новелою іранки Шарнуш Парсіпур.
Картина розповідає історію чотирьох жінок під час іранського путчу 1953 року - і жіноче життя після цих політичних подій має змінитися назавжди.
Візуальний ряд фільму вражає глядача нестандартним підходом до кольору та панорамними пейзажами – стрічку знімали у Марокко, оскільки в’їзд до Ірану режисерці заборонено.
Автором саундтреку є відомий ембіент-композитор Рюіті Сакамото, який писав музику для «Останнього імператора» Бертолучі та «Вавилону» Іньоріту.
Цікавий момент: українська продюсерська компанія Sota Cinema Group, відома завдяки співробітництву із Кірою Муратовою та Богданом Ступкою, повідомляє про причетність до фільму «Жінки без чоловіків» в якості спів-продюсера свого директора Олега Кохана.
Ще один фільм, присвячений Ірану, «Тегеран» Надера Гомаюна, який розповідає про торгівлю дітьми в іранській столиці, здобув спеціальний приз критиків.
Але головний приз знайшов своє місце трохи західніше – Золотого Лeва отримав ізраїльський режисер Шмулік Маоз за фільм «Ліван». Більша частина картини відзнята у танку. Цей фільм – спогад молодого ізраїльського солдата Моаза про операцію «Мир Галілеї», в якій він брав участь.
володарем головного Лева Венеційського кінофестивалю
Операція більше відома як Ліванська війна 1982 року - тоді вояки ЦАХАЛУ, переслідуючи Організацію звільнення Палестини, дійшли до Бейруту.
Особисті переживання 24 годин у пеклі – так режисер характеризує матеріал фільму.
За його словами, тільки після 20 років, що минули від часу тих подій, він зміг взятись за сценарій.
Це третій «успішний» ізраїльський фільм про ту війну - після «Бофору» Джозефа Сідара і анімаційного «Вальсу з Баширом» Арі Фольмана.
Трохи несподівано, третю за вагою нагороду отримав інший представник Сходу, іменитий німецький режисер турецького походження Фатіх Акин, якій вже має в своєму арсеналі Золоту пальмову гілку Канн та Золотого ведмедя Берліну. Його фільм «Душевна кухня» був відзначений Спеціальним призом журі.
"Душевна кухня" - комедія, що відроджує специфічний німецький жанр кіно про батьківщину (Heimatfilm), який славився наївною романтикою, і був трохи призабутий. Зірка експортного німецького кінематографу Моріц Бляйбтрой, відомий за хітом «Біжи, Лола, Біжи» зіграв у фільмі «поганого хлопця».
Кубок Вольпі (приз, названий на честь першого патрона фестивалю) за найкращу чоловічу роль здобув британець Колін Ферт за гру у фільмі «Самотній чоловік». Режисер цієї стрічки, американський дизайнер Том Форд отримав за неї іще і спеціального венеційського Гей-Лева (Queer Lion Award).
Дівчина з «Бандитського Петербургу» Ксенія Рапопорт забрала жіночу нагороду за участь у стрічці «Подвійна година» режисера-дебютанта Джузеппе Капотольді. Ксенія зіграла вже звичну для європейського кіно роль слов’янської жінки – cловенську прибиральницю готелю.
Один із фаворитів кінокритиків - "Капіталізм: A Love Story" Майкла Мура (режисера, відомого за «Фаренгейтом 9/11») - не відзначившись в офіційній програмі, отримав Відкриту нагороду i Золотого левенятка. Це стало його дебютом у Венеції, після дворазової перемоги у Каннах.
За внесок у кінематограф Сильвестр Сталоне отримав нагороду відJaeger-Le Coultre (виробник дорогих годинників), пообіцявши у 2010 завершити зйомки блокбастера, який стане "відродженням старого доброго бойовика" - за участі Арнольда Шварценегера, Брюса Віліса, Дольфа Лунгрена, Мікі Рурка, Джейсона Стетема та Джета Лі.
Відповідальність за перемогу саме цих діячів та творів кіномистецтва – на совісті журі, до складу якого увійшли автор «Горбатої гори» Енг Лі, російський режисер Сергій Бодров-старший, французька акторка Сандрін Бонер, режисерка «Нічного портьє» Ліліан Кавані, режисер «Гремлінів» Джо Данте, представник Болівуду Анураг Кашяп та італійський рок-співак Лючано Лігабу.
