Безпросвітна наївність ліваків: як більшовики громили українських есерів, а ті надіялися на компроміс.
У справі також ідеться про одного з аферистів часів революції, який своїм розмахом легко засовує за пояс Отапа Бендера. Видавництво «Темпора» надрукувало здоровенний, майже 700-сторінковий том, присвячений «кримінальній справі», що її провадив більшовицький каральний апарат у 1920-1921 роках проти керівництва Української партії соціалістів-революціонерів (на тодішньому політичному сленгу – «есерів»).
Збірку історичних документів «Справи ЦК УПСР» (1920-1921) з архівів ГПУ під назвою «Вирок українській революції» читав Олег Коцарев
Ця партія спершу була серед «лівих автономістів», спиралася на велику підтримку українців, брала участь у кількох урядах УНР, виступала проти його «правої» частини, проти угоди з Польщею, підтримувала ідею примирення з радянською Росією. Намагалася стати легальною опозицією вже в Радянській Україні, але жодні самозречення й пошуки компромісів не допомогли: партія була розгромлена, а основні її активісти (котрі не додумались емігрувати або додумалися з еміграції повернутися) репресовані.
У 1920 році проти керівництва есерів відкрили окреме провадження – «Справу ЦК УПСР», а чільним її персонажем став Всеволод Голубович, один із прем’єрів численних уенерівських урядів. Звинувачення полягало переважно в тому, що есери буцімто знову зібралися робити повстання проти радянської влади. Матеріали цієї справи й видали цьогоріч у «Темпорі», а впорядкували їх історики Тетяна Осташко та Сергій Кокін. Документи супроводжені досить докладною передмовою та примітками, а також фотоматеріалами.
Передмова, властиво, буде зручним «гідом» для тих, кому читати всю книжку немає часу або бажання. В ній описано суть і контекст основних документів та загальний рух «сюжету».
Артилерія починає бити по своїх
У передмові Тетяна Осташко трактує справу проти есерів як пролог до пізніших кривавих процесів в УСРР. Але вповні з цим можна погодитися хіба стосовно задіяної тут тактики «артилерія б’є по своїх». Ну, чи майже по своїх. Есери хоч і були в багатьох питаннях опонентами більшовиків, воювали з ними, проте завжди шукали компромісу та співпраці, своєю позицією розхитували й без того не монолітний антирадянський фронт УНР.
Тут і справді можна провести деякі паралелі з тридцятими роками, коли репресії битимуть по цілком лояльних до режиму людях, котрі ніколи в житті не наважилися б на жодну опозиційну діяльність. Але й у двадцятих в Україні не було аж надто спокійно, особливо для тих, хто не поспішав сурмити на честь «нового світу».
Згадати хоч би такі яскраві факти, як загибель композитора Миколи Леонтовича, художника Олександра Мурашка, поета Григорія Чупринки (останній, принаймні, знав, на що йде – був серед керівників українських повстанців на Чернігівщині, брав активну, організаційну участь у Центральному українському повстанському комітеті, за що й розстріляний більшовиками).
У чому процес над есерами справді різниться від пізніших репресій – це стриманість слідчих. Заарештувавши всіх, кого треба, вони довго допитують їх, постійно повідомляють керівництво про брак доказів злочинної діяльності. Підозрювані не ламаються на другому ж допиті й не змінюють на 180 градусів свої покази, ба навіть погрожують удатися до голодування через затягування слідства (та й вироки в підсумку вийшли досить стерпними, а фігурантів було амністовано).
Ці покази – направду цікавий документ. У них на повен зріст постають непевність, розколи й непорозуміння в керівницті УНР різних років, численні зради, самозабутнє взаємопоборювання різних партій і груп, незграбність у координації різних сил, некомпетентність тощо. Інше питання – як сприймати ці свідчення, як правду чи як приниження впалої республіки в надії на м’якше ставлення переможців?
Відповіді Всеволода Голубовича на багато питань звучать одноманітно і це свідчення на його користь, він намагався не здавати інших людей: «Не знаю, не звертав уваги, що робилося навколо мене в уряді УНР, не пам’ятаю, не записував нічого, мене це не цікавило…».
Що, звісно, не заперечує хаосу в УНР і браку елементарного політичного нюху українських політиків, інакше чи опинились би вони в наївній, безнадійній ролі тих, хто прийшли на переговори до більшовиків у надії під їхньою владою їх же й обдурити, а опинилися просто у в’язниці.
Не буду переказувати перебіг слідства й «суду», все це краще прочитати в самій книжці. Десь документи й факти цікаві, десь – привернуть увагу лише вузьких фахівців. Натомість, постає у «Вироку» одна особлива постать, про неї й хочеться сказати кілька слів.
Остапу Бендеру до нього далеко
Це – авантюрист Олексій Бойко, відомий також під прізвищами Бірюков, Кухта, Кухта-Кухтинський, Бейк-Моррісон. Людина, що її доля (або, точніше, відома частина біографії) варта бути в центрі книжок і фільмів. І якій упорядники приділили, як на мене, все ж не досить уваги.
Уродженець південної Київщини, якого граф Браніцький забрав із собою в США, повернувся до колишньої Російської імперії 1917 року. З приходом до влади гетьмана регулярно з’являвся в компанії генералів, контррозвідників, навіть слідчого справи Бейліса. Був серед керівництва Автомобільної спілки, де його підозрювали в фінансових махінаціях. «Відмазував» від служби в армії. Заробляв спекуляціями. Можливо, його агентурні донесення посприяли розгрому профспілок Державною вартою Скоропадського.
При Директорії обіймав іще вищі посади, аж до голови комісії зі збереження державного майна під час евакуації та члена комісії із зовнішньої торгівлі. Мав доступ до кабінетів членів директорії, їздив із валізами валюти, іноді представлявся членом американського парламенту.
Під час одного з загадкових міжнародних вояжів був затриманий в Румунії за підозрою в більшовицькій пропаганді, його катували, але втручання якихось представників США Бойка врятувало. Потім він прославився сепаратними переговорами з денікінцями, від яких вимагав бронепотяг в обмін на об’єднання зусиль у боротьбі з більшовиками.
Був комендантом Вінниці після її звільнення від білих отаманом Шепелем, потім чи то втік із уенерівських військ, чи просто захворів на тиф і був схоплений більшовиками. Видужавши, розповів їм, що навмисне перейшов до них, надав якісь штабні дані й викликав таку довіру, що був залучений до чекістських органів.
Але поступово за ним стали помічати «викриття» абсолютно нешкідливих колишніх симпатиків УНР, які вже давно не змирилися з поразкою. На слідстві над есерами помітили відверте фабрикування доказів: Бойко, як він думав, непомітно під час допиту намалював позначки в книжці Достоєвського (цікаво, звідки вона там узялася?) й намагався видати їх за таємний шифр підозрюваних.
ГПУ нарешті звернуло увагу на підозрілу постать Бойка й почало розслідування, тим часом запросивши самого його через Київ до Харкова. У Києві він узяв із собою дружину та дітей, хоча йому це недвозначно заборонили робити. Слід відзначити, взагалі, від класичного образу шукача пригод цей герой відрізнявся тим, що майже скрізь був супроводжуваний сім’єю. У Харкові Бойка-Бірюкова-Кухту-Моррісона затримали, його справу вивели в окреме провадження, якийсь час він був у лікарні.
Зрештою, більшовики дійшли висновку, що він – міжнародний шпигун і винесли вирок – розстріл. Але, як зазначає Осташко, звіту про виконання вироку немає, отже, можливо, послуги авантюриста ще знадобилися радянській владі.
Інформація про таку цікавезну постать (зовсім іншого масштабу й польоту, ніж дрібні авантюристи, оспівані в «12 стільцях», «Хулії Хурині» й подібних творах), на жаль, практично відсутня, наприклад, в інтернеті.
Але дещо таки вдалося знайти – білогвардійський документ, у якому Бойка називають людиною небезпечною для «російської справи» та «шпигуном Петлюри»...
Що ж, книжка «Вирок українській революції» не лише цікава сама по собі, а свідчення того, скільки ще цікавих історій, постатей і фактів ховають різноманітні архіви України. І архіви пустують: дослідники, журналісти та митці ігнорують цей клондайк наукових відкриттів, сенсацій і сюжетів.
Із обвинувачувального вироку в справі О.Бойка
(…) Человек с самым низшим прошлым, он все время рекомендует себя старым революционером, членом партии большевиков с 1897 года! Личным другом всех революционных вождей и, злоупотребляя этим высоким званием, вводит в заблуждение молодых и старых ответственных партийных работников, входя в доверие последних, при чем с Бойко эти работники входят в большую откровенность. На самом же деле он никогда ни в какой партии не состоял.
Наглое его поведение особо рельефно выделилось в периоде, когда он лежал больным в 3-й сов[етской] больнице. Он настолько подчинил всех своему влиянию, что зарегистрировавшись в комячейку, при чем секретарь последней даже не осмеливается спросить у него, как у высокой особы, билета партийного, - Бойко, несмотря на наличие тут члена губкома, избирается единогласно ячейкой членом местной комиссии. Характерные черты его поведения изложены в протолколе опроса свидетеля т. Дворкина. Все прочие материалы рисуют Бойко как человека опасного, подозрительного и вредного (…)
(…) Считать доказанным, но документально не подтвержденным участие Бойко в гетманской котр-разведке.
3. Считать вполне доказанным активное участие Бойко в петлюровском государственном аппарате с момента падения Гетманщины, сознательную и добровольную эвакуацию с Петлюрой под натиском Красной армии. Тесная связь и общая мародерская деятельность Бойко с комендантом Осадного корпуса Коновальца – Чайковского. Способствование в разгроме в Киеве Рабочих профсоюзов, преступная связь и деятельность Бойко с сыщиком Красовским.
4. Считать доказанным, что Бойко состоял комендантом гор. Винницы, назначен на эту должность повстанцем Шепелем и связь с Шепелем и председательствование Бойко в повстанческом комитете «Цупок» против Соввласти.
(…)
6. Считать установленным состояние Бойко одновременно шпионом различных правительств (документально не доказанным). Этому ему способствовали запасы документов и способность их фабрикации.
(…)
8. Счтитать доказанным, что Бойко, имея интерес стоять близко к судебному органу соввласти, преследуя цель самозащиты и недопущения неминуемой в конце концов расшифровки – в то же время вовсе не шел по пути реабилитации себя посредством раскрытий центральных повстанческих организаций и фигур, которые ему известны, а применял способ привлечения лиц или вовсе непричастных к делам, создавая и фабрикуя материалы против таковых, могущих его разоблачить, или говорил о лицах не существовавших или давно ушедших в вечность.
(…)
10. Считать вполне определенное мнение о Бойко как международном шпионе, аферисте, шантажисте и шкурнике.
Считая, что Бойко Алексей Алексеевич своей деятельностью за весь период с Гетманщины помогал контр-революции всех красок во вред интересам пролетариата и Советской власти и как шкурник, Бойко, готовый в любой момент продать интересы рабочих и крестьян (если он их уже не успел продать), является во всех отношениях чрезвычайно опасным и вредным для Соввласти рабочих и крестьян, я, руководствуясь революционной совестью, предлагаю объявить Бойко Алексея Алексеевича врагом рабочих и крестьян, и приговорить его к высшей мере наказания – расстрелять.
Зам. нач. Особотдела ВУЧК С. Дукельский
