Чому україномовні українці переходять на російську? Спроба аналізу
Якось, повертаючись додому, в Донецьк, із зимової вакації у Карпатах, їхав у купе потяга «Івано-Франківськ – Дніпропетровськ» з трьома хлопцями з Франківщини, що прямували на схід за місцем навчання або роботи. Спілкувались поміж собою українською мовою, однак – лише між собою: коли повз гурт пробігала молода провідниця, один з них (студент) звернувся до неї російською: «Извините, а когда вы откроете туалет, чтобы можно было вымыть руки?» Несподіваний перехід на російську мову був для нього – як, правдоподібно, й усіх оточуючих – настільки природним і звичним, що ніхто не звернув на нього уваги.
За мовною практикою спостерігав: дончанин Сергій Стуканов
Здається, з усіх присутніх тільки мені цей поведінковий маневр видався позбавленим логіки й необхідності, тож запитав про мотиви переходу на російську.
«Вона не розуміє української мови», – відказав він спокійно і переконано.
Те, що наша провідниця розуміла державну мову, я переконався, заходячи до вагону, у цім контексті важило щонайменше. Важливо те, що ні хлопець, ні його друзі не бачили нічого дивного в тому, що хтось в Україні (надто – працівник державної компанії) може не знати української мови.
Думка: українській провідниці, напевне, личило б (якщо не користуватись державною мовою повсякчас, то бодай) відповідати нею україномовному громадянинові, в хлопців не виникала.
Однак коли я висловив цю тезу, то почув заперечення: «У нас вільна країна, тож кожен може розмовляти тією мовою, якою захоче». Ця сентенція, потребує не тільки акцентуації, але й пояснення, і то – з соціально-психологічного пункту огляду.
За якихсь інших обставин поривання україномовного гурту обґрунтувати природне право людини говорити російською я би визнав цілком шляхетним – як і висловлену цим гуртом тезу про демократичну країну, в якій кожній людині вільно користуватися найзручнішою мовою, – ідеалом суспільних взаємин.
Але ж, погодьмося: із вуст людини, котра хвилиною тому була вимушена перейти з рідної – і притому державної – мови на іншу з тієї причини, що працівник державної залізниці його мови не розуміє звучить симптоматично.
До питання про те, наскільки щирою була дана думка, ми, ще повернемось. Цей приклад нагода обмірковувати мовний комплекс українців.
Свій серед чужих
Соціальна природа переходу на іншу мову, є природною адаптацією до умов, у які потрапляє суб’єкт, аби стати «таким, як усі» та «своїм».
Беручи до уваги той факт, що потреба бути афілійованим – прийнятим до спільноти та визнаним нею – є однією із засадничих потреб людини, глибшого соціально-психологічного чинника переходу з мови на мову шукати годі. Втім, і зводити природу мовної мімікрії, до самої потреби в афіліації – значило би спростити дійсність.
Справа у тім, що ефективність радянської політики русифікації, власне, й ґрунтувалась на тому, що змогу безперешкодно задовольнити (у дозволених владою межах) ввесь спектр потреб, визначений свого часу А.Маслоу, надавала тільки російська мова.
Натомість вперта прихильність іншій мові не обіцяла адептові ні комфорту, ні прийняття до (міської) спільноти, ні пошани, ані життєвого успіху, ба – наражала на пряму небезпеку.
Ясна річ, першою чергою страждали високі потреби українофонів. Цілеспрямована політика витиснення української мови з високих, соціально престижних царин суспільства ставила україномовну людину перед недвозначним вибором: відмовитися від рідної мови – або поставити під загрозу успішну кар’єру. В одній зі своїх статей С.Грабовський наводить цікаве свідчення «із особистого досвіду студентських років», що на горішні щабелі соціуму потрапляли русофони:
«Моя добра знайома – дівчина з інтелігентної київської сім’ї – двічі невдало вступала до медінституту. Попри авторитет своїх батьків у медичному середовищі і гарні знання, невдало. Втім, знайшовся доброзичливець, який прояснив ситуацію: якби ти була з села, тоді б ти могла писати твір українською мовою… А ти – киянка, інтелігентка. Пиши російською! Вона послухалася – і вступила». Звісно, найцікавішою у цих споминах є власне логіка відмежування від «іншого» (носія української): відсилаючи до старого міфу про тотожність українськості й селянськості, вона, беручи строго, не лишала українофону місця не лише в вузі, але і в цілому місті.
Протиставляючи вихідця із села, якому «можна» було писати українською, жителю міста, котрому це, не личило, дана логіка «уточнювала» зміст понять «городянин» та «українофон» таким чином, щоб їхній обсяг по змозі не перетинався.
Простіше кажучи, «пересічний (звичайний) мешканець міста» «не міг» бути україномовним: городянин, що повсюдно розмовляв українською, кваліфікувався або «ненормальним» (надто стурбованим національним питанням), або й не городянином узагалі (вихідцем із села, гостем із Західної України etc.).
За даних умов самим лише фактом вживання української мови людина ніби протиставляла себе міській спільноті – з усіма зв’язаними із таким протиставленням асоціаціями (хохол, селюк, бандерівець, західняк) та здебільшого зверхньою (дарма, агресивною, іронічною чи поблажливою) реакцією.
Певна річ, прагнучи зняти причину напруги, котра раз по раз виливалася мовцеві травматичним психологічним досвідом, носій української, зрештою, призвичаювався нівелювати свою інакшість, автоматично переходячи у громадському місці на російську мову, що дозволяла почутись «своїм» і задавала рівні умови на старті життя. Навпаки, вкрай утруднюючи задоволення навіть елементарних потреб у повазі, належності та (с)прийнятті, українська поволі уподібнювалася хрестові, волочити який наважувалися лише одиниці.
Одну з соціальних груп, від якої найперше треба було б сподіватись мовної стійкості – а, можливо, й принциповості – в русифікованім місті, мали би становити приїжджі з україномовних регіонів країни, для яких повсякденне використання рідної мови не було зв’язане із психологічним випробуванням та комплексом меншовартості – притаманним, до прикладу, вихідцям із села.
Втім, поза тиском навколишнього середовища в їхньому випадку набував вельми настійливого звучання ще один чинник, що істотно впливав на почуття їхньої певності та внутрішньої легітимності: апріорне переконання, що тамта частина країни, властиво, не є (вже не є) Україною як такою, – а в чужий монастир зі своїм власним уставом, як відомо, ледве чи подасися.
Потяг з екстериторіальним статусом
Відмовившись від української мови в публічному просторі, жителі русифікованих міст України знали про те, що українську мову в їхнім населенім пункті не лише розуміють, але подеколи й використовують.
Натомість на вихідців із західних регіонів країни суцільна російськомовна тканина міського простору справляла враження однорідного соціокультурного середовища, в якому геть не зосталося українського духу.
Це згодом, після щільнішого знайомства з краєм, філософ з Івано-Франківська Галина Дичковська зауважила в своєму блозі, що «Я уже давно її бачу інакше. Вона уже давно мені рідна…», але, їдучи туди вперше в 2004 році, ловила себе на гадці, що «Донеччина мені чужа і не знайома. Навіть не сприймаю її як Україну. Якесь вороже ЧУЖЕ».
Очевидно, що по здобуттю незалежності рішуче визначення зі ставленням до цієї (позірної, як показав досвід) «не-України» виступило чи не найважливішим завданням нації.
Принаймні в частини жителів західних регіонів країни, виникають такі міркування: хоча політично русифіковані області входять до складу моєї держави, мій світ завершується там, де починається «Україна російськомовна», тож не тільки чекати від когось державної мови, але й самому розмовляти «там» нею мені, певне, не варто.
Епічним підтвердженням схильності носіїв української замикатися в обмеженому світку був випадок в потязі, з якого я розпочав даний допис: хлопці відчули себе «на чужій території» навіть не на пероні в Дніпропетровську – що принаймні було б зрозуміло – а щойно ступивши на приступку поїзда!
Ні, не російська мова провідників, але сам факт прибуття потягу з «тамтої України» надав в їхній уяві составові якогось магічного екстериторіального статусу, зайшовши на борт якого, вони вже не почувалися легітимно й поквапилися перейти на російську мову – благо, що почуття відчуженості (це уже не мій простір) не лише обеззброювало й позбавляло їх певності (я не можу тут чогось вимагати), але й парадоксальним чином виправдовувало їхню нерішучість мовити українською.
Самоомана як самовиправдання
Дійсно, ставлячи хлопцеві запитання, я розумів, що назвати справжні причини своєї мовної поведінки він не зможе, і то – не тільки через елементарне неусвідомлення цих причин, але й через описаний іще З.Фройдом механізм раціоналізації (самоомани), покликаний «пояснити» оточенню, й передусім – собі самому, мотив учинку, чия справжня причина оприявнює вразливість дієвця.
Як показано вище, перехід на іншу мову полягає у вимушеній, але добровільній відмові суб’єкта від власної мови, яка перешкоджає (чи ніби перешкоджає) його прийняттю до спільноти. Втім, якщо десь за кордоном, де мовця справді не розуміють, така відмова є необхідною й виправданою, в рідній країні вона постає чимсь на кшталт втечі, отже, проявом легкодухості.
Ясно, що, спіймана на гарячому, людина прагнутиме раціоналізувати свою поведінку й висуне низку тез, що апелюватимуть до об’єктивних підстав її вчинку. Власне, ці поясненнях, які так чи так відображатимуть колективні уявлення, що панують на рівні буденної свідомості нації, мені, мені і були цікаві.
Я розрізнив два основні посилання:
Першою із висловлених хлопцями тез була апеляція до «нормальності» їхньої мовної поведінки, обґрунтувати яку можливо, лише погодившись із думкою, що не розуміти в Україні української мови є абсолютно нормально, – й показавши, що це явище надзвичайно поширене. Втім, якщо повірити у вигадану ними ж реальність хлопцям, було легко, то переконливо аргументувати її об’єктивність виявилося складніше.
Висновок про суцільне нерозуміння української мови на сході було зроблено на підставі поодинокого випадку («там», зазначив один зі студентів, маючи на увазі Дніпропетровщину, «пацани не розуміли мене й просили розмовляти російською»).
Слабкість їхнього узагальнення про нерозуміння східняками української мови була очевидною. І їм не довелося кинути другу карту, – апеляцію до демократії й свободи вибору, за допомогою якої давно, і то – вельми вправно маніпулюють свідомістю українців апологети офіційного двуязычия.
Щойно зачувши тезу про те, що провідниця не є звичайним громадянином, але – працівником державної компанії, якому належиться володіти державною мовою в силу специфічних обов’язків, хлопці радо вхопилися за можливість відвести предмет розмови від себе й заходилися ратувати за її конституційні права. «Правильно, – відповів я, – але зауважте, панове: провідниця цим правом, як бачимо, скористалася, – на відміну від вас, що перейшли на російську». Запала пауза. Надалі хлопці зверталися до провідниці українською мовою – й вона прекрасно їх розуміла.
Що робити?
Насамкінець мушу зробити уточнення, аби зняти можливі непорозуміння. Звісно ж, я не наполягаю, щоби всі та усюди розмовляли лише українською. Але мені важливо, щоб обрання мови було усвідомленим й випливало із внутрішньої потреби людини, а не зумовлювалося зовнішнім тиском.
Час зрозуміти, що умови змінилися, й впродовж останніх років в країні відбулися суттєві зрушення в оцінці української. Певно, помітні на око зміни сталися нині лише у Києві; втім, і на півдні та сході країни молоде покоління пов’язує українську радше із динамічною громадсько-політичною діяльністю й міським життям загалом, аніж із «сонним царством» села й безнадійною анахронічністю. Єдине, чого катастрофічно бракує тамтешнім адептам, – це середовища, де вони могли б вільно користуватися державною мовою.
Нерідко доводиться чути розгублене: «Я б залюбки спілкувалася українською, але, на жаль, мені зовсім немає із ким!» Такі й подібні їм вигуки, що лунають дедалі настійливіше й частіше, є промовистим знаком доби: доля державної мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів та від їхнього сталого прикладу, що закликатиме за собою усіх охочих.
Сьогодні чимало людей готові піти цим шляхом, якщо їм нададуть початкового поштовху, та, на жаль, ті, хто міг і мав би його надати, не завжди розуміють, що можуть це зробити. Перебуваючи у полоні задавнених комплексів, вони при першій-ліпшій нагоді змінюють мову, не лишаючи шансу потенційним прихильникам української практикувати мову.
Отже, якщо ви україномовна людина, то маєте знати три речі:
Розмовляти державною мовою в Україні (як на заході, так і на сході країни) є нормально за визначенням; ні, не дивно, не винятково і, тим паче, не героїчно – просто нормально.
Вряди-годи дійсно трапляються люди, які дивуються, чуючи українську, але ставитися до цього слід, як до винятку, що потверджує правило.
Розмовляти українською мовою вже не дорівнює розписатися в неосвіченості чи сільському походженні, а якраз навпаки – засвідчити власну належність до соціально активної групи населення, що старається рухатися в ногу із часом.
Послугування українською мовою цілковито відповідає духу й завданням доби.
