Контрреволюційна література. ТЕКСТИ прочитали художній роман Ганни Герман.
Упередження викликає сама постать автора, особливо такого, як Герман: ну як спокійно сприйняти рядки, написані людиною, яка з радіо «Свобода» перейшла до Партії Регіонів «покращувати життя вже сьогодні»? До того ж над Анною Герман пливуть темні духи художніх поразок більшості політиків-літераторів, а то й кумедій на кшталт «Малої Землі» Леоніда Брежнєва. Але книга виявилася досить пристойною і вона на відміну від останньої книжки Януковича не плагіат.
Контру вивчав:Олег Коцарев
І лише рідкісними маячками надії поблискують втішні приклади, як-от «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка, що його талант приніс у жертву літературі політику, а не навпаки.
Що ж, коли, відкинувши нарешті упередження, берешся читати «Червону Атлантиду» Анни Герман, виявляється грандіозний сюрприз: ця книжка на порядок краща, ніж можна було очікувати. Її справді можна читати. Це зовсім не «Мала Земля» (правда, вже доводилося зустрічати сумніви щодо авторства «регіоналки» на рівні пліток), хоча, безперечно, і не «Кирпатий Мефістофель»!
Та почнімо таки з найкумеднішого. Якщо не рахувати трешуватого «псевдоякубовсього» портрету авторки (і загалом не надто вдалого оформлення), найсмішніша тут анотація до книжки. Вона лаконічна, тому наведу її цілком: «Рівень прози Анни Герман визначається не обсягом творів, а глибинним їх змістом». Речення так сподобалось упорядникам книжки чи авторці, що його ще й винесли на початок книги таким собі задумливим епіграфом, набраним курсивом.
Книжка «Червона Атлантида» складається з кількох творів. По-перше, це «Піраміди невидимі», анотовані як роман. По-друге, повість «Червона Атлантида». І кілька оповідань, означених як «фрески».
«Піраміди невидимі» є черговим продовженням нескінченної традиції літературного споглядання життя українського села, в даному випадку галицького. Особливої пікантності тексту додає те, що кожен невеликий епізод, чи глава, розділ, із яких він складається, майже безальтернативно увінчується смертю когось із персонажів.
Деякої незручності в читанні тут може додати величезна кількість діалектизмів, але значна частина з них розтлумачена в невеличкому «словничку» наприкінці книжки (називається він «Антикваріат», там поєднано галицькі сільські й міські діалектизми, полонізми, а також нівроку «антикваріатно» повідомляється, що «беха» - це автомобіль «BMW»).
Загалом же написано «Піраміди» цілком вправно, насичену (коли не сказати нестерпну) атмосферу життя села біля Ріки Герман відтворює переконливо й ефектно. Сюжети мають дещо притчевий характер, вони цілком навіть динамічні, драматичні й добре тримають читацьку увагу.
А от ті сторінки, де авторка вдається до абстрактного філософствування – це вже зовсім не те. «Узагальнення» і «проникнення в суть речей», як на мене, вельми банальні, лише дублюють і пережовують те, що про життя і смерть уже було сказано перед тим, у цікавішій, символічнішій формі.
Адже «Піраміди невидимі» й без того зображують циклічність, жорстокість, наївність, своєрідну красу селянського світу як одного з втілень світу людей, не завжди помітну всеохопність природної стихії. Та все це – в сьогоднішніх соціальних обставинах, де переплуталося зубожіння і збагачення, відкриття світові й усвідомлення власної обмеженості, свобода і дріб’язковість.
«Червона Атлантида» - твір зовсім з іншої сфери життя. Повість про трьох сильних немолодих жінок, які були колись причетні до найвищої УРСРівської номенклатури, а тепер прилаштовуються до «нового життя».
Здається, труднощі такого прилаштування Анна Герман співчутливо перебільшує, а втім, у ролі письменниці вона це собі абсолютно може дозволити. Що ще штучно перебільшено (і попереднє виправдання тут уже не підійде), то це «аристократичні», «антикварні» й незграбно акцентовані галицькі інтонації самого письма.
Дружба, стосунки на владних поверхах суспільства, любов, пристрасть, мистецтво – головні мотиви «Атлантиди». А ще трагедії, що можуть чигати на людину за кожним поворотом. У цій повісті авторка, виглядає, вже обійшлася без надмірного абстрактного філософування.
Що ж до персонажів, то за бажання, людина обізнана може спробувати повгадувати в них прототипів. Адже головні героїні досить довгий час «тусувалися» з пізньорадянськими дисидентами і митцями, а одна з них, дружина якогось діяча з комуністичної майже-зовсім-верхівки, навіть з нудьги закручує роман із «найкращим художником країни» на ім’я Іван і ледь не руйнує йому родину.
Спогади жінок чергуються з картинками сучасної епохи і – часів Помаранчевої революції. Це той момент, коли знову доведеться повертатися до питання політики, трохи зачепленого вже на початку рецензії.
Це важливо і навіть цікаво: перед нами психологічно переконливе і загалом непогане зображення революції «з того боку барикад». Ось героїня вибирається разом з іншими з узятого в облогу «великого сірого дому» під знущальні вигуки мітингувальників, ось намагається проїхати на машині через натовп, а її хочуть змусити почепити помаранчеву стрічку. Ціла купа «страждань»!
Взагалі, політичний підтекст цілої книжки має саме таке спрямування, хоча й не надто виразне, а тим більш не нав’язливе – Герман час від часу акцентує розчарування від незалежності, від революції, ніби й не звеличує совкове минуле, але не забуває виставити наперед і ті його реалії, які виглядають позитивними; на фоні брудних, неголених, явно несвідомих того, що вони роблять, революціонерів показує в одному епізоді дуже благородного і незламного Януковича. Треба визнати, що це певний ексклюзив для української літератури, особливо зважаючи на стерпний художній рівень, а відтак – річ корисна.
Про останні кілька оповідань-«фресок» багато не скажеш. Це, мабуть, найслабша частина книжки. Їхні дуже пласкі, хоч і психологічно накручені, сюжети можна було би компенсувати лише цікавими формальними, орнаментальними знахідками, а їх в Анни Герман немає: вона може бути сильна лише на хвилі більш-менш стрімкої й динамічної історії.
Отож, книжка Анни Герман, представниці, якщо вірити соцопитуванням, найгіршої влади України за всі 20 років незалежності, вийшла загалом не найгіршою. Так і хочеться побажати їй остаточно переключитися з політики на літературу, тим більше, що з передніх рядів «проффесорської команди» її вже явно витискають.
«Червона Атлантида»
(уривок)
… Була зима. Брудна, холодна і революційна.
Спочатку ми сиділи, як миші, в Великому Сірому Домі. Але нас звідтіля викурили. Якось увечері усі двері виявилися заблокованими. Нам зробили ганебний коридор і по одному під улюлюкання збудженого натовпу пропускали крізь стрій. Не вистачало лише шпіцрутенів.
Я сказала собі, що крізь стрій не піду – вискочила на закритий дворик, звідкіля виїжджав зазвичай Перший. Там було темно і порожньо. А до проходу, який ще єдиний був не заблокований, уже сунув натовп. Неля була на шпильках. На майже суцільному льоді… Кожен рятувався, як міг. До Нелі, яка тут випадково опинилася – прийшла до чоловіка полагодити якусь справу, нікому не було жодного діла…
Враз фари автомобіля розтяли темряву – якийсь високопоставлений чи не дуже теж, мабуть, припізнився. Неля стала навпоперек дороги – прошу вас, відвезіть мене! Він швидко відчинив передні дверцята – заскакуйте! І вони буквально в останні секунди вирвалися з внутрішнього подвір’я.
За якусь хвилю натовп з помаранчевими стрічками уже заполонив внутрішній дворик Сірого Дому.
Місто було на піднесенні. На Хрещатику палили багаття. Герої революції виголошували палкі промови, артисти співали зі сцени пісень – карнавал був у розпалі. У наметах кохалися юні революціонери з такими ж юними революціонерками, і здавалося, що настала година Блаженства для зневажених і скривджених людей, які за великим рахунком ніколи не мали своєї мови, своєї влади, ніколи самі господарями на своїй землі не були. (…)
