Ворошиловград: „лівий роман”? Але любимо ми його не за це! (+ УРИВОК РОМАНУ)

Здається, сьогодні ми бачимо другу потужну хвилю „політизації” суспільного образу Сергія Жадана (минулого разу це було 2004 року, коли він став комендантом помаранчевого наметового містечка у Харкові). На відміну від першої, цього разу Жадан задіяний у майже загальнолітературну тенденцію, причому пов’язану не лише з тим, що письменники знов активно підписують різні політичні документи та ходять на мітинги, а вже й із самими текстами.

Досить лише згадати „Записки українського самашедшого”, „Чорного ворона”, „Музей покинутих секретів” – книжки, котрі, маючи в собі помітний суспільний складник, у нинішніх обставинах нашої країни набули виразно політичного звучання. Більше того, і їхнє сприйняття та оцінювання теж виявилось дуже заполітизованим.

Жадан у цей тренд вписався двома речами.

По-перше, досить гострою критикою влади. Особливо на харківському матеріалі – зокрема, цілком публіцистичною й опозиційною була його реакція на забудову Парку Горького, вибори мера, і післявиборчу спробу зібрати в Харкові Майдан. Так само активно підтримав Жадан акції проти проекту Закону про мови, брав участь у пікетуванні візиту Януковича до Берліна.

По-друге – книжкою „Ворошиловград”. Про неї й поговоримо.

Політичне прочитання „Книжки року” за версією БіБіСі зводиться загалом до трьох часом взаємовиключних, а часом взаємодоповнюваних тез.

1. Книжка – апологія совкової ностальгії, таке собі „літературне радіо „Мелодія”. Така думка ґрунтується на частково лівій риториці й атрибутиці творчості Жадана загалом, донбаським патріотизмом даного твору. Звичайно, додає олії у вогонь назва „Ворошиловград” та її відверто позитивна, схвальна символіка – як пам’яті про юність, дитинство чи молодість, приватної історії, особистої території, місця повернення тощо.

2. Книжка – пошук українського „голосу Сходу”. Такого голосу, який був би етнічно й культурно толерантним, українським і враховував би глибоку та органічну радянську закоріненість регіону, без котрої східну ідентичність важко собі уявити. Судячи з популярності Жадана, зокрема й у східних областях, така „модель реінтеграції” щонайменш не викликає тотального відторгнення.

3. Книжка – „гімн” солідарності, взаємодопомоги, опору, лівих і (квазі)анархічних настроїв. З усіма належними ідеалізаціями, перебільшеннями.

Очевидно, такий підхід до на сьогодні останньої книжки Сергія Жадана не можна назвати зовсім позбавленим сенсу. Соціальні мотиви у „Ворошиловграді” беззаперечні, та й сам автор неодноразово публічно казав, що читач нині потребує більше соціально важливих тем і проблем у літературі.

А втім, було би смішно зводити цей текст лише до війни проти рейдерства, пошуку ідентичності та інших подібних питань. Особливо це стосується першого пункту, котрий, як на мене, витримує мало критики – просто Сергій Жадан навряд чи мав серйозні підстави зображувати 1970-1980-ті роки як пекло. Та й усі „ностальгійні” пасажі загалом більш-менш позбавлені ідеології, тим паче радянської.

Визнаючи політичні, соціальні контексти „Ворошивлограда”, роль книжки у пропаганді активності та солідарності, варто розуміти, що все-таки передусім це література, а не агітаційний плакат. І саме літературні якості книжки сприяли зростанню її „громадської ваги”.

„Ворошиловград” належить до тієї групи творів Жадана, тон якій задала дуже успішна свого часу повість „Депеш Мод”. Це тексти, в котрих автор успішно врівноважує сюжетно-тематичну складову (інтрига, добре почуття гумору, стрімкі сюжетні повороти, ефектно, хоча й не надто психологічно глибоко прописані характери) та образність (вигадливі й стильні метафори, химерні відступи від сюжетного „екшену”).

Отже, з одного боку „Ворошиловград” розповідає нам історію молодого чоловіка на ім’я Герман, котрий повернувся до рідного міста, умовно перейняв від зниклого брата невеличку автозаправку і трохи розгублено, але активно захищає з друзями цей свій новий бізнес, а заодно і ціле містечко від рейдерів-депутатів.

А з іншого – це книжка про згущені степові небеса, загадкову й екзистенційну прикордонну територію, залізничне повітря, стіни кинутих піонертаборів, відчуття пам’яті, відчуття закоханості, відчуття розгубленості та відповідальності.

Чим етапно вирізняється „Ворошиловград” у творчості Жадана, то це новим підходом до любовних колізій. Якщо раніше в своїй прозі він уникав будь-яких відвертостей на цю тему, тож тексти лишалися по суті вельми цнотливими, то тепер Сергій дозволив собі деякі „вольності” з досить виразними подробицями.

І взагалі, кохання набуває в цій книжці набагато вагоміших мотиваційних потужностей, ніж у попередніх прозових речах. Воно інтригує, вривається в інші сюжетні річища, постійно перебуває в полі зору.

Отже, пригоди традиційної жаданівської „людини розгубленої” та „людини замисленої” тривають тепер на нових для неї смислових полях. Хоча й старі тематичні опертя продовжують чудово функціонувати (з небезпекою з часом стати штампами). Це й наскрізний, об’ємний, неоднозначний образ релігійної громади.

Вона має трохи „наркотичний” і „кустуричний” присмак, зображена дуже іронічно, але сумніватися в її благодатності, у щирості релігійного екстазу автор підстав не дає.

І ще „наскрізніший” образ ромів. Тепер його доповнюють іще якісь умовні „монголи”, котрі кочують через Донбас кудись на захід під прапорами Євросоюзу (сцена зустрічі Германа з ними вийшла трохи навіть містичною та загадково-неоднозначною, символіку їхньої появи кожен вільний тлумачити по-своєму).

І, звичайно, залізничні пригоди. У „Ворошиловграді”, книжці з виразно локалізованою дією, героєві особливо немає куди їздити залізницею, проте автор не розгубився і вигадав коротеньку подорож-переховування від рейдерів. Далеко не ідеально сюжетно вмотивована, ця подорож, однак, настільки добре і з апетитом виписана, з усіма кольорами, запахами, звуками, розмовами, зіструбваннями з поїздів і т.п., що всі нелогічності можна пробачити з лихвою.

Та книжка і не претендує, зрештою, на реалістичність – надто очевидні художні зміщення її оптики. Особливо ця нереалістичність виявляється у непереконливості перемоги над рейдерами.

Вона, непереконливість, разюча і навіть болюча (надто пам’ятаючи про прикрі поразки різноманітних борців проти забудов і захоплень).

У будь-якому разі „Ворошиловград” скоріш за все запам’ятається як одна з найвдаліших прозових книг Сергія Жадана. І як така книга, де дотеперішні особливості його прози настільки відшліфувались і вигострилися, що, мабуть, настав час подумати про істотні новації. Не Жаданові з його чітким та абсолютно невитравним індивідуальним стилем боятись експериментів.

Уривок з книжки “Ворошиловград”

Сонце рівно горіло над нами, і вітер обдував чорні від

засмаги чоловічі обличчя. Всі були зосереджені й спокійні.

Паша переповідав історію про купівлю потриманого фіата,

дочці на весілля, говорив, що продавець молдаванин, звід-

кись із Бессарабії, пригнав машину на продаж аж сюди,

але забув удома документи, проте не сказав про це, доки

фіата не продав, а тепер не знає, що робити — потрібно

повертатись додому за документами, але немає на чому

повертатись, а весілля вже зовсім скоро, і фіат майже не

битий, кольору крові.

Всі його втішали, радили не пере-

живати, казали, що документи — це дурниці, що вони

куплять йому всі необхідні документи, аби він не забивав

голову непотрібним клопотом, а фіат, говорили, це гар-

ний подарунок, потрібний і скромний, вони його в цьому

повністю підтримують і теж подарують молодим що-небудь

корисне і не сильно побите. І збоку могло видатись, що

вони прямо тепер зібралися святкувати, ось лише переку-

рять і повернуться до весільного столу, де на них чекають

дружини, сестри й гарячі аж до божевілля коханки. І лише

два мобільних телефони, які тримав у руках Паша, нага-

дували, що до весілля ще потрібно дожити.

Кукурудзяники затримувались, і я десь подумки вже

почав сподіватись, що вони взагалі не приїдуть, що все

вирішиться без фінок та велосипедних ланцюгів, що ми

зараз викуримо ще по одній і повалимо гуртом до ко-

лишньої їдальні, де Ернст викотить на стіл стратегічні

алкогольні запаси, з нагоди успішного завершення всіх

реприватизаційних процесів у регіоні, на знак нашої дружби

й солідарності, на честь завершення цього гарячого літа

й початку теплої осені.

Вино буде запікатись на наших

устах, мов кров, і ми будемо згадувати всіх наших жінок,

будемо питатись про батьків і розповідати про спільних

знайомих. Короткий осінній день зміниться довгим в’язким

надвечір’ям, холодна сутінь протягнеться злітною смугою,

і всі будуть п’яні, живі та здорові.

*

Вони виїхали з-за рогу й повільно покотились у наш

бік. Ворота Ернст залишив відчиненими, аби всі зібра-

лись на смузі, за огорожею, де нас ніхто не міг побачити.

Вони, мабуть, сприйняли це як добрий знак, так ніби

ворог, себто ми, відкрив їм брами міста і дав три дні на

пограбування ангарів та гаражів, на захоплення злітної

смуги й встановлення авторитарного режиму. Виїхавши

за ангари, побачили нас.

Попереду котився жовткового кольору МТЗ з двома

ковшами — один стримів попереду, мов бивні, інший

метлявся позаду, як хвіст. В кабіні сиділи двоє — один

у тільнику, інший у робі. За МТЗ пхався джип із Ніколаі-

чем, позаду їхала вантажівка. У кузові вантажівки стояли

кілька військових, з вигляду — якісь штрафбатівці з ло-

патами. Гімнастерки висіли на них, наче мамині сукні на

старшокласницях. Недовірливо оглядали згори циганську

бригаду на мерседесах та фольксвагенах.

МТЗ вирулив поперед нас і, розбовтуючи ковшем

повітря, зупинився. Двигуна, втім, не вимкнули. Той, що

в тільнику, і той, що в робі, виходити не поспішали, сиділи

в кабіні, як шпаки, чекаючи наказів керівництва. Керів-

ництво стало віддалік. Першим на злітну смугу зістрибнув

коротун Ніколаіч. Вбрався, як на фронт, — був у камуфляж-

ній куртці з теплим коміром і камуфляжних штанях, з-під

яких визирали синього кольору кросівки.

Товстий Борман, побачивши Ніколаіча, засміявся, всі тут-таки підтримали

його. Ніколаіч, розуміючи, що сміються, скоріш за все,

з нього, нервово забігав навколо джипа, відчиняючи двері

й випускаючи назовні головного. Головним, як і вчора,

був сивий, він бадьоро ступив на асфальт, притримуючи

в руках свій кейс і діловито застібаючи ґудзика на піджаку.

Діловитість його була, втім, дещо робленою — він навіть

не причинив за собою двері джипа, мовби лишаючи шляхи

до відступу. Та й військові, яких вони привезли, виглядали

не надто войовниче. Пострибали на асфальт і тупцяли за

спиною в сивого, який озирався на них, не розуміючи,

чому вони за ним ховаються.

— Шура, — запитав я Травмованого, — що тепер?

— Не знаю, — відказав Шура. — Подивимось.

— У них же постанови, рішення прокуратури.

— Знаєш, — сказав на це Шура, — може, в них і немає

ніякого рішення.

— Ну як це — немає?

— Та так, — відповів Травмований, — немає. На понт

беруть.

Сивий рушив у наш бік, але, не дійшовши, зупинився.

За ним підбіг Ніколаіч. А вже за Ніколаічем вишикувались

штрафбатівці в нечищеному армійському взутті. Сивий кар-

тинно і якось театрально чи що повернувся в бік Ніколаіча

і, навіть не дивлячись на нього, почав кричати. Ніколаіч

закричав у відповідь. Так вони перекрикувались якийсь

час, скошуючи на нас сповнені підозри погляди, аж доки

комусь із них першому не дійшло, що ми їх не чуємо за

невимкненим двигуном МТЗ. Зрозумівши це, сивий аж

почервонів від досади та злості, а Ніколаіч замахав руками,

як домашня птиця. Трактористи, врешті, зрозуміли, що

махають їм, і двигун заглушили. Стало тихо.

— Ніколай Ніколаіч, — прокашлявшись, знову почав

сивий, тепер уже цілком працюючи на публіку. — Що

роблять сторонні на об’єкті? — махнув він кейсом у наш

бік.

— Не можу знати! — чітко по-військовому, стукнувши

підборами кросівок, козирнув Ніколаіч.

— Ознайомте товаришів із рішенням сесії й починайте

демонтаж, — дозволив сивий.

— Слухаю, — відповів Ніколаіч, стікаючи потом та

беручись червоними плямами.

Сивий швидко розкрив кейса, дістав звідти якийсь папір,

сунув Ніколаічу. Ніколаіч важко проковтнув сухе осіннє

повітря, що стало йому в горлянці, й рушив до нас. Підійшовши,

розгубився. Не знав, кого потрібно ознайомлювати

з рішенням сесії: насамперед — Ернста, котрий вважався

офіційним працівником об’єкта, чи Травмованого, котрий

до об’єкта жодного офіційного стосунку не мав, проте

завжди міг дати в голову, чи все ж таки циган, котрих

Ніколаіч особисто не знав, але боявся.

Наші дивились на нього, не приховуючи сміху. Ніколаіч відчував це й пітнів

ще сильніше. Врешті, витримавши паузу, Паша різко про-

стягнув руку. Ніколаіч із полегшенням віддав йому папір.

Паша уважно проглянув постанову і передав Борману.

Той, ковзнувши оком по написаному, передав документ

далі.

Виглядала постанова підозріло. По-перше, була відбита

на ксероксі, по-друге, печатки на підписах розпливлись,

мов соус на скатертині, а по-третє, й самі підписи жодної

довіри не викликали. Сформульовано постанову було ту-

манно, говорилось там здебільшого про внутрішній вало-

вий продукт та поліпшення інвестиційного клімату, про

демократичні перетворення та рівень довіри до влади, а ось

про передачу аеродрому в чужі руки чи про необхідність

заїздити тракторами на злітну смугу не було ані слова.

Пройшовши руками, постанова знову потрапила до Паші.

Паша пильно дивився на Ніколаіча, не відводячи від нього

своїх чорних, мов смерть, очей. Ніколаіч приречено стояв

перед ним, так само не відводячи очей, в яких, понад уто-

мою та невпевненістю повільно, проте щедро розливалась

ненависть.

І тоді Паша підніс постанову до рота, впхав собі

межи зуби й почав ретельно пережовувати, слідкуючи за

реакцією Ніколаіча. Реакція була дивна — Ніколаіч увесь

якось пополотнів, осідаючи в камуфляж, очима його знову

пробігла втома й невпевненість, до яких відразу додались

відчай та образа на цілий світ. Старанно дожувавши якісний

ксероксний папір, Паша постанову проковтнув і задоволено

посміхнувся. Ніколаіч обернувся до сивого, розпачливо

розводячи руками й не знаходячи слів.

— Вони, — сказав. — Ви бачили? Вони з’їли. Вони її

з’їли.

Сивий напружено думав. Схоже, Шура був правий,

вони справді брали на понт. Навіть мінтуру підігнати не

змогли, привезли якихось доходяг із лопатами, думали,

ніхто їм нічого не скаже, і все завершиться тихо й спокійно.

А виявилось — усе лише починається, і починається дуже

для них погано. І відступати їм, схоже, теж не було куди.

У сивого відразу забігали очі, він весь зіщулився, з останніх

сил намагаючись тримати марку.

Штрафбатівці ж і зовсім

розкисли — якщо до цього сподівалися, що все обмежить-

ся фізичною працею на користь місцевої олігархії, то тут

раптом стало зрозуміло, що без мордобою не обійдеться,

і жертвою цього мордобою стане, скоріше за все, саме

їхня військова частина. І від розуміння цього кожен із них

важко переминався з одного нечищеного чобота на інший.

А коли Паша проковтнув постанову, то й взагалі остання

іскра надії згасла над їхніми стриженими головами.

— Починайте демонтаж! — зібравшись на силі, повторив

сивий свій наказ.

Ніколаіч знову замахав руками трактористам: мовляв,

давай, запускай движок, подавимо тут зараз усе на хуй. Але

дивна річ — трактористи теж замахали йому у відповідь:

мовляв, на хуй нада, сам дави.

— Колюня! — закричав Ніколаіч до когось із них. — Вру-

бай, давай, Колюня!

Але обидва трактористи відчайдушно закрутили голо-

вами: мовляв, без нас, шеф, сьогодні гуляєте без нас.

— Ей, — покликав раптом Ніколаіча Шура.

Той наполохано озирнувся.

— Розслабся, — сказав Шура спокійно, ніби намага-

ючись усіх тут помирити. — Ти ж бачиш — вони нічого

робити не будуть.

— Що значить — не будуть? — образився Ніколаіч.

— Те й значить, — пояснив Травмований, — не будуть.

І взагалі — валіть звідси. Ми тут самі якось розберемось.

Без адвокатів.

— Як це не будуть? — не слухав його Ніколаіч. Підбіг

до жовтого, як сонце, МТЗ й застрибав довкола нього,

намагаючись виманити трактористів. — Як це не будуть!

— Ну, ти, сука, — засичав до Ніколаіча сивий, — давай,

роби щось. Давай, сука, — шипів він.

Аж тут Ніколаіч зупинився й поглянув на штрафбатівців,

як на останній резерв. Штрафбатівці завмерли, намагаю-

чись усі разом заховатись за спиною сивого, проте сивий

зробив крок убік, і військові опинились просто перед

Ніколаічем.

— Ви чули? — запитав Ніколаіч своє військо. — Що

стоїте? Вперед!

Штрафбатівці хитнулись і рушили на нас. Зробили

кілька кроків, зупинились, нерішуче тримаючись за лопати.

Паша зневажливо перезирнувся з Борманом. І тут, ліниво

відштовхнувшись від свого фольксвагена, вперед виступив

Аркадій. За ними підійшов Прохор. Аркадій не поспіша-

ючи дістав свої кемели. Витягнув цигарку, запропонував

Прохору, той теж узяв із пачки.

— Якщо по-чесному, — мовив Аркадій, — печатка

нормальна була. Просто з підписом якась біда.

— Та ладно, — не погодився з ним Прохор, просячи

підпалити.

Аркадій дістав запальничку, підніс Прохору, потім при-

курив сам. Я вже розумів, чим це все завершиться.

— З підписом усе в порядку, — продовжив Прохор,

солодко затягнувшись. — Печатки хуйові.

— Печатки? — із погано прихованим сарказмом пере-

питав Аркадій.

— Ну, — з викликом підтвердив Прохор. — Печатки.

— Да печатки — нормальні, — з жаром сказав Ар-

кадій. — Ти їх хоч бачив, Вася?

— Сам ти Вася, — відповів йому Прохор, теж, слід

зазначити, з жаром.

Аркадій акуратно забичкував сигарету і несподівано

завалив Прохору з правої. Прохор покотився асфальтом,

кемел вилетів йому з рота, по високій дузі полетівши в бік

штрафбатівців. Але Прохор тут-таки легко підхопився й ки-

нувся на кривдника. Аркадій згрупувався, відступив убік,

і Прохор пролетів повз нього, по-бойовому виставивши

вперед голову. Розвернувся й кинувся назад, на Аркадія,

стрибнув йому просто в обійми, так що обидва вони,

зрештою, опинились на теплому асфальті й катались ним,

мов діти прибережним піском. Причому Аркадій стискав

Прохору горлянку, намагаючись перекрити кисень, а Про-

хор бив відкритими долонями Аркадія по вухах, прагнучи

його оглушити.

Ефект це справило звичний. Перелякані штрафбатівці

стояли не дихаючи, аби не розбудити драконів і не привер-

нути до себе уваги цих двох бойових слонів організованої

злочинності. Ніколаіч теж, хоч і знав, старий мудило, всі

місцеві закидони, а все ж розгубився і стояв блідо-зелений,

так ніби обличчя йому пішло камуфляжними плямами.

І трактористи прискіпливо визирали у вікно, внутрішньо

переживаючи за бійців. І зрозумівши враз, як його тут

зневажають, якого клоуна з нього роблять ці цигани на

побитих мерседесах, сивий важко сплюнув на асфальт

і перекинув кейс із руки в руку.

— Ну, все, — сказав тихо, але так, що всі почули. —

Піздєц вам. Я хотів по-мирному, але тепер вам піздєц. Ви

навіть не знаєте, який вам усім тепер піздєц, ви навіть не

уявляєте. А ти, сука, — прошипів він персонально Ніко-

лаічу, — вішайся. Ти поняв мене, сука? Вішайся тепер.

І повернувшись, швидко запхався до джипа. Машина

зірвалась із місця і, різко вивернувшись, зникла за ангаром.

Військові якось мовчки, не підіймаючи очей, задріботіли

до вантажівки. Спершу покидали в кузов лопати. Потім

пострибали нагору самі й незабаром так само зникли за рогом.

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачів.

Фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93 - це Київстар

, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com

Якщо ви зробили пожертву, то просимо повідомити нас по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com і вказати, на яку платіжну систему ви переслали кошти

література книги жадан