ОБСЄ: Сталін і Гітлер – брати-близнюки
2 липня Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію, якою поставила знак рівності між гітлерівською Німеччиною і сталінським СРСР.
«Два головні тоталітарні режими, нацизм і сталінізм, принесли геноцид, порушення прав і свобод людини, військові злочини і злочини проти людства», — сказано в цьому документі.
Росія обурена, її делегація голосування бойкотувала. Україні ж ухвалена резолюція дає шанс розв’язати свої найболючіші проблеми історичної пам’яті.
Автор: Ксенія Король
Щороку 9 травня я мимоволі вступаю в суперечку зі своїми батьками. Іноді доходило до того, що ми просто припиняли говорити один з одним. А все через «празнік с сєдіною на вісках» — День перемоги. Ось уже більше 40 років ми саме святкуємо цей день, і такі диваки, як я, котрі говорять про потребу перейменувати цей день на День пам’яті за загиблими у тій страшній війні, наштовхуються на, м’яко кажучи, нерозуміння.
Не одне покоління українців з дитинства звикло сприймати 9 травня саме як свято: з парадами, радянськими російськомовними (!) фронтовими піснями на майданах, барвистими кульками в руках малюків і розмовами про «свящєнную войну», «вєлікій савєтскій народ – побєдітєль фашизма» тощо.
Причому з незалежністю України, як це не парадоксально, майже нічого не змінилося. Наші політики так звикли ходити «між крапельками», не робити різких рухів, не гнівити Росію, що сподіватися від них серйозних кроків у розвінчанні історичних міфів не доводиться.
Ба більше! З наближенням президентських виборів риторика проросійських політичних сил стає все різкішою: «Ми нє позволім пєрєпісивать історію!» — заявив нещодавно в прямому ефірі Віктор Янукович.
Щоправда, тепер нашим політикам, аби виглядати цивілізованими і політкоректними, доведеться це робити більш продумано. А все через уже згадану вище резолюцію ОБСЄ, в якій сталінізм прирівняно до нацизму.
Нарешті сталося те, чого так довго чекала вся патріотична українська громадськість. Звісно, це не Нюрнбергський процес, про який мріяли особливо затяті борці з комунізмом, але ця резолюція – публічне засудження сталінського режиму організацією, до якої входить 56 країн світу!
Цей документ особливо тішить ще й тому, що Європа останнім часом перед прийняттям принципових політичних рішень надто часто оглядалась на Росію, як полюбляють писати в європейській пресі, «аби не дражнити російського ведмедя» (так сталося із резолюцією щодо визнання Голодомору 1932 – 1933 рр. геноцидом українського народу).
Сталін і Гітлер розпочали Другу світову пактом Молотова-Ріббентропа
Українські ЗМІ якось не дуже жваво відгукнулись на цю подію. Хоча з огляду на яловість української політичної еліти в очищенні нашої історії від великодержавницьких російських (включно з радянськими) міфів для України цей документ ОБСЄ є просто неоціненним. Адже тепер ми, посилаючись на поважну міжнародну організацію, з повним правом можемо вимагати припинити святкувати 9 травня саме як День перемоги однієї тоталітарної держави над іншою.
Адже всі ці десятиліття ми святкуємо не спільну перемогу людства над фашизмом, а саме «большую побєду савєтскава народа» на чолі із генералісімусом Сталіним. З усіма атрибутами прославлення «вєлікой Родіни» — тоталітарного Радянського Союзу.
Щоправда, аби перейменувати 9 травня на День пам’яті жертв ІІ Світової війни, українським історикам разом із активною громадськістю доведеться добре попрацювати над розвінчанням старих міфів. Як це не сумно, але соціологічні дослідження свідчать про те, що для більшості українців цей день залишається саме Днем Великої перемоги в класичному радянському розумінні. Так, за даними Центру Разумкова дійсно великим святом 9 травня вважають 68,5 % українців (дані за квітень 2009 року).
На жаль, сучасні українці мало замислюються над тим, що вшановуючи цей день саме так, вони прославляють сталінський СРСР, а заодно й основне гасло радянського військового керівництва: «Ми за ценой нє постоім». Воно й дійсно не рахувало втрат того гарматного м’яса, бо ж мислило за принципом «ширака страна мая радная»…
В сухому підсумку такої політики — 7 млн загиблих українців (за іншими даними 9 млн), це на 2 – 3 млн осіб більше, ніж втратила Росія, і на 2,5 млн більше, ніж Німеччина. Безперечним є той факт, що саме радянське керівництво є винним у таких величезних людських втратах, зокрема на фронтах.
Ярослав Грицак у своєму «Нарисі історії України» зазначає: «За підрахунками американських військових істориків, ще у 1944 р. співвідношення бойової ефективності німецьких і радянських солдат становило приблизно 6 до 1 – тобто, для успішного ведення військових операцій Червона армія, при рівності інших факторів, мусила переважати німецьку у шість раз. Велика розтратність людського матеріалу була однією із характерних рис радянської військової стратегії, яка просто не брала до уваги кількість втрат для досягнення поставлених цілей». Подальші коментарі, мабуть, зайві.
Ця резолюція може також допомогти розв’язати все ще болюче для України питання статусу вояків УПА. Нашим високопосадовцям постійно бракне мужності надати цим ветеранам статус борців за волю України та визнати їх воюючою стороною у ІІ Світовій війні. Ще б пак, це точно не сподобається Росії та її п’ятій колоні в Україні!
Звісно, ми пам’ятаємо про перші кроки помаранчевої влади в цьому напрямку: в 2005 році Урядова комісія під головуванням тодішнього віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка схвалила офіційний фаховий висновок робочої групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА Інституту історії НАНУ та проект Закону «Про внесення змін до Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пізніше, вже у 2006 році, з’явився Указ Президента В. Ющенка «Про всебічне вивчення та об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення» та його ж Указ про присвоєння Роману Шухевичу звання Герой України 2007 року.
Втім, після того як Кириленка на посаді віце-прем’єра змінив відомий українофоб Д. Табачник, справу визнання УПА відклали в довгу шухляду, де вона перебуває й досі. Час же не стоїть на місці, і щороку ветеранів ОУН-УПА, для котрих визнання держави Україна, за яку вони так відчайдушно боролись, надзвичайно важливе, стає все менше. Так, 2007 року на 95 році життя відійшов у вічність останній головнокомандувач УПА Василь Кук. Він так і не дочекався шани від української держави…
Питання визнання вояків ОУН-УПА є питанням самовизначення України, чи готова вона позбутися постімперських комплексів і дати свою оцінку подіям ІІ Світової (аж ніяк не Великої Вітчизняної) війни, чи й надалі залишатиметься недокраїною без власної історії. Тепер сприятливий момент, аби визнати, що єдиною силою, яка в часи ІІ Світової війни боролась на наших теренах проти двох тоталітарних режимів – нацистської Німеччини і сталінського СРСР, – була Українська Повстанська Армія.
До речі, це було зазначено в Програмових засадах УПА: «УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціалістичних програм та політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму».
Крім того, настав час визнати, що оунівське підпілля, включно з часами існування УПА, було наймасовішим народним рухом непокори окупантам України часів ІІ Світової війни. Через підпілля ОУН і УПА пройшло близько 400 тис. осіб, тоді як через радянські партизанські загони вдвічі менше – близько 200 тисяч.
Сьогодні ОБСЄ своєю резолюцією підштовхує нас робити сміливі кроки, не озираючись на Росію. Ми разом із міжнародною спільнотою маємо засудити «вихваляння тоталітарних режимів, включно з проведенням публічних демонстрацій, що прославляють нацистське або сталіністське минуле». І віддати нарешті належну шану всім українцям, які боронили нашу землю від загарбників усіх мастей у ІІ Світову війну.
