Підприємців уряд змушуватиме відкривати лазні. Такі тепер держстандарти

Все, що виробляється, використовується, видобувається в Україні, має свій стандарт. Кожен громадянин – про нього ж бо піклується держава – має гарантовано отримувати певну кількість товарів і послуг, мінімальний споживчий кошик і мінімально гарантований рівень життя.

Кожен підприємець має виробляти такий стандартизований товар, щоб держава, яка піклується про громадянина, не червоніла за вироблене. Багато стандартів просто змушують підприємців продовжувати виробляти радянську продукцію, бо надати їй європейського вигляду просто не дозволяють стандарти. Проте останнє досягнення чиновників просто вразило ZaUA.org.

Тепер бізнесові й громадянину не тільки казатимуть, як виробляти чи отримувати товари чи послуги, а ще й вкажуть – де.

Одна лазня на кожен поїзд метро

Приводом для гніву автора на чиновницький апарат став малопомічений громадськістю наказ Мінекономіки від 9 березня 2010 року №252 «Про затвердження Нормативів забезпеченості населення побутовими послугами та Порядку застосування нормативів забезпеченості населення побутовими послугами».

На згадку про Юлію Володимирівну цей документ лишив Василеві Цушку його попередник Богдан Данилишин. Проте оскільки оприлюднили папір уже за нових політичних реалій, є підозри, що скасовувати його через «помаранчеві» корені не будуть.

Тож, до суті. Мінекономіки врегулювало те, що вже майже двадцять років регулює ринок.

Наказом встановлено нормативну кількість робочих місць на 1 тисячу осіб за різними видами сфери послуг. Щоб розуміти, про що йдеться – тисяча людей – це 3-4 шістнадцятиповерхових «свічки», або 3-4 дев’ятиповерхових шестипід’їздних будинки. Або 1 поїзд метро у годину пік.

Так от, приміром, ремонтом одягу у містах має займатися 2,23 людини на кожну тисячу мешканців. Ремонтом взуття – 1,65, годинників і ювелірних виробів – 0,98. На станції технічного обслуговування автомобілів має працювати 1,49 людини на кожну тисячу, у ремонті меблів – 0,27, у хімчистці – 0,33, у пральні – 0,87.

А от загадкову місію «створення добробуту в побуті» має нести аж цілих 5,95 людей. А перукарні, салони краси і косметології мають працевлаштовувати 8,93 людини. В лазнях має працювати 7,94 людини, а в службах прокату – 2,24. У салонах фотографії одна людина має обслуговувати 5 тисяч мешканців.

Всі ці показники наведено в середньому по країні. В Мінекономіки для кожного регіону, а також окремо для сільської місцевості виведено свої коефіцієнти. Розроблено нормативи на виконання закону «Про державні соціальні гарантії». Але чи саме такі нормативи сьогодні на часі? Та й як збираються чиновники контролювати дотримання стандартів? Спитають у служби зайнятості, скільки людей пішло працювати в ту чи іншу сферу? Ні, бо не завжди буде підходяща кількість відповідних фахівців. Примусять підприємців займатися тим чи іншим видом бізнесу? Знову ж таки, ні.

Кореспондент ZaUa.org вирішив порахувати у себе в спальному районі на лівобережжі столиці, скільки реально людей нині задіяно в тих чи інших послугах.

За орієнтир було взято кільце з навколишніх будинків і місцевий торговельний центр, де сконцентрувалися побутові послуги. Найбільше виявилося перукарень. І відповідно, працевлаштованих там людей. Один салон фотографії, жодної хімчистки, ремонту меблів, СТО чи автомийки, аж один ремонт взуття, годинників і цілих п’ять ательє з ремонту одягу. Лазня – лише на іншому кінці мікрорайону. Ну не пішло в людей займатися цим бізнесом. Не заганяти ж їх туди силою.

Проте деякі знайомі дрібні підприємці вважають, що такі нормативи можуть стати приводом відмовляти у наданні дозволів на відкриття «несанкціонованого» відповідними аргументами бізнесу у сфері побутового обслуговуваннятам, де вже надто багато конкурентів.

Не виключено також, що показники забезпеченості лазнями і перукарнями будуть використовувати в тому числі і для оцінки регіону. Тоді нестачу будуть покривати за рахунок комунальних компаній усілякого «побутсервісу».

Щонайменше, з преференційними умовами оренди. Видається, це не надто фантастично, враховуючи, що за кількох незначних кашлів, названих епідемією, держава була ладна підгребти під себе аптечний ринок, створивши власну мережу аптек на базі «Укрпошти».

Радянського типу стандарти гальмують розвиток бізнесу. Багато харчових компанії та інших промислових виробництв не можуть запустити нові лінії, бо мусять відповідати застарілим нормативам.

Вони не дуже погані – проте без уніфікації із європейськими стандартами на західний ринок виходити з будь-яким нашим товаром зась. «Уніфікація» ж у нас проходить не цивілізованим способом (коли просто перекладаються європейські норми), а «творчо»: сотні тисяч гривень, що їх виділяє держава на адаптування законодавства, осідають на рахунках приватних перекладацьких бюро, які «випадково» пропускають ключові коми і фрази. І нібито адаптований стандарт знову потребує «уніфікації».

Інший бік – стандарти виписуються у багатьох випадках таким чином, щоб неможливо було їх виконати без додаткових «аргументів». Яскравий приклад – проект будівельних норм для ресторанів, на який авторові довелося натрапити іще минулого року і який поки зусиллями франчайзерів та рестораторів стримується й не виходить за стіни Мінрегіонбуду.

Документ увібрав в собі не лише стандартні будівельні норми щодо висоти стель, кількості виходів і розмірів вікон, але й вимоги щодо кількості унітазів у вбиральнях і вішаків у гардеробі. І навіть регламентує кількість борошняних виробів, які має виготовити кафе, бар чи ресторан на день у відповідності до того, на скільки місць він розрахований.

Або ж містить такі нереалізовані ідеї, як температура довкола смітника котра має бути не вище 5 градусів (поруч поставити окремий холодильник?) чи обов’язкова повітряна завіса у всіх видах закладів харчування незалежно від розміру. Така установка споживає до 30 кВт-годин електроенергії, тоді як у невеликих кафе усе кухонне приладдя споживає не більше 60 кВт. Відтак працювати із цінами, які випливатимуть із таких додаткових видатків багатьом компаніям просто було б невигідно.

Подібного штибу стандарти і норми чиновники ініціюють не в останню чергу для власного збагачення. Багато з таких документів просто дублюють одне одного.

Наприклад, сертифікація продуктів харчування Держспоживстандартом, яка кілька місяців тому наробила галасу в парламенті і довколишніх ток-шоу – до її скасування була усього лише повторенням того ж папірця, що його вже видає санепідемстанція.

І її відсутність до жодної небезпеки для здоров’я нації не призведе. І це лише один з прикладів, що опинився на вершині айсберга. В більшості ж випадків підприємства змушені миритися не лише зі старими, а й з новими стандартами і нормативами, що виникають разом із бажанням окремих державників отримати з бізнесу додатковий дохід.

За підрахунками фахівців Міжнародної фінансової корпорації, кожна третя компанія 2008 року мусила придбати собі стандарт чи технічні умови. Витративши на це в середньому 5 тисяч гривень і 25 робочих днів.

Не дивно, що Держспоживстандарт, як і кожен з контролюючих органів – ласий шмат для будь-якого коаліційного розпилу. Дістався він комуністам. Вони ж посадили у крісло керівника колишнього фіндиректора скандально відомого ТОВ «Оператора електронної реєстрації та звітності» (посередника між підприємцями і податковою із подачі звітів в електронній формі) Олега Поволоцького. А оскільки досвіду вимивання грошей бізнесу за допомогою ефективної співпраці із державною машиною йому не позичати, то про спрощення стандартизації можна на найближчі роки забути.

економіка малий бізнес уряд мезозой