Для Миколаєва російська мова - протест у першу чергу соціальний
Надання російській мові статусу регіональної у Миколаєві та підтвердження цього статусу Одеським апеляційним судом виглядає як крок безсилля, як скручена навздогін натівському кораблю дуля. Спроби “одержавлення” російської мови на Півдні свідчать про нездатність місцевої і центральної влади порадувати обивателів чимось більш реалістичним. Та мова ностальгії не поверне часів застою.
АВТОР: Андрій Вайда, Миколаїв-Херсон
За радянських часів Миколаїв, як і Севастополь, належав до міст «закритих». Усе через стратегічного значення суднобудівний завод «Океан», розташований у місті, та його «супутників», - Чорноморський суднобудівний завод та Завод ім. 61 комунара.
З тієї ж причини Миколаїв вирізнявся з-посеред інших міст Півдня процентною перевагою робітництва, часто-густо переселеного із Росії. Місто перебувало на спеціальному продовольчому утриманні, і дефіциту продовольства майже не відчувалося.
Реально проблеми російської мови у Миколаєві хвилюють декілька десятків людей. Але це не заважає місцевим регіоналам роздувати цю тему на всю країну
Подібно почувався сусідній Херсон, де місцевий компартійний «пахан» Михайло Кушнеренко любив похвалятися фразою, почутою немовби від москвичів: «Хотим жить, как в Херсоне!» Усе це благополуччя освячувалося почуттям належності до великої держави (не забуваймо - гордість щодо морського флоту не була прерогативою лише Севастополя), та – відповідно – причетністю до “великого и могучего”.
Про належність до України пригадувалося при походах на ринок та поїздках на дачу. Дивитися УТ-1 вважалося мало не дикістю, а від надокучливої для дітей укрмови в школі можна було без проблем відмовитись, написавши відповідну заяву.
Навіть ті, кому наявність такої чудасії, як “местное наречие” було цікавим, самі до володіння мовою тубільців не долучалися: як написав пізніше у споминах миколаївський священик о. Михайло Шполянський, росіянин з походження: «Люблю слушать украинскую речь, но разговаривать не берусь, дабы не смешить окружающих».
Проживання на Півдні асоціювалося його мешканцям із певною елітарністю - у Криму, для прикладу, не можна було проживати особам із судимістю. Українська мова не пасувала до цієї, великою мірою, уявної обраності. Й радянська інтелігенція гидувала «опускатися» до мови простолюду: «Та шо вы говорите?!», - кажуть на одеському Привозі з подібного приводу.
Українська субкультура
Із настанням української незалежності першими певний дискомфорт відчули одесити, де на початку 90-х були досить сильними ідеї новоросійства. Ці тенденції, як і кримський мєшковський сепаратизм, були частково були подолані київською владою.
Та чи стали почуватися на Півдні краще носії українства, і мови зокрема? Навряд чи. Вони жили у паралельному світі, серед своїх газет на кшталт миколаївського «Українського півдня» чи херсонського «Нового дня», вони були переконаними у власній правоті, бо відчували свою приналежність до нової і омріяної держави із її новою, нічим не гіршою за Москву столицею, а проте все одно перебували у меншості.
Патріотично налаштована спільнота Півдня перебуває в меншості, але її вплив поступово розширюється
Вони навіть створювали для себе спеціальні школи та вузи, - так виник Миколаївський гуманітарний університет ім. Петра Могили чи Херсонський колегіум ім. Євгена Маланюка (місцевого уроженця, між іншим). А проте на загальному тлі все одно виглядали у дивакуватій меншості, можна навіть сказати словами Олександра Бойченка – в українській субкультурі.
Мовна дуля ностальгії
В економічному плані Південь опинився серед найбідніших регіонів України. Тому нинішнє панування синьо-білих укупі з їх вірною соратницею Вітренко викликане передусім протестними настроями, котрі – на жаль – володіють серцями як російсько- так і україномовних жителів Одеси, Миколаєва, Херсона.
Надання російській мові статусу регіональної у Миколаєві та пізніше підтвердження цього статусу одеським апеляційним судом виглядає як крок безсилля, як скручена навздогін натівському кораблю велико-слов’янська дуля.
Це рішення не принесе ні благополуччя, ні благодаті в жодну з південно-українських родин, але потішить самолюбство тих, хто розчарований політикою Києва. Політикою зовсім не мовно-гуманітарною, а соціальною та економічною, ну і, звичайно, політичним хаосом, який панує в столиці.
Мова ностальгії не поверне часів застою, і з часом миколаївським владцям доведеться вишукувати нові «примари» і «загрози» для умиротворення електорату. Не думаю, що наступного разу їм вдасться бути креативнішими.
