Рекламний бізнес Романа Шухевича. Командир УПА був ще й креативним рекламістом
Слово «Fama» з латинської означає «чутка», «поголоска» - саме так назвав свою рекламну фірму майбутній командир УПА. У 2005 році вийшла книга-спогад його партнера по бізнесу – Богдана Чайківського під назвою «ФАМА. Рекламна фірма Романа Шухевича». Це видання одразу стало дефіцитом - отже ми вирішили процитувати найцікавіші моменти ведення бізнесу.
Рекламний досвід Шухевича вивчав: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИЙ
Можливо, що й сьогодні - через сім десятиліть, як припинила існувати «Fama» - це згодиться нашим підприємцям :) За два роки (Шухевич створив фірму у 1937-ому, після того, як вийшов із тюрми, де відсидів за участь у націоналістичному підпіллі і як "політично неблагонадійний" не міг знайти роботу) рекламна компанія стрімко розвинулася і показувала стабільні прибутки.
Як працювати з конкурентами:
«… Знайшовся такий собі чоловік, що скінчив польську школу гандльову й хотів заснувати своє бюро реклами. Щоб його знешкодити, Роман вирішив узяти його до нас: “Підпишемо з ним такий договір, що якщо він піде від нас, то вже не буде мати права відкрити власне бюро реклами”.
Ми підписали з ним контракт на три місяці. Платили йому великі гроші — 700 злотих на місяць. Ми мали вже тоді 1500 злотих — Роман і я. Але спеціаліст з Варшави “з’їв наш капітал”; нічим нам не поміг, бо не знав нічого більше, аніж ми. Через три місяці ми його звільнили.»
Як подолати упередження, що "українці не надаються до бізнесу"
«Почали збирати оголошення. Найперше домовилися, що газета “Діло” дасть нам 75% знижки від оголошень… Потім я пішов до Палієва в партію Фронт національної єдности: він видавав газету. І він нам дав знижку на 80 чи 85%, так що ми за ті оголошення мало що платили.
Іван Тиктор (голова найбільшого видавничого концерну Галичини "Українська преса" - ZaUA.org) спочатку не захотів з нами говорити.
Він казав, що вже мав нагоду переконатися, що українці не надаються до підприємництва й не варто мати з нами діла.
Він буде давати оголошення, як вважає за потрібне.
Але пізніше, за півроку, сам зателефонував, щоб я прийшов до нього. Ми поговорили, і побачивши, що ми добре працюємо, він погодився на 65% знижки у своїх газетах…
Оскільки ми давали 50% на всі газети Центросоюзу, Маслосоюзу (впливові кооперативні організації) чи іншим українським установам, то заробляли на газетах Тиктора 10%, на газеті “Діло” — 25%, на газеті Палієва – 30 з чимось відсотків. То вже нам давало базу, щоб ми могли жити й розвиватися.
Потім ми звернулися до фірм “Пражінь”, “Калина” та інших. Щокілька днів я їздив до них і намагався їх дістати. І вони таки дали нам рекламу. Дуже нам помагала фірма “Елєґант” (Левицька і Скопляк), “Нова фортуна”, інші, менші фірми.
Ми давали їм готові оголошення, рисунки. Пізніше вони настільки нам довіряли, що навіть не перевіряли малюнків для реклами, яку ми робили.»
Еротика – двигун реклами
«Ми давали навіть еротичні оголошення. Пригадую, на одній рекламі була намальована дівчина, що наставила коліно.
Часами дехто мав застереження: “Нащо ви коліна показуєте? То непристойно!” Але то було добре для реклами, як потім переконувалися.
Оголошення були дуже цікаві. Тексти розробляли у вигляді порад: наприклад, як вкладати папіроси в папірці “Калина”. Реклама почала дуже розвиватися.»
«Чорна» каса для потреб ОУН
«Ми провадили дві каси: одну нормальну, а другу “під столом”, так звану чорну книгу, не для податкового бюро. Перша книга — офіційна, друга — для нас: наші вклади в ОУН.
Переважно ми давали ОУН по 100 злотих. Зазвичай приходила сестра Біласа - того, що повісили поляки - й забирала ті гроші для Організації.
Ми почали швидко розвиватися, відкривали кожні два-три місяці нові відділи: декорацій вікон, реклами, оголошень, друкування, виставки і декорації на торгах. Набирали в них до праці колишніх політичних засуджених, які не могли знайти роботи, але були патріотами, інтелігентними та добре надавалися до праці.»
Від газетної реклами - до видавничих проектів
«Незабаром ми створили також відділ декорацій вітрин. Працювали ми головно для центросоюзівських і маслосоюзівських крамниць. Маслосоюз і Центросоюз міняли свої вітрини чотири рази до року, і ми їх малювали.
Фарбу ми розпорошували балонами, в яких було стиснене повітря, через форми, і таким чином отримували кільканадцять таких декорацій. Виходило дуже фахово.
Ми наймали малого хлопця для різних окремих доручень. Також почали робити різні кольорові картки на великі свята – Різдво, Великдень — і посилали їх нашим постійним клієнтам та потенційним. Для цього залучали модерних артистів.
До великих свят ми також стали оформляти кольорові вітрини в крамницях Маслосоюзу та Центросоюзу у Львові, Станіславові, Тернополі, Стрию й більших осередках. Це дуже всім подобалося. Дещо пізніше почали робити афіші на різні великі збори та урочистості.»
Телефонна прослушка: у бізнесі всі методи прийнятні
«Рівночасно ми мали добре поставлену розвідку. Ми старалися ближче запізнатися з дівчатами в телефонних централях, і вони допомагали нам.
Коли, наприклад, директор Центросоюзу вів важливу розмову з якимсь іншим директором у політичній чи економічній справі чи проти нас, дівчина, що була в централі, підключала до розмови наше бюро й казала: “Увага”. Тоді я сидів тихо й слухав.
Така розвідка помагала нам часом робити різні оборудки, на яких ми добре заробляли. Була така друкарня “Бібльос”. Там працював старшина УГА з “Молодої Громади”. Він каже телефоном Шепаровичу, що дає Центросоюзу такі ціни, які ми не можемо дати. Я слухаю.
Шепарович каже: “Добре, як ти даш ціни нижчі, ніж “ФАМА”, я буду замовляти в тебе. Але “ФАМА” дає нам нижчі ціни”. Той каже: “Неможливо”. А треба було надрукувати 100 тисяч подвійних вкладок на рахунок для кооперацій. Він їм дав по 7,2 злотих. А ми друкували по 8 злотих.
Тоді я пішов до однієї львівської друкарні (бо своєї в нас не було), де працював хлопець, що робив нам різні роботи. Він знизив ціну до 6,5 злотих. Я пішов з тією пропозицією до Шепаровича.
Шепарович каже: “Слухайте, як ви можете таку оферту давати? Скільки ви до того докладаєте?” Я кажу: “Ми не можемо докладати, бо ми не є допомогова організація. Ми мусимо заробляти”.
Він питає: “А скільки ж ви на тому заробляєте?” Я відповідаю: “Як я даю вам по 6,5, то плачу 5,8 за роботу, заробляю 70 грошів. Дуже мало заробляю на Центросоюзі”.
Він тоді за телефон — і на “Бібльос”, почав з ним сваритися. Від того часу я більше не мав клопоту. На іншій роботі я повернув собі ту втрату.»
Поширення фірми за кордон та мережа ОУН
“ФАМА” почала рости. Ми вже вийшли на Краків і Варшаву, розміщували оголошення в газетах “Варшавська” та “Цодзєнни кур’єр” в Кракові. Давали оголошення в Німеччині і Мадярщині.
Тоді задумались, як розбудовувати сітку. Роман мав усюди знайомих з ОУН, які були без праці. Йшлося про те, аби розвинути підприємство й дати їм роботу. Ми почали створювати представництва в кожному повіті.
Зламали заборону створювати українські підприємства на Волині, бо українська кооперація на той час була тільки в Галичині. Ми робили виставки не тільки на торгах у Львові, а й на волинських торгах, де мали свого представника.»
Кіно-реклама: як відбили цей важливий сегмент ринку у поляків
«Наше підприємство дуже розрослося, ми почали займатися ще й рекламою в кіно. Дрібні кінотеатри рекламувалися в нас. Ми робили купони з печаткою на звороті з емблемою “ФАМИ”, які давали знижку.
Я пояснив дирекціям малих кін, що їхні білети є задорогими для українців. Також я їм сказав, що ми зуміємо забезпечити їх відвідувачами, бо тепер у них і так є повно вільних місць. Їм ці ідеї дуже сподобалися.
Дійсно, у них через деякий час було повно відвідувачів й почали масово роздавати ті наші білети. Виходило, що білети з польською печаткою коштували 90 грошів, а з українською — 49, відповідно українці почали до них постійно ходити.
Побачивши, скільки приходить людей, кінотеатри дали нам можливість показувати відвідувачам наші діапозитиви перед початком фільмів. Це давало змогу нам заробляти гроші на продажу цих білетів, а також зробити через них велику рекламу “ФАМІ” серед української суспільності.
Тоді ж великі кінотеатри, такі, як “Атлантик”, “Марисенка”, “Коперник”, теж погодилися на співпрацю з “ФАМою”, бачачи наші беззаперечні успіхи в роботі з малими кінами. При подальшому доброму відвідуванні цих кінотеатрів українцями з нашими купонами вони нам давали багато безоплатних купонів на нові кіносеанси.
У свою чергу, ми їх розповсюджували безплатно серед наших постійних клієнтів, які були з цього дуже задоволенні й охочіше з нами вели в подальшому співпрацю.
Таким чином ми зуміли здобути той ринок діапозитів у кінах, який до того для нас був закритий, бо його контролювали поляки. Для нас то була дуже добра популярність і рекламна пропаганда для “ФАМИ”.
Промо-акції - в тому числі й провокаційні
«А далі почали робити різні виставки - наприклад на трамвайних стовпах зашклені будочки такі, ніби чотиригранні стовпчики, всередині з поличками. І там щомісяця давали рекламу про український товар. Почали також продавати українські вироби.
Часами навіть вигадували різні історії. Наприклад, повідомили в польську і єврейську пресу, що о 10 годині ранку жінка відбере собі життя, скочивши з даху готелю “Жорж”.
І скидали таку ляльку велику з якоюсь рекламою, її фотографували. Так що “ФАМА” стала дуже популярна.»
Урок патріотизму від українського єврея
«Траплялися різні цікаві історії. Раз було так. Центросоюз до річних зборів хотів зробити великі екстрарекламні плакати, 70х100 см, на таких кольорових паперах - наприклад, про продаж яєць, масла чи чогось іншого. І ми їх різними способами малювали.
Робили по 50 – 70 різних проектів, що потребувало великої кількості робітників. Але в нас був один такий єврей, який робив усе дуже скоро. Йому навіть не треба було рисувати, бо мав набиту руку на вивісках. Той єврей був дуже страшний на вигляд – високий, худий, чорний – і працював у задній кімнаті.
Раз приходить до нас Шепарович і каже до Романа, що хоче подивитися, як виглядає його замовлення. Роман говорить: “Маємо вже частину готову, решта буде готова на термін. Ми вам привеземо”. “Але я хочу подивитися, як то робиться”, – каже Шепарович.
Іде до єврея до тої кімнати. Роман дивиться на мене: що то буде, як Шепарович його побачить! Входимо. Він оглядає вивіски, а потім обернувся до того страшного єврея: “То що, у вас тут єврей працює?”
Роман ще не встиг відповісти, а єврей обертається до Шепаровича і каже по-українськи: “Я називаюся Левко Берлін, я є Мойшейового визнання. Але я родився в Україні і вважаю себе за українця!”
Обернувся і далі малює. Шепарович подивився на нас, вийшов з кімнати і говорить: “Але дістав я лекцію з патріотизму!” І більше не було проблем, що єврей у нас малює.»
Довідник українського бізнесу: патріотична справа і 35 тисяч прибутку
«Далі ми почали думати над тим, як би створити український адресарій (адресний довідник), який би дав образ українського торгівельного, промислового і ремісничого світу.
Роман позбирав кількох представників (у нас по повітах були свої представники). Вони йшли від вулиці до вулиці, від шевця до шевця, від кравця до кравця, від різника до різника і з кожним говорили. Якщо він українець або українського походження, йому в адресарії давали оголошення задарма.
Але якщо він хотів, щоб оголошення було виділене якимсь особливим друком, то коштувало десять злотих: п’ять злотих тому, хто збирав оголошення, п’ять — за книжку. Нам, як я підрахував, мало бути від того тридцять п’ять тисяч злотих зиску.
Крім того, можна було більше дати на ОУН, а ще могли дістати працю ті, хто не мав роботи. Так що було всім вигідно…
Адресарій українських купців і промисловців був уже готовий до друку. Я вирішив видавати його у вересні-жовтні 1939 року. З допомогою адресарія ми могли стати торгівельним представництвом українських промислових підприємств.
Ми готували себе на роки вперед, думаючи, що розбудуємося на величезне підприємство. По році існування нашого підприємства нас прийшов перевіряти інспектор з Уряду скарбового і сказав мені: “Пане Чайковський, на вашому місці я би не сидів у Львові, а на французькій Рив’єрі. Ваше підприємство росте, і то добрими темпами”.
"ФАМА" стає офіційним представником великих фірм
«Отож наступним нашим проектом стало представництво українських промислових підприємств. Ми вели переговори з фірмою “Елєґант” (паста для черевиків і шмір (мастильні матеріали - ZaUA.org) до возів), з кооперативою “Калина” в Тернополі (була фактично поза конкуренцією; поляки дуже хотіли забрати їхній ринок), українським видавництвом, яке випускало дуже добрі речі, наприклад “Історію Закарпаття”, “Атлас український”.
Від інженера, представника “Даймона” (німецький виробник радіотоварів, який пізніше влився у "Дюрасел" - ZaUA.org) дістали право представництва в Галичині.
А коли Центросоюз ліквідував свою фірму, вона стала поза конкуренцією на галицькому ринку. Їх пропагувала українська кооперація, а представником “Даймона” раніше був Паньків, спортовець.
Думка поставити сітку українських підприємств через “ФАМУ” була не тільки добра з економічного погляду, а й добра для ОУН. Роман узявся до тої роботи через свої контакти.
Ми мали таку велику мапу, на якій ставили шпильки там, де були наші представництва. Золота – там, де сталий представник, срібна – тимчасовий.
Та сітка почала дуже добре працювати.»
Власна фабрика з виробництва лимонаду
«Рівночасно прийшла мені думка створити власну фабрику содової води. У Сяноку була така одна єврейська фірма, яка виробляла олійки й різні харчові барвники. Я попросив свого товариша в Сяноку, щоб він довідався, як то робиться.
Той мій товариш закрутив собі роман з донькою власника фірми, якій було близько вісімнадцяти років. Одного дня, коли всі євреї виїхали на якесь своє свято, а вдома лишилася тільки їхня донька, вона запросила його додому.
Він попросив її показати, як батько робить свій бізнес. Дівчина показала йому каталог фірми “Шімелькомпані” в Мюнхені. То була фабрика фарб і запахів. На підставі того каталогу її батько замовляв собі звідти олійки і барвники, розпускав їх 1:10 у звичайних баняках у себе в кухні, пакував у малі пляшечки й продавав як свій виріб.
Я знайшов представника фірми “Шімелькомпані” у Львові. Він розповів, що фірма постачає свої вироби для всієї індустрії содової води в Польщі.
Найбільший збут є у Варшаві, коли там відбувається футбольний матч або ще якась гра.
Тоді продається близько двох-трьох мільйонів пляшок содової на день. Ми домовилися, що я буду купувати всі ті олійки безпосередньо в нього…
Я кажу Романові: відчиняємо фабрику содової води. Зробимо кілька таких фабрик у кожному повітовому союзі. Приїжджатимемо до повітового союзу, до кооперативи, забиратимемо товар і відразу будемо забирати содову.
Виглядало, що буде добрий бізнес. Проблема була в тім, що ніщо не коштувало так багато, як сама тара, пляшки. Я почав думати, як розв’язати цю проблему. Роман сказав, як ми то мусимо робити: будемо мати ще одну базу для цілого гурту людей у кожнім більшім повітовім місті…
Розбудова нашої фірми содової води “Чайка” вимагала транспорту. Спочатку ми їздили на роверах (велосипедах - ZaUA.org), потім купили два мотоцикли, щоб їздити чи то в Станіслав, чи до Тернополя, чи по Львову.
Для інших міст рекламу треба було на чомусь возити, отже, планували розвинути транспортний відділ. Якби “ФАМА” існувала трохи довше, то, крім содової води і крахель “Чайка”, був би також діяв транспорний відділ.»
Фінал у вересні 1939-го…
Розвинутися далі "ФАМІ" не дозволив прихід більшовиків у вересні 1939 року - хоча Богдан Чайківський згадує, що саме тоді вони хотіли оптимізувати розгалужену систему представництв. З того часу Роман Шухевич припиняє свою кар'єру бізнесмена і знову переходить у підпілля.
