Статті

Мали квартиру, дачу, город, пасіку. Мільйони переселенців залишаються в Україні й починають життя з нуля

Мільйони українських біженців після втрати рідного дому зіткнулися зі щоденними питаннями: де жити, якщо орендувати квартиру чи дім надто дорого, а придбати немає за що. Особливо гостро ця проблема постає перед людьми старшого віку, яким значно складніше заробити гроші на нове житло чи навіть отримати кредит. Нині в країні понад 4,6 млн тих, кого називають ВПО (внутрішньо переміщені особи). По-простому біженці, люди без власного кутка. Понад 1,3 млн із них — пенсіонери, переважно жінки. І більшість із них осіли в прифронтових Дніпропетровській, Харківській областях і надто неспокійному Києві.

Кімната в модульному містечку для біженців. Місто Кам’янське Дніпропетровської області

Біженець отримує 2 тис. грн щомісячної державної допомоги. Доклавши ці гроші до скромної пенсії чи зарплати, ВПО має подбати про їжу для себе, організувати побут і оплатити житло. Це наднепросте завдання, яке кожен вирішує по-різному.

Розповідаємо, як переселенці старшого віку адаптуються до життя в різних регіонах України, які мають життєві стратегії і що роблять, щоб вижити і не опинитися на вулиці на старості років.

Покинута хата в селі

Ірині Сидоренко 70 років. Вона родом із міста Краматорська Донецької області. З 2014 року займається волонтерством: організувала рух «Краматорські бджілки», разом із однодумцями плела маскувальні сітки для військових. Із початком повномасштабного вторгнення більшість її помічників, переважно людей у віці, виїхали з Донеччини.

Ірина Сидоренко. Родина жінки виїхала з Краматорська й оселилася на Черкащині

У квітні 2022 року, коли росіяни вдарили ракетою по краматорському залізничному вокзалу, Ірина разом із чоловіком та родиною доньки вирішили евакуюватися. Із собою взяли домашніх тварин, найнеобхідніші речі та матеріали для плетіння сіток. Дорогою зупинилися переночувати в селі Куцівка на Черкащині й вирішили залишитися там.

«Не розумію, коли люди кажуть: “Ми нікому не потрібні”. Насамперед ти потрібен собі, своїй родині, державі. Треба брати відповідальність за життя у свої руки. У мене таке гасло: якщо у важкі часи ти не стаєш частиною вирішення проблеми, то автоматично стаєш частиною самої проблеми», — вважає пані Ірина.

Спочатку родина жила в сільській школі, де зі зручностей був лише холодильник. Потім знайшли покинуту хату. Облаштували там душ, вичистили туалет у дворі, посадили город. Через два роки переїхали в інший будинок із можливістю подальшого викупу.

Хата Ірини Сидоренко в селі Куцівка Черкаської області

Згодом покликали до себе самотнього брата Ірини, якому було 65 років. Донька живе поруч в орендованому будинку, теж тримає город, багато домашніх тварин — як привезених, так і підібраних уже в селі.

«Я не звикла до такого життя, — зізнається Ірина. — Я народилася в сім’ї викладачів, сама викладала в коледжі. Не знала, що таке великий город чи сільська хата. Але, мабуть, у мені прокинулася генетична пам’ять предків. Вони були селянами і вміли виживати за будь-яких обставин. Тепер і я вчуся цього».

Із перших днів у селі Сидоренки продовжила плести маскувальні сітки. Двічі на тиждень відправляють їх військовим. Залучили до справи місцевих. На оголошений майстер-клас у сільську бібліотеку прийшло дев’ятеро. Катерина Ященко і Любов Савченко допомагають і досі.

Бібліотека, вона ж музей у селі Куціївка

«Назвали цю маленьку групу “КульБабки”. Жінкам 79 і 78 років. Щодня приходять на кілька годин у бібліотеку», — каже Ірина Сидоренко.

Друзі волонтерів почали надсилати кошти на основу для сіток. Онука Дарина продає на користь волонтерства власноруч зроблені прикраси. А компанія QuartSoft Ukraine забезпечує спанбондом — легким і міцним синтетичним матеріалом.

Подружжя зізнається, що навряд чи повернеться в Краматорськ: їхній будинок зруйнований російськими обстрілами. Нове життя вони будують у Куцівці, де колись зупинилися на одну ніч.

Жіноча спільнота

Коли Оксана Мацієвич із двома дітьми виїхала із селища Білозерка на Херсонщині до Тернополя, сподівалася, що колись повернеться додому. Їй зараз 41 рік, вона сама сама виховує двох дітей і працює продавчинею-консультанткою в магазині освітлення. Грошей вистачає лише на прожиття.

Матір Оксани, 66-річна Тетяна, нині працює доглядальницею в Італії. Її будинок у Білозерці на Херсонщині зруйнований російським обстрілом. Вона вклала в дім і сад усе життя, але зараз повертатися їй нікуди.

Будинок Оксани Мацієвич до і після руйнування російським обстрілом. Після пожежі металочерепиця змінила колір

Оксана каже, що мати вже змирилася: на старість, коли не зможе працювати, найімовірніше, житиме разом із рідною сестрою, яка залишилася в Білозерці у своєму вцілілому будинку. Селище неподалік Дніпровських плавнів розташоване близько до лінії фронту. Під час окупації Білозерки, а потім після звільнення, коли селище щодня потерпало від обстрілів, місцеві жінки обʼєдналися в маленьку спільноту взаємодопомоги.

«Хтось дізнавався новини, хтось займався гуманітарною допомогою чи ліками. Інші готували їжу, доглядали за сусідів, — розповідає Оксана. — Моя мама, наприклад, могла поміряти тиск чи допомогти з чимось зі здоров’ям. Кожна жінка знаходила свою роль».

Жіноча спільнота Білозерки збирається онлайн. Фото 2023 року

Оксана вважає, що така взаємопідтримка може стати не лише способом пережити війну, а й моделлю майбутнього життя.

«Дивлюся на маму і розумію: вона працювала, будувала дім, а тепер змушена заробляти за кордоном. Не знаю, чи не чекає така старість мене, — переживає Оксана. — Якщо у віці не матиму власного житла, то на старість, мабуть, шукатиму таких самих самотніх жінок. Разом буде легше».

Осінь 2022 року, чайник Оксани Мацієвич у Білозерці. На той час росіяни втекли із селища, а українські війська ще не зайняли його

Переїжджають уп’яте

До війни родина Букрей мала в Бахмуті власний будинок і велике виробниче приміщення, де виготовляли світильники із солі. Були наймані працівники. Після переїзду бізнес вдалося відновити, але в значно менших масштабах. Тепер працюють удвох. Заробітку вистачає лише на життя та оренду.

Альоні Букрей 41 рік, її чоловікові 43. Вони виїхали з Бахмута навесні 2022 року разом із двома доньками, оселилися в Дніпрі. Згодом туди перебралися й батьки Альони, які залишили в Бахмуті дім, сад і пасіку. Пощастило знайти їм безкоштовне житло: давні клієнти Альони, які виїхали до Німеччини, запропонували батькам свою квартиру. Перші півтора року вони жили там безкоштовно, потім почали платити символічну оренду.

Родина Букрей із батьками пані Альони. Місто Дніпро

Зараз батькові Альони 65 років, матері 66. Обоє пенсіонери. Разом із державними виплатами для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та пенсіями отримують близько 10 тис. грн на двох. Половина суми йде на оренду та комунальні послуги. Решта — на їжу, ліки та інші витрати.

«Ні городу, ні квітів, ні бджіл, нічого, — розповідає Альона. — Їм було дуже важко. Батьки, звісно, хочуть жити в будинку. Але на це в них немає коштів, а зараз вже і здоров’я. А в нас немає можливості їм допомогти».

Нещодавно її матері зробили операцію на хребті. Два місяці вона майже не ходила.

Альона часто чує пораду: якщо немає грошей на житло в місті, можна переїхати в село. Для її літніх батьків це не рішення — здоров’я вже не дозволяє самостійно працювати на землі. А купити житло в Дніпрі не виходить.

«Ціни на нерухомість дуже зросли. Ми не заробляємо стільки», — пояснює жінка.

Мама пані Альони вигулює кота біля будинку, де вони зараз орендують квартиру

За чотири роки Альона з чоловіком і доньками переїжджали в межах Дніпра чотири рази. Власниця нинішнього житла вже попередила, що продаватиме його. Тож квартиранти готуються до п’ятого переїзду.

«Мої думки про майбутнє дуже-дуже болючі, — каже жінка. — Я із цим прокидаюся, із цими думками й засинаю. Кожен хоче мати свій куток. Це безпека, це твій затишок. А ми поневіряємося по всьому місту».

Альоні ще далеко до пенсії, але життя її та батьків змушує вже зараз думати про старість.

Шахтарська пенсія і підробітки

62-річний Ілля Миколайович увесь свій вік жив у Покровську. Понад 30 років працював шахтарем під землею. Ще п’ять років був слюсарем-ремонтником на поверхні — до самої евакуації в серпні 2024-го.

«Вже два роки ми з дружиною живемо в Дніпрі, квартиру орендуємо. Все, що мали, залишилося в Покровську, — розповідає чоловік. — Із собою взяли лише те, що помістилося в легковик, і кота. Щоб не з’їхати з глузду, я знову пішов працювати. Влаштувався на один із місцевих заводів».

Останні збори перед виїздом із Покровська. Все нажите Ілля Миколайович залишив у рідному домі

Ілля має високу шахтарську пенсію, близько 25 тис. грн, але, як каже, для переселенців сидіти вдома не варіант. Треба думати, де взяти гроші на власне житло. Сертифікат за програмою «єВідновлення» родина отримає лише тоді, коли будинок визнають зруйнованим. Поки що цього не сталося.

Банки відмовляють подружжю в кредиті на житло через їхній вік. Власних коштів на нову оселю вони ще не зібрали достатньо. Тож чоловік і далі працює, хоча здоров’я після шахти дедалі частіше дає про себе знати.

Трапляються й інші історії. Ілля Миколайович розповідає про двоюрідних брата й сестру, яких евакуювали з Покровського району: «Ми з дружиною завантажили повну автівку речей і продуктів, а приїхали — вони вже напідпитку». Через алкоголь родичі вже втратили місце в модульному містечку й тепер ризикують залишитися без нового прихистку під Дніпром.

Дорогою з Покровська до Дніпра Ілля Миколайович зробив фото шахти, де пропрацював 35 років

Спілкуючись із переселенцями, ми чули багато пересторог від них щодо свого майбутнього в старості:

«Тільки на дітей надія, що притулюся до когось із них». «Житло можна спільно з кимось купити. Буде комуналка». «Знайти людину з більшою пенсією і жити у складчину». «Потроху збираємо гроші на щось». «Треба чекати репарацій від Росії». «Повернуся в Донецьк, у свою квартиру». «Думаю, що буду помирати під мостом».

Сьогодні це не життєві плани, а спроби вгадати майбутнє. Бо для людей, які втратили дім, старість починається не з пенсії. Вона починається з питання: де я житиму завтра?

впо війна евакуація житло переселенці