Статті
Мали квартиру, дачу, город, пасіку. Мільйони переселенців залишаються в Україні й починають життя з нуля
Мільйони українських біженців після втрати рідного дому зіткнулися зі щоденними питаннями: де жити, якщо орендувати квартиру чи будинок надто дорого, а придбати немає за що. Особливо гостро ця проблема постає перед людьми старшого віку, яким значно складніше заробити гроші на нове житло чи навіть отримати кредит. Нині в країні понад 4,6 млн тих, кого називають ВПО (внутрішньо переміщені особи). По-простому це біженці, люди без власного кутка. Понад 1,3 млн із них — пенсіонери, переважно жінки. І більшість осіла в прифронтових Дніпропетровській, Харківській областях та надто неспокійному Києві.
Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко
Біженець отримує 2 тис. грн щомісячної державної допомоги. Доклавши ці гроші до скромної пенсії чи зарплати, ВПО має подбати про їжу для себе, організувати побут і оплатити житло. Це надскладне завдання, яке кожен вирішує по-різному.
Розповідаємо, як переселенці старшого віку адаптуються до життя в різних регіонах України, які мають життєві стратегії й що роблять, щоб вижити і не опинитися на вулиці на старості років.
Покинута хата в селі
Ірині Сидоренко 70 років. Вона родом із міста Краматорська Донецької області. З 2014-го займається волонтерством: організувала рух «Краматорські бджілки», разом із однодумцями плела маскувальні сітки для військових. Після початку повномасштабного вторгнення більшість її помічників, переважно людей у віці, виїхали з Донеччини.
У квітні 2022 року, коли росіяни вдарили ракетою по залізничному вокзалу в Краматорську, Ірина разом із чоловіком і родиною доньки вирішили евакуюватися. Із собою взяли хатніх тварин, найнеобхідніші речі та матеріали для плетіння сіток. Дорогою зупинилися переночувати в селі Куцівка на Черкащині й вирішили залишитися там.
«Не розумію, коли люди кажуть: “Ми нікому не потрібні”. Насамперед ти потрібен собі, своїй родині, державі. Треба брати відповідальність за життя у свої руки. У мене таке гасло: якщо у важкі часи ти не стаєш частиною вирішення проблеми, то автоматично стаєш частиною самої проблеми», — вважає пані Ірина.
Спочатку родина жила в сільській школі, де зі зручностей був лише холодильник. Потім знайшли покинуту хату. Облаштували там душ, вичистили туалет у дворі, посадили город. Через два роки переїхали в інший будинок із можливістю подальшого викупу.
Згодом покликали до себе самотнього брата Ірини, якому було 65 років. Донька живе поруч в орендованому будинку, теж тримає город, багато хатніх тварин — як привезених, так і підібраних уже в селі.
«Я не звикла до такого життя, — зізнається Ірина. — Народилася в сім’ї викладачів, сама викладала в коледжі. Не знала, що таке великий город чи сільська хата. Але, мабуть, у мені прокинулася генетична пам’ять предків. Вони були селянами і вміли виживати за будь-яких обставин. Тепер і я вчуся цього».
Із перших днів у селі Сидоренки продовжили плести маскувальні сітки. Двічі на тиждень відправляють їх військовим. Залучили до справи місцевих. На оголошений майстер-клас у сільську бібліотеку прийшло дев’ятеро людей. Катерина Ященко і Любов Савченко допомагають і досі.
«Назвали цю маленьку групу “КульБабки”. Жінкам 78 і 79 років. Щодня приходять на кілька годин у бібліотеку», — каже Ірина Сидоренко.
Друзі волонтерів почали надсилати кошти на основу для сіток. Онука Дарина продає на користь волонтерства власноруч зроблені прикраси. А компанія QuartSoft Ukraine забезпечує спанбондом — легким і міцним синтетичним матеріалом.
Подружжя зізнається, що навряд чи повернеться в Краматорськ — їхній будинок зруйнований російськими обстрілами. Нове життя вони будують у Куцівці, де колись зупинилися на одну ніч.
Жіноча спільнота
Коли Оксана Мацієвич виїхала з двома дітьми із селища Білозерка на Херсонщині до Тернополя, сподівалася, що колись повернеться додому. Їй зараз 41 рік, вона сама виховує двох дітей і працює продавчинею-консультанткою в магазині освітлення. Грошей вистачає лише на прожиття.
Мати Оксани, 66-річна Тетяна, нині працює доглядальницею в Італії. Її будинок у Білозерці на Херсонщині зруйнований російським обстрілом. Вона вклала в дім і сад усе життя, але зараз повертатися їй нікуди.
Будинок Оксани Мацієвич до і після руйнування російським обстрілом. Після пожежі металочерепиця змінила колір
Будинок Оксани Мацієвич до і після руйнування російським обстрілом. Після пожежі металочерепиця змінила колір
Оксана каже, що мати вже змирилася: на старість, коли не зможе працювати, найімовірніше, житиме разом із рідною сестрою, яка залишилася в Білозерці у своєму вцілілому будинку. Селище неподалік Дніпровських плавнів міститься близько до лінії фронту. Під час окупації, а потім після звільнення, коли Білозерка щодня потерпала від обстрілів, місцеві жінки обʼєдналися в маленьку спільноту взаємодопомоги.
«Хтось дізнавався новини, хтось займався гуманітарною допомогою чи ліками. Інші готували їжу, доглядали за сусідами, — розповідає Оксана. — Моя мама, наприклад, могла поміряти тиск чи допомогти з чимось зі здоров’ям. Кожна жінка знаходила свою роль».
Оксана вважає, що така взаємопідтримка може стати не лише способом пережити війну, а й моделлю майбутнього життя.
«Дивлюся на маму і розумію: вона працювала, будувала дім, а тепер змушена заробляти за кордоном. Не знаю, чи не чекає така старість і мене, — переживає Оксана. — Якщо у віці не матиму власного житла, то на старість, мабуть, шукатиму таких самих самотніх жінок. Разом буде легше».
Переїжджають уп’яте
До війни родина Букрей мала в Бахмуті власний будинок і велике виробниче приміщення, де виготовляли світильники із солі. Були наймані працівники. Після переїзду бізнес вдалося відновити, але в значно менших масштабах. Тепер працюють удвох. Заробітку вистачає лише на життя та оренду.
Альоні Букрей 41 рік, її чоловікові 43. Вони виїхали з Бахмута навесні 2022-го разом із двома доньками, оселилися в Дніпрі. Згодом туди перебралися й батьки Альони, які залишили в Бахмуті будинок, сад і пасіку. Пощастило знайти їм безплатне житло: давні клієнти Альони, які виїхали до Німеччини, запропонували батькам свою квартиру. Перші півтора року вони жили там безкоштовно, потім почали платити символічну оренду.
Зараз батькові Альони 65 років, матері 66. Обоє пенсіонери. Разом із державними виплатами для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і пенсіями отримують близько 10 тис. грн на двох. Половина суми йде на оренду та комунальні послуги. Решта — на їжу, ліки та інші витрати.
«Ні городу, ні квітів, ні бджіл, нічого, — розповідає Альона. — Їм було дуже важко. Батьки, звісно, хочуть жити в будинку. Але на це в них немає коштів, а тепер вже й здоров’я. А в нас немає можливості їм допомогти».
Нещодавно її матері зробили операцію на хребті. Два місяці вона майже не ходила.
Альона часто чує пораду: якщо немає грошей на житло в місті, можна переїхати в село. Для її літніх батьків це не рішення — здоров’я вже не дозволяє самостійно працювати на землі. А купити житло в Дніпрі не виходить.
«Ціни на нерухомість дуже зросли. Ми не заробляємо стільки», — пояснює жінка.
За чотири роки Альона з чоловіком і доньками переїжджали в межах Дніпра чотири рази. Власниця нинішнього житла вже попередила, що продаватиме його. Тож квартиранти готуються до п’ятого переїзду.
«Мої думки про майбутнє дуже-дуже болючі, — каже жінка. — Я з ними прокидаюся і з ними засинаю. Кожен хоче мати свій куток. Це безпека, це твій затишок. А ми поневіряємося по всьому місту».
Альоні ще далеко до пенсії, але життя її та батьків змушує вже зараз думати про старість.
Шахтарська пенсія і підробітки
62-річний Ілля Миколайович увесь свій вік жив у Покровську. Понад тридцять років працював шахтарем під землею, ще п’ять років був слюсарем-ремонтником на поверхні — до самої евакуації в серпні 2024-го.
«Вже два роки ми з дружиною живемо в Дніпрі, квартиру орендуємо. Все, що мали, залишилося в Покровську, — розповідає чоловік. — Із собою взяли тільки те, що помістилося в легковик, і кота. Щоб не з’їхати з глузду, я знову пішов працювати. Влаштувався на місцевий завод».
Ілля Миколайович має високу шахтарську пенсію, близько 25 тис. грн, але, як каже, для переселенців сидіти вдома не варіант. Треба думати, де взяти гроші на власне житло. Сертифікат за програмою «єВідновлення» родина отримає лише тоді, коли будинок визнають зруйнованим. Поки що цього не сталося.
Банки відмовляють подружжю в кредиті на житло через їхній вік. Власних коштів на нову оселю вони ще не зібрали. Тож чоловік і далі працює, хоча здоров’я після шахти дедалі частіше дає про себе знати.
Трапляються й інші історії. Ілля Миколайович розповідає про двоюрідних брата і сестру, яких евакуювали з Покровського району: «Ми з дружиною завантажили повну автівку речей і продуктів, а коли приїхали, вони вже напідпитку». Через алкоголь родичі вже втратили місце в модульному містечку й тепер ризикують залишитися без нового прихистку під Дніпром.
Спілкуючись із переселенцями, ми чули від них багато пересторог щодо свого майбутнього в старості: «Тільки на дітей надія, що притулюся до когось із них»; «Житло можна спільно з кимось купити. Буде комуналка»; «Знайти людину з більшою пенсією і жити в складчину»; «Потроху збираємо гроші на щось»; «Треба чекати репарацій від Росії»; «Повернуся в Донецьк, у свою квартиру»; «Думаю, що буду помирати під мостом».
Сьогодні це не життєві плани, а спроби вгадати майбутнє. Бо для людей, які втратили дім, старість починається не з пенсії. Вона починається з питання: де я житиму завтра?
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися