Статті

Чим довше, тим краще. Як піхота виживає в норах

Сучасна лінія фронту неухильно йде під землю, нагадуючи найпохмуріші епізоди Першої світової з її «кротячим» побутом. Тільки тепер замість брудних окопів траншейного періоду піхота змушена ховатися під землею, рятуючись від тотального панування дронів у небі. Як влаштовані такі підземелля і їх оборона, розповідає підполковник Роман Ковальов, командир мотопіхотного батальйону 43-ї бригади.

Частина «підземного міста», яке викопали бійці мотопіхотного батальйону 43-ї бригади

Класичні бліндажі в три чи шість «накатiв» перекриття відходять у минуле. Сьогодні на передньому краї виживає лише той, хто закопався глибоко й точково. Піхотинці наполегливо будують «підземні міста» — нори завширшки не більш як метр, підземні кімнати й тунелі сполученням «чим довше, тим краще». Їх копають руками метр за метром. Це і є ті самі «рубежі оборони», про які розповідають у новинах, каже підполковник Ковальов.

«Усе почалося ще 2024 року в Куп’янську, коли ми стали на позиції, — розповідає комбат. — Тоді противник саме почав масово рити нори. Ми з цього сміялися, бо самі все ще копали звичні траншеї та будували глибокі бліндажі. А вони в нашій смузі вже тоді заривалися в землянки-труби. Звісно, тоді у ворога ще не було стільки FPV-дронів і “мавіків”, тому їхня логіка здавалася нам дивною. А зараз така нора — єдиний шанс для піхоти вижити».

Геологія

Підземне будівництво безпосередньо впирається в специфіку місцевих ґрунтів. Східні степи, донбаські терикони, посадки й пойми річок пропонують піхоті повний спектр інженерних «сюрпризів», де кожен тип ґрунту диктує свої суворі правила виживання.

Так, щільна глина і суглинки ніби тримають форму, але після дощів перетворюються на непролазне місиво, а коли висихають, кам’яніють, аж лопата відскакує. Копати важко фізично, кожен метр дається потом і мозолями. Зате якщо викопав нору, стіни стоять міцно, обрушення трапляються рідше.

Інша справа чорноземи і лесові ґрунти. Верхній родючий шар товстий і м’який, копається легко, але дуже сипучий. Без постійного укріплення дошками чи тими самими мішками із землею така нора довго не проживе — її швидко розмиває або вона осипається сама по собі від найближчого сильного вибуху.

Українські піхотинці копають підземне укриття

Піски та супіски — це справжній кошмар для фортифікатора. Пісок зовсім не тримає вертикальні стіни, як підсохне, осипається водоспадом, а трохи вологіший «пливе». Зафіксувати вхід чи склепіння нори в піщаному ґрунті — завдання із зірочкою. Така нора потребує суцільного каркаса.

Але якщо трапилися крейда, вапняки та скельні породи, то це вже зовсім інша важка робота. На деяких напрямках, особливо ближче до крейдяних пагорбів та річкових гряд, лопата впирається в суцільний камінь або щільну крейду. Вручну там практично не заглибишся — потрібен відбійний молоток, перфоратор чи вибухівка. Зате готова нора в крейді міцна, суха і тримає удари краще за будь-яку глину.

Психологія

Жити в норі доводиться місяцями, а інколи це затягується на рік. Тут сплять, готують їжу, ходять у туалет. Психологічний фактор у таких умовах колосальний.

«Якщо уважно подивитися на кадри звідти, стає зрозуміло, чого коштує життя там місяцями, а то й роками, — каже Роман Ковальов. — Є хлопці, у яких розвиваються фобії. Вони постійно бояться, що все це звалиться їм на голову і вони задихнуться. Через свій страх вони викопають метрів п’ять і вважають, що цього вистачить, а глибше лізти бояться. А потім, коли позицію починають “розбирати”, стає вже пізно копати далі».

Самі солдати зізнаються, що замкнутий простір тисне не менше, ніж артобстріли.

«Найстрашніше тут навіть не сам приліт, а тиша між ними. Коли лежиш у цій трубі й слухаєш через вентиляційний отвір, як зверху гуде ворожий дрон, думаєш лише про одне: чи знайде він твою щілину, чи проткне перекриття», — пояснює один із бійців.

Фортеця в облозі

Не секрет, що росіяни, як і ми, сьогодні контролюють небо над лісосмугами, фіксуючи появу будь-якої нової точки. Питання лише в пріоритетах: у ворога йде планове знищення позицій там, де він концентрує зусилля. Деякі точки в глибокому тилу можуть не чіпати місяцями. Але якщо позиція потрапляє під приціл, її починають «розбирати».

Ось як описує «розбір» Роман Ковальов:

«Спочатку ворог намагається наскрізь пробити нору зверху снарядами, зокрема “Краснополями” (російський високоточний керований артилерійський боєприпас калібру 152 мм. — Ред.). Утворену дірку розширюють скидами з FPV-дронів, а потім можуть завести туди дрон на оптоволокні. Піхота — а це, як правило, кілька людей — тримає всередині на такий випадок запас мішків — це, до речі, вічний дефіцит. Поки летить усередину, бійці набивають мішки землею і намагаються затулити пробоїну, як на підбитому кораблі. Дрон знову розбиває цю стіну — вони знову набирають мішки. І так триває з ранку до вечора, доки не закінчаться мішки, не завалиться нора чи не пустять газ і не підпалять усе».

Кожен їхній штурмовик носить за спиною половину ТМки

Окрема загроза — штатна тактика ближнього штурму з протитанковими мінами (ТМками).

«Противник намагається підійти якомога ближче, бо кожен їхній штурмовик носить за спиною половину ТМки, — розповідає Роман Ковальов. — Спочатку вони вибивають наших скидами і FPV, а потім, поки піхота не отямилася після вибухів, підбігають до самого входу, закидають туди цю міну й швидко відвалюють. Вибух такої потужності зазвичай або повністю ховає людей під завалами, або знищує укриття зсередини».

Бійці додають про специфіку ближніх боїв на вході до підземелля:

«Найгірше, коли погана погода й дрони перестають літати. У цей момент ти втрачаєш очі зверху і починається найнебезпечніше — ворог може підійти впритул майже безшумно, якщо біля нори немає пильного нагляду».

Тактичний парадокс

Камери спостереження на поверхні живуть недовго — артилерія противника перебиває їх регулярно. Піхотинець всередині нори сидить в абсолютній сліпоті й не контролює периметр згори. Через це виникає нерозв’язна інженерна і тактична пастка.

«Захисна стінка з мішків на вході має бути достатньо товстою, щоб туди випадково не залетів FPV і не посік усіх живих. Але водночас вона має бути настільки тонкою і легкою, щоб ти зміг її миттєво розібрати, вискочити назовні й прийняти бій, якщо почуєш кроки ворога. Поєднати ці дві вимоги в крихітному просторі майже нереально. Воювати в таких умовах неймовірно важко», — пояснює Роман Ковальов.

Якщо в піхоти на позиціях немає твердого характеру, а небо затягнуте ворожими дронами за поганої погоди для роботи наших БпЛА, утримати нору майже нереально. Ті одиниці позицій, які стоять місяцями, попри підриви ТМок, обстріли та штурми, тримаються виключно на межі людських можливостей.

війна дрони оборона піхота фортифікації фронт