Статті

Що мені дала Україна? Держава допомогла вирватися з бідності й дала шанс побудувати своє життя

Завдяки державі Україна я дожила до повноліття. У більшості дітей цю функцію виконують батьки. Мені з ними не дуже пощастило, тому в певний момент цю роль — криво, бюрократично, неідеально — виконала держава через людей, які її представляли.

Мені часто доводилося й доводиться чути: держава винна нам… І далі йде нескінченний список вимог.

І так, справді, держава існує не сама для себе. Її місія — забезпечити людям безпеку, справедливість, дієві інституції та повагу до людської гідності. Це не моя фантазія — приблизно про це йдеться в Конституції України.

Озирнувшись на своє життя, можу чесно сказати: у кількох ключових моментах держава стала для мене рятівним колом. Вона не рятувала красиво і не казала: «Таню, тепер усе буде добре», а просто вчасно виконала кілька своїх функцій. Цього вистачило, щоб я допливла до берега і за багато років написала цей текст.

Держава, яка опікає

Коли мені було вісім, померла прабабуся Ніна, яка була для мене мамою. Тоді закінчилося моє дитинство. Це був 1999 рік.

Після цього я два роки жила з батьком, а тоді мене в село забрала біологічна мама. У десять років я побачила її вперше. Я довго чекала на цю зустріч, мріяла, фантазувала про безмежну любов і прийняття, але виявилося, що мама — запійна алкоголічка.

Ми жили в селі приблизно на двісті хат. До школи їздили автобусом п’ять кілометрів. Те, що я взагалі могла щодня їздити на уроки в сусіднє село, — заслуга системи освіти.

За всі роки, які я прожила з мамою, з нового одягу, купленого нею, пам’ятаю хіба труси й взуття. Усе інше — гуманітарна допомога. Я була з тих дітей, які ніколи не здають гроші «на штори», бо грошей немає.

Розповім один епізод, який добре описує те моє життя.

О 7:00 нас забирав автобус, щоб відвезти на уроки в сусіднє село, які починалися о 8:00. У дні, коли мама була в запої, ми з сестрою перед школою мали ще сходити на ферму й подоїти корів. Прокинутися треба було близько 5:00, щоб до 6:30 повернутися додому.

Газу немає, води в хаті немає, електрична плитка працює через раз — постійно перегорає спіраль, за якою треба їздити в «город». Ми смердимо коровами, гноєм і всім тим життям, яке зазвичай не потрапляє в красиві спогади про «просте сільське дитинство». Так-сяк побовталися в тазику з холодною водою — і пішли в школу.

У цій хаті я жила у 2000–2007 роках. Фото зроблене в червні 2020-го, але тоді вона мала приблизно такий самий вигляд. Щоправда, ще були ворота, зате не було автомобіля.

Своя зубна щітка з’явилася в мене, здається, в одинадцятому класі. Як і прокладки.

Перші джинси — у десятому. Я заробила на них розумом — отримала премію за перемогу в конкурсі.

Зі школи я поверталася близько 15:00–16:00. Увесь цей час часто нічого не їла, бо грошей на пиріжки не було.

Це не вся моя біографія. Це просто кілька деталей, щоб було зрозуміло, якими були мої 2000-ні.

Я знала, що десь буває краще. Бачила інших дітей, інші родини, інший одяг, інші розмови, інше життя. Та як стати частиною цього «краще» — не дуже розуміла. Мене тримала тільки віра у вищу освіту, до якої мені було як до неба рачки. І я б її, найімовірніше, не отримала, якби держава знову не зіграла свою роль у моєму житті, коли мені було п’ятнадцять і я закінчувала десятий клас.

Якось після чергового маминого запою ми посварилися, я зібрала свою сумку з гуманітаркою і пішла. До завершення школи залишався рік. Були всі шанси її не закінчити. Тоді держава допомогла мені через свою представницю в системі освіти — мою класну керівницю Хиленко Тетяну Іванівну. Я їй розповіла свою історію, і вона вирішила щось робити. І зробила. Зрештою мою матір позбавили батьківських прав.

Мене мала взяти під опіку держава і відправити в інтернат, але тут мені реально пощастило: опіку наді мною оформила Тетяна Іванівна. І за це я буду безмежно вдячна їй до кінця свого життя.

Хиленко Тетяна Іванівна — вчителька української мови та літератури Червонокам’янського ліцею. Раніше це була Червонокам’янська ЗОШ, яку мені вдалося закінчити завдяки її небайдужості.

Держава, яка навчає

Друга річ, за яку я вдячна своїй країні, — безкоштовна вища освіта.

Здавалося б, чого пишатися філологічним факультетом тоді ще Кіровоградського державного педагогічного університету? Не Оксфорд, не Сорбонна, не Києво-Могилянка. Та тоді це була вершина мрій, адже раніше я взагалі не була впевнена, що колись отримаю вищу освіту.

По-перше, ми були бідні. Звісно, ні репетиторів, ні грошей на них у нас не було. Комп’ютера й інтернету теж. А ще треба було багато працювати у вільний від школи час.

По-друге, я була кмітлива, але не мала того освітнього й культурного капіталу, який мають діти з благополучних родин. У мене не було батьків, які пояснили б, як готуватися до вступу, куди подавати документи і чого взагалі хотіти від життя.

По-третє, тоді всі навколо казали, що вступити на бюджет можна тільки «по блату». Не знаю, наскільки це було правдою саме в моєму випадку, але реформу вступу ж не просто так проводили.

А потім сталися дві речі, які дали мені шанс вирватися з того життя, яке я не любила.

Перше — я отримала статус дитини-сироти і відповідні пільги від держави.

Друге — запровадили ЗНО.

Пільги — це не щось захмарне. У моєму випадку це означало нижчий прохідний бал і можливість безкоштовно відвідувати підготовчі курси в педагогічному університеті. Замість репетиторів — поїздка раз на два тижні із села до Кропивницького, де розумні люди розповідали розумні речі. І, знаєте, цього виявилося достатньо, щоб я склала ЗНО на пристойні бали: українська мова — 189, історія — 178.

По суті, держава в цей момент трохи вирівняла мені старт і дала фінансову можливість навчатися — виплачувала стипендію, утричі більшу, ніж решті студентів.

В університеті я вчилася пристойно. Зірок із неба не хапала, але входила в десятку найкращих студенток курсу й закінчила університет із червоним дипломом.

Приблизно на другому курсі я зрозуміла, що не хочу бути вчителькою української мови та літератури, це не моє. Що моє — не знала. У мене тоді взагалі були дуже туманні уявлення про життя. Я любила Сартра, Гаррі Поттера, «Маленького принца» і ховалася від людей за маскою сарказму та наївного юнацького цинізму.

Та як би там не було, держава дала мені те, про що я мріяла, — вищу освіту. У нашій сім’ї, здається, її не мав ніхто. Я була першою. І це, якщо чесно, великий еволюційний стрибок на генеалогічному дереві нашої трохи притрушеної родини.

Я (у центрі) зі своїми одногрупницями — ми студентки тоді ще Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Звісно, диплом не запустив соціальний ліфт автоматично.

Коли я закінчила університет, ситуація була така: жити немає де, грошей немає, роботи немає, і я навіть не дуже розумію, як її шукати. Як виявилося, вчительки української мови не дуже затребувані на ринку праці. В університеті мені обіцяли направлення до редакції районної газети, але згодом виявилося, що там мене ніхто не чекає.

Потикалася я, помикалася та й влаштувалася у службу охорони на завод сільськогосподарської техніки «Червона зірка». Уже звідти правдами й неправдами догреблася до регіональної журналістики. Ну а далі шкреблася-шкреблася і дошкреблася до Києва.

Не те щоб я зараз гребла гроші лопатою чи зробила щось революційне. Я просто побудувала нормальне життя: пишу цей текст на сторінках одного з найкращих видань країни, займаюся комунікаціями, працюю з розумними людьми, які роблять круті справи, і загалом якось тримаюся в житті.

Цю кар’єру держава не побудувала за мене, але саме освіта, оплачена нею, дала мені точку, від якої можна було відштовхнутися.

Я справді багато зробила сама. Дуже багато. Я вигризала, просила, вчилася, падала, вставала, працювала, хапалася за найменші можливості. Але якби держава не виконала хоча б частину своїх обов’язків, моя історія могла б бути зовсім іншою.

А так я є. Моя історія є. І, хочеться вірити, ще буде.

У мене є сім’я. Разом із чоловіком ми виховуємо чарівного хлопчика Максима, який росте у люблячій родині. Хотілося б вірити, що його життя буде легшим за моє, хоча наш придуркуватий сусід ніяк не вгомониться й постійно вносить свої корективи в наші плани на спокійне майбутнє.

Та навіть попри це я бачу різницю між дівчинкою, яка йде до школи після ферми й не має власної зубної щітки, і хлопчиком, який отримав свою першу зубну щітку з появою першого зуба.

На фото — я, мій чоловік Андрій і наш син Максим.

Ця відстань між двома дитячими зубними щітками і є для мене країною — дуже конкретною системою шансів, яку створюють закони та інституції, а втілюють люди. Часто вона працює неідеально — повільно, бюрократично, зі збоями. Але все-таки працює і дає покинутій дитині можливість не лише вижити, а й побудувати зовсім інше життя.

З Днем Незалежності, країно, яка дала мені шанс.

день незалежності колонка україа