Статті
«Забула, як звати власного собаку». Історія жінки, яка пережила приліт балістичних ракет на виставку озброєнь
«Я сиділа впритул до вікна. І в мене ні подряпини. Диво Господнє», — каже 69-річна Поліна Черниш, яка 24 липня опинилася в епіцентрі ракетного обстрілу в Бучанському районі під Києвом. Дванадцять людей загинуло, понад сотня поранених, зруйновано пів села — Росія тоді випустила три «Іскандери» по виставці озброєнь, влучили і в приватний сектор. Поліна Іванівна на власні очі бачила, як усе було.
Минулої п’ятниці Поліна Черниш приїхала на роботу в місцевий готель — невеликий заклад у селі Капітанівка за 11 км від Києва. Директор попросив її поставити на прання білизну. У пральній кімнаті були вона та колега.
Приблизно об 11:30 будівлю трусонуло, згадує Черниш. Бите скло, віконна рама, штукатурка полетіли на жінок. В абсолютному шоці, не розуміючи, що відбувається, Поліна Іванівна схопила наволочку, яку мала прасувати, і миттєво прикрила нею колегу, яка сиділа поруч.
Вони повалилися на підлогу. Здалося, настав кінець світу. «Не знаю, що тоді мною керувало. Якось Господь нас уберіг», — згадує.
Крізь відчинені двері жінки вибігли у вузький коридор. Пролунав другий вибух, а через кілька хвилин третій. Поліна Іванівна каже, що їх врятували товсті стіни старої будівлі. У готелі повиривало вікна й двері, а в коридорі жодної тріщини.
«Збіговисько»
Поліна Іванівна працює в готелі 30 років. Її посада — бухгалтер, але роботу доводиться виконувати різну. Під час війни готель майже не функціонує. Жінка навідується сюди раз на тиждень.
Поліна Черниш живе «в чистому полі», як сама каже. Хутір поблизу села Личанки налічує п’ять жилих хат, що розташовані одна від одної на відстані не менш як кілометр. Щоб було не так страшно, Черниш тримає трьох вівчарок. А ще має шістьох котів і курей.
На роботу в готель їй добиратися більш ніж 10 км. Часто підвозить директор Віктор Коваленко, або просто Никифорович. Коли машина ламається чи ще якісь негаразди, Поліна Іванівна йде понад кілометр до траси, далі маршруткою до зупинки Капітанівка, а потім ще через ліс до готелю.
Того дня Никифорович забрав Поліну, як зазвичай.
«А що це так багато машин?» — дивувалася бухгалтерка, під’їжджаючи до роботи.
Якби знали, то зачинили б ворота
Директор знизав плечима. Поліна Іванівна вирішила: якщо керівництво не в курсі, то і їй не треба.
«Ми гадки не мали, що це за збіговисько, були й автобуси… Траса забита. Заїжджали аж до нас на територію. Якби знали, то зачинили б ворота», — каже.
У селі розташовується приватне стрільбище. Того дня виробники безпілотників приїхали демонструвати свої розробки. Росіяни дізналися про захід і вдарили ракетами.
Готель, де працює Поліна Черниш, був за 100–150 м від місця виставки.
Армагеддон
Навесні 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, Капітанівка опинилася на лінії фронту. Будівля готелю стала прихистком для багатьох місцевих: коли не було світла, води, опалення, тут вмикали генератор, палили дрова і так-сяк пережили навалу. Сподівалися, на тому все.
Між готелем і тиром розташований будинок на п’ять квартир, який місцеві називають «бараком». Одна з ракет влучила в нього. Здійнявся стовп вогню. Хати поруч перетворилися на купи цегли. Ще в одному з будинків тяжко поранило 20-річного хлопця. Через кілька днів він помер у реанімації.
Учасники заходу вказують, що третю ракету ворог застосував із повітряним підривом, розраховуючи на максимальну кількість жертв від уламків.
«Дуже багато начиння отого з ракет падало. Страшне скільки уламків. Усе горить, палає, машини побиті, скло побите. Жах просто», — згадує Поліна.
Одна з місцевих мешканок Юлія Козловець, якій прилетіло на подвір’я, каже, що бачила на власні очі ракету темно-зеленого кольору. Був сильний писк у вухах, потім одне вухо перестало чути, згадує вона.
Лунали крики чоловіків, сирени машин. Юлія хотіла сховатися в підвал, бігла туди. Через дим і пил на відстані метра нічого не було видно. Коли дісталася, виявилося, що підвал зруйнований. Жінка кинулася до сусідського.
Дрібні уламки долітали до Житомирської траси
Поліна Черниш додає, що дрібні уламки від ракет долітали до Житомирської траси (500 м від готелю) й побили вікна машин, які проїжджали.
В епіцентрі прильотів чорний дим здіймався хмарами, згадує Поліна Іванівна. Автомобілі горіли, наче свічки. Вогонь перекидався з автівки на автівку. Їх спочатку нікому було гасити, бо пожежні не могли проїхати через затор. Швидкі зупинялися аж на трасі, поранених носили на руках.
«Усі кричать, верещать, шукають виїзду, а його нема... Армагеддон. Розумієте?» — запитує жінка.
Рятувальники знайшли дорогу через ліс. Пригнали два трактори й почали розтягувати машини, щоб розблокувати проїзд.
«Усі бігли ховатися в ліс. Укриття в нас у лісі, між дерев», — гірко жартує Поліна.
За словами очевидців, багатьох місцевих вдень не було вдома, тому їм пощастило вціліти. А їхні коти й собаки порозбігалися із села. Власники потім довго їх виловлювали.
Поліна Іванівна та Никифорович хоч самі були в стані шоку, але допомогли одній жінці. Та нещодавно перенесла важку операцію, ледве спромоглася вискочити з напівзруйнованого будинку. «Прихистили на деякий час у себе, напоїли водою, заспокоювали», — згадує Черниш.
Шок
Додому Поліна Іванівна потрапила близько дев’ятої вечора. Підвіз знайомий. У першу чергу впевнилася, чи живі її вівчарки, коти, кури.
Собаки й коти навчені ходити до підвалу під час обстрілів, розповідає. У 2022 році вони відчували, коли мають бути прильоти, — гавкали й бігли до погреба. Хазяйка бігла за ними. А зараз не впевнена, що вони самі ховалися, хоча погріб був відчинений.
«Я цілий день не їла. Але і їсти мені не хотілося. Тільки води попила і впала, як мертва, спати», — згадує Поліна.
На ранок вже поспішала до готелю наводити порядок. На підмогу зійшлися знайомі й друзі, працювали на автоматі. ДСНСники розгорнули намет. Там люди, які втратили житло, могли оформити документи. Приїхав із відпустки голова сільради.
Ридали всі разом. Дякували, що Господь зберіг нас
«Шок вийшов аж у неділю. У церкві. Ми ридали всі разом. Дякували, що Господь зберіг нас. Значить ми ще тут потрібні», — ділиться Поліна Іванівна.
Жінка також дивувалася, що, попри вирвані замки, вибиті двері й вікна, у двох номерах готелю вціліли дві ікони. Одна навіть не впала зі стіни. Це знак, вважає.
За тиждень після трагедії в готелі ще триває прибирання. Поліна Іванівна каже, що йде працювати. Наостанок запитую, як звати її собак.
— Мальва, Боня і третій… Як? Не пам’ятаю. Никифорович, як третього звати?
Поліна Іванівна розгублено пояснює, що мала прекрасну пам’ять: знала всіх на прізвище, ім’я, по батькові, який у кого оклад, скільки податку, яка виручка. А після обстрілу забула навіть, як звати її собаку.
Післямова
Трагедія в Капітанівці не перший такий випадок. Російські війська цілеспрямовано вистежують місця зібрань цивільних, шикувань і зборів українських військових, форуми виробників зброї. Державі давно слід розробити правила проведення таких заходів.
Водночас шлях заборон погано позначиться на обороноздатності країни. Як зазначає журналіст Богдан Мірошниченко, виставки та форуми потрібні для виробництва озброєнь так само, як військовим робота на полігонах. Український оборонний комплекс базується на ринкових засадах, а не на суворій державній вертикалі, як у Росії. Це вимагає постійної розбудови горизонтальних зв’язків: пошуку партнерів, обміну досвідом та вільного діалогу з державою, додає він.
Підземні міста вже не здаються фантастикою
Вочевидь, ситуація вимагає неординарних рішень. Щонайменше перенесення форумів на захід країни. А далі будівництво підземних комплексів, які зможуть розмістити багато людей і захистити їх від російських атак. Підземні міста в горбогір’ї Поділля або Карпат уже не здаються фантастикою. Таких проєктів у світі безліч, і вони під силу Україні з огляду на нашу інженерну школу шахтного та підземного будівництва.
Політичне керівництво й експерти наголошують: Україні слід готуватися до тривалої загрози з боку Росії. Раптовий мир не гарантуватиме безпеку. За усвідомленням цього мають прийти реальні кроки, що закладуть майбутнє українського народу.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися