Статті
«Жити з паяльником у руках». Як працює український мілтех: зарплати, вимоги та реальний досвід
«У тебе є все, що потрібно для роботи, приходь!» — такими й подібними оголошеннями завалений український інтернет. Людей кличуть працювати на підприємствах оборонної галузі. Тисячі вакансій — від монтажників радіоелектроніки до топменджерів суперсучасних виробництв. Обіцяють бронювання від мобілізації, зарплати від 50 тис. грн, соцпакети й навчання «на місці». Як насправді влаштована ця робота? Що чекає людину за прохідною? І чому одні залишаються в оборонці на роки, а інші звільняються? Відповіді на ці питання Texty.org.ua шукали разом із героями матеріалу.
Виробництво дронів
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Анні було 20 років. Вона навчалася в університеті за спеціальністю «Телекомунікації та радіотехніка». Переддипломну практику проходила на одному з підприємств мілтеху. Саме тоді й почався її шлях в оборонній галузі.
«Компанія Akademia StabX — це моя третя позиція в цій сфері (сертифікована школа дронів, яка готує пілотів, операторів, інженерів, а також конструює власні БпЛА. — Ред.). Я перейшла сюди з попередньої роботи, де пропрацювала понад півтора року, — розповідає Анна. — Ми використовували розробки Akademia StabX, я займалася налаштуванням та інтеграцією. У процесі познайомилася з моїм нинішнім керівником. Згодом він запропонував мені працювати в них і я погодилася».
Анна обіймає посаду інженера, але значну частину роботи виконує руками. До її обов’язків входять складання, налаштування та перевірка БпЛА, робота з технічною документацією.
«Це ближче до роботи техніка, — пояснює. — Насправді це значно легше, ніж може здаватися. Ми займаємося прошивкою дронів, налаштовуємо польотні контролери, інтегруємо модулі StabX та адаптуємо обладнання під потреби конкретних бойових підрозділів».
Анна каже, що останнім часом її робочий день проходить за пайкою або комп’ютером. Також інженерка дуже часто підіймає борти в повітря і перевіряє, як вони поводяться в польоті. Іноді з напарниками виїжджає на великі польоти, де виступає в ролі штурманки.
«На те, що я роблю зараз, не потрібна спеціальна технічна освіта або багато досвіду, — вважає вона. — Просто так вийшло, що попередній досвід став у пригоді в Академії. Але я б не сказала, що це буде надто складно для новачків. Коли наша команда розширювалася, разом зі мною прийшов ще один співробітник зі значно меншим досвідом. Йому допомогли розібратися з роботою вже в процесі».
Анна наголошує, що про умови праці та робочий графік варто детально розпитувати ще на етапі співбесіди.
Є перелік речей, які ти не можеш заносити або виносити
«Наприклад, у великому конструкторському бюро була робота тільки в офісі з фіксованим графіком і перепустковою системою. Там є перелік речей, які ти не можеш заносити або виносити з офісу, — розповідає жінка. — На одному з попередніх місць роботи була ситуація, коли співробітниці зробили зауваження через те, що вона нібито надто довго затримувалася в туалеті. Навіть говорили про можливі штрафи. Для мене це стало показником того, наскільки різною може бути корпоративна культура навіть усередині однієї галузі».
Анна уточнила, що цей випадок не мав стосунку до вимог безпеки чи режиму секретності. Причиною був суворий контроль за дотриманням робочого графіка з боку її безпосереднього керівника: він ретельно відстежував початок і завершення робочого дня, тривалість обідньої перерви та будь-які відхилення від встановленого розкладу.
За словами Анни, бувають компанії, де виробничі майданчики розташовані в різних місцях. Людині треба бути готовою їздити в конкретну майстерню «кудись за місто». Там робочий графік формується на розсуд керівництва. Якщо компанія на етапі стартапу, до працівників ставляться більш лояльно — головне, щоб робота була виконана вчасно, а графік може бути вільним.
«Якщо це робота з проєктування або моделювання, то може бути гібридний графік. Теоретична частина виконується вдома за комп’ютером, а практична в майстерні. Але це не стосується великих державних конструкторських бюро. У такому випадку робота тільки в офісі, там висока секретність. Це стандартна практика, яка вводиться з міркувань кібербезпеки й захищеності», — каже Анна.
Про побутові умови на підприємствах оборонки Анна розповідає узагальнено, бо це вже третя робота дівчини в цій сфері. Майже всюди є кухні, де працівники можуть розігріти принесену з дому їжу. Буває, працівники можуть виходити в місто на обід.
Зарплати зазвичай стартують від 40–60 тис. грн
«На одній з робіт у моєму контракті були прописані години обіду, і для мене це незручно. І це одна з причин, з якої мені не подобалося там. Бо в мене гастрит і треба їсти часто дрібними порціями, — ділиться Анна. — На нинішній роботі до цього ставляться з розумінням і я можу виходити кожні дві години, щоб купити собі кефір або йогурт».
Універсальної відповіді на запитання про зарплати в мілтеху не існує, вважає Анна. Усе залежить від компанії, спеціалізації, досвіду працівника.
Для вакансій, де не потрібні вузькоспеціалізовані навички, зарплати зазвичай стартують від 40–60 тис. грн. Якщо людина добре зарекомендувала себе і справляється із завданнями, з часом може розраховувати на 80–100 тис. грн.
Інша ситуація з фахівцями, які мають рідкісні компетенції. Для інженерів із профільною освітою та специфічним досвідом роботодавці готові пропонувати від $2 тис. на місяць. За словами Анни, таких спеціалістів на ринку небагато, тому вони можуть обирати роботодавця і навіть диктувати власні умови.
Водночас високі зарплати — це не правило для всієї галузі.
«Бувають і зовсім дивні ситуації. У конструкторському бюро, про яке я вже згадувала, людям платили дуже мало, — розповідає. — Хотілося б вірити, що частину грошей їм доплачували в конвертах, але це лише моє припущення. У приватних розмовах із колегами я чула про зовсім невеликі зарплати, хоча це були інженери дуже високого рівня, були навіть кандидати наук. Вони могли б працювати й за кордоном».
Попри різні умови праці та нерівномірні зарплати, Анна не планує залишати мілтех:
«Не раз думала й про контракт із Силами оборони. Але поки що мене стримує страх і розуміння того, наскільки це змінить моє життя», — додає вона.
По той бік вакансій
Дехто знайомиться зі світом військових технологій через власні захоплення та спілкування з представниками галузі. Саме так сталося з Юрієм Ковалем.
Півтора року тому Юрій демобілізувався з війська. Колишній командир танкового взводу, нині він завідувач сектору інформатизації Покровської міської військової адміністрації.
«Ще на фронті я захопився дронами», — розповідає.
Юрій часто звертався до представників підприємств, які займаються складанням безпілотників, щоб придбати необхідні компоненти. Як людину, яка добре орієнтується в темі, його не раз запрошували змінити держслужбу на роботу в оборонці.
Робота вимагає майже військової дисципліни
«Перший недолік, який я для себе побачив у цій сфері, — це те, що багато хто сприймає таку роботу як звичайне цивільне працевлаштування. Насправді вона вимагає майже військової дисципліни та готовності повністю підлаштувати своє життя під виробництво, — каже Юрій. — Мені за станом здоров’я працювати там було б дуже складно. Але умови праці детально вивчав».
За його словами, графік на багатьох підприємствах напружений: шість робочих днів на тиждень, дванадцятигодинні зміни.
«Щодо навчання та зарплати, то я не побачив якихось вау-пропозицій. Щоб отримувати максимальну зарплату, потрібно пройти стажування, показати високу продуктивність і відпрацьовувати значну кількість годин. Особисто я не був готовий жити з паяльником у руках шість днів на тиждень», — каже.
Такі висновки Юрій зробив після спілкування з представниками оборонних підприємств та аналізу двох десятків вакансій виробників безпілотників у Дніпрі.
«Більшість вакансій пропонували бронювання. Але під час спілкування з роботодавцями з’ясовувалося, що є особливості. На ділі бронювання надають певні військові бригади, фактично попереджаючи, що це тилова служба», — пояснює він.
Зазвичай людина телефонує за номером, вказаним в оголошенні, після чого її запрошують на співбесіду. Далі перевіряють дані кандидата, оцінюють його навички і вирішують щодо подальшої співпраці.
Попри власний інтерес до безпілотників, Юрій зрештою вирішив не змінювати роботу. Водночас знайомство з оборонкою дало змогу побачити інший бік українського мілтеху.
Професія під грифом мовчання
Пан Микола почав працювати на оборонному підприємстві за п’ять років до початку повномасштабного вторгнення. Звільнився звідти буквально напередодні великої війни.
Через підписку про нерозголошення чоловік і сьогодні обмежений у тому, що може розповісти. Навіть виїзд за кордон для нього закритий. Тому погодився поділитися лише деталями.
«У моєму рідному місті вибір роботи був невеликий. Тож вирішив спробувати себе в оборонній галузі», — пригадує Микола.
Майже три місяці він чекав на дзвінок
Тоді вакансій не було. Миколу попросили заповнити анкету і внесли до списку очікування. Майже три місяці він чекав на дзвінок. Згодом відкривали нову виробничу лінію, і чоловіка запросили на співбесіду. Після повторного заповнення документів розпочалися перевірки.
«Коли я пройшов перевірку й підписав документи про нерозголошення, потрапив у навчальний центр. Спершу була теорія, потім серія іспитів. Скажу, дехто з моїх колег із цим не впорався. За півтора місяця я склав двадцять один повноцінний іспит», — розповідає він.
За словами Миколи, на екзаменах тягнули квитки, як у студентські часи. У кожному було до 10 запитань. Відповідати доводилося перед комісією з менеджерів, інженерно-технічних працівників. Були навіть науковці.
«Загалом від першого дня навчання до завершення стажування минуло близько трьох місяців. Увесь цей час оплачувався за учнівськими тарифами. Подальша зарплата залежала від виконання виробничого плану, кількості відпрацьованих годин, нічних змін та надбавок за шкідливі умови праці, — пояснює Микола. — Мене приваблювала стабільність. Це було державне підприємство із соціальним пакетом і своєчасною виплатою зарплати».
Суворі вимоги чоловіка не лякали. Навпаки, каже, вже на перших етапах людина розуміє, чи здатна працювати в цій сфері. Його робота поєднувала фізичну працю з інтелектуальними завданнями, а сама атмосфера виробництва подобалася.
Через пів року Миколі запропонували інженерно-технічну посаду. Для людини «з вулиці» це стало серйозним кар’єрним зростанням. Утім, через п’ять років він усе ж таки залишив підприємство. Деталей не розкриває.
Кого потребує галузь
Рекрутери кажуть: за останні кілька років оборонка суттєво змінилася, а разом із нею і вимоги до кандидатів.
«Зараз уже недостатньо просто хотіти працювати — потрібно розуміти, як ця галузь функціонує: цикли виробництва, обмеження, специфіку взаємодії з військовими замовниками, особливості регуляторного середовища. Навіть попередній досвід у defence-tech уже не гарантія. Компанії стали вимогливішими до того, наскільки людина відповідає конкретному середовищу», — каже Андрій Лавренович, директор із персоналу оборонно-технологічної компанії «Генерал Черешня».
Найбільше підприємства сьогодні потребують embedded-інженерів (фахівці, які створюють комп’ютерні системи, «вбудовані» в різні пристрої. — Ред.), інженерів і пілотів безпілотних систем, а також фахівців, які розробляють новинки.
Особливо цінується військовий досвід
Водночас, додає Лавренович, галузь залишається відкритою для людей без досвіду, але за умови готовності швидко навчатися. Особливо цінується військовий досвід, адже він допомагає краще розуміти реальні потреби фронту.
«Частина кандидатів розглядає роботу в defence-tech виключно як спосіб отримати бронювання від мобілізації. Фрази «хочу робити щось важливе» чи «цікаво спробувати в оборонці» досі звучать на інтервʼю. Самі по собі вони не є стоп-фактором, але зараз ми шукаємо лише найкращих, і це задає інший рівень очікувань», — коментує Андрій.
Директор із персоналу наголошує, що вмотивований кандидат зазвичай уже щось знає про компанію. Має запитання не лише про зарплату і графік, а й про продукт, завдання, організацію роботи. І він може пояснити, чому саме зараз і чому саме ця сфера підходить йому, а не відповідати загальними фразами.
Людей цікавлять і безпека виробництва, і наявність укриття
«І люди дедалі уважніше обирають роботодавця. Їх цікавлять і безпека виробництва, і наявність укриття, і корпоративна культура, компенсація перепрацювань, перспективи розвитку компанії після війни та команда, з якою доведеться працювати», — резюмує Андрій Лавренович.
Як бачимо, український мілтех давно перестав бути закритою галуззю лише для вузьких фахівців. Сюди приходять колишні військові, інженери, студенти, люди, які змінюють професію вже під час війни. Але історії наших співрозмовників показують: за привабливими вакансіями стоять не лише високі зарплати чи бронювання. Це робота з високою відповідальністю, постійним навчанням і власною мотивацією. І саме вона сьогодні стає для багатьох їхнім способом бути частиною оборони країни.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися