Статті

Традиційні сім’ї треба захищати. Але не від ЛГБТ

Як тільки у якомусь місті відбувається ЛГБТ-прайд, поруч обовʼязково збираються протестувальники, які, за їхніми словами, «захищають традиційні родини». З цього складається враження, що головна проблема, з якою зіштовхуються традиційні родини, – це існування родин «нетрадиційних», одностатевих.

Позаяк чимало борців за традиційні сімʼї – неодружені й бездітні чоловіки, то стає зрозуміло, що саме ЛГБТ-активісти забороняють їм одружитися з жінками й стати багатодітними татами (бо як інакше пояснити їхню незалученість до продовження роду?). Шановні ЛГБТ-активісти, навіщо ви так мучите хлопців?!

Ілюстрація Анатолія Базилевича до «Кайдашевої сімʼї»

Скажу прямо: я – за традиційні сім’ї. Я виріс у традиційній гетеросексуальній сімʼї, створив традиційну гетеросексуальну сімʼю і є батьком двох дітей. І так, традиційні сім’ї треба захищати. Але не від тих, хто хоче укласти одностатевий шлюб, а від цілком реальних проблем.

Справжня демонстрація на захист традиційних сімей мала б бути з колясками, запасними підгузками і йти від одного дитячого майданчика до іншого. А справжні гасла мають бути на підтримку доступних садочків, зручних декретних відпусток, усілякої підтримки молодих батьків тощо (тільки-но я про це подумав, як майже відразу прочитав схожі думки у соцмережах).

Що таке традиційна сімʼя?

Тут можуть бути кілька визначень, але візьмемо найпростіше. Традиційна сімʼя – це офіційно одружена гетеросексуальна пара з дітьми. І що більше дітей, то традиційніше. Мабуть, за це й борються ті, хто протестує проти «гей-парадів» (чи я щось плутаю?).

Які ж проблеми у традиційних сімей?

Усе дуже просто. Коли дитина народжується, про неї треба дбати, і це вимагає багато часу і сил. Хтось має постійно бути з нею, і цей хтось – зазвичай жінка. Сидіти з маленькою дитиною – це, м’яко кажучи, не відпочинок. Якщо дітей кілька, а інтервал між ними маленький (рік чи два), то напругу можна помножити на 10. І якщо з дітьми сидить саме чоловік, то йому аж ніяк не легше. Подробиці можна почитати багато де – наприклад, у відомій книзі Артема Чапая «Тато в декреті».

Якщо ви планували мати четверо чи пʼятеро дітей, то вже після кількох безсонних ночей біля немовляти ви починаєте дещо сумніватися, чи потягнете більш ніж двох…

Так, ви, можливо, знаєте самотню жінку з трьома дітьми, яка самотужки дає з ними раду без жодної підтримки й ходить на роботу, де успішно заробляє на життя для всіх чотирьох. Але чи кожна людина до цього готова, особливо коли є альтернатива?

Дітей необхідно годувати, підгузки – купувати, за житло – платити. Тож треба, щоб хоч хтось із двох ходив на роботу. Але після роботи це не те щоб відпочинок, особливо, знов-таки, коли дітей декілька. Додам, що немовлята мають тенденцію будити вночі по кілька разів, особливо чомусь напередодні іспиту чи напруженого робочого дня… Іноді робота сприймається як відпочинок – принаймні ніхто навколо не плаче (а якщо й плаче – то бодай тихо).

Бути «не тільки дружиною»

Увесь сюжет данського трилера «Кохання для дорослих» базується на тому, що жінка мала покинути кар’єру, бо дитина часто хворіла. Тим часом її чоловік розвинув успішний бізнес. І ось їй під 50, дитина здорова і майже доросла, немає ані кар’єри, ані грошей, а успішний чоловік хоче залишити її заради коханки, практично ні з чим… Поза браком фінансової незалежності, у неї є почуття повної нереалізованості – і з цього народжується цілий трилер.

На практиці після народження дитини чи двох жінка дуже випадає з ринку праці, інколи на кілька років. Знайти після цього кваліфіковану, добре оплачувану роботу нелегко. Особливо коли періодично треба бігти забирати дитину з садочка чи вести її до лікаря.

Якщо ж у декрет іде чоловік, а жінка працює, то він зіштовхується з тими самими проблемами. Добре, коли він письменник та онлайн-журналіст, як Артем Чапай: тоді можна працювати дистанційно, на парт-тайм. А що, коли фах вимагає постійної присутності на робочому місці і постійної напруги?

Що більше в подружжя дітей, то більше з ними треба сидіти – і то важче будувати успішну кар’єру, особливо тій людині, яка проводить з дітьми найбільше часу. І, знов-таки, зазвичай це – жінка.

Потім ми читаємо підписи під історичними фото: «Видатний політик А… і його дружина», «Видатний учений Б… і його дружина», «Видатний підприємець В… і його дружина» тощо. Якщо ж багатодітна мати хоче бути кимось більшим, ніж «дружина пана такого-то», то це складно – особливо якщо в чоловіка і самого є амбіції.

Та й «просто» добре працювати обом повний час, коли ви багатодітні батьки, – нелегко. Можливо, але нелегко. І тому не кожен може собі «дозволити» більше, ніж одну чи дві дитини.

Традиційно багато що компенсувалося допомогою бабусь та дідусів. Але у сучасному світі це не завжди працює.

«Інститут бабусі»

«Інститут бабусі поступово відмирає», – сказала мені одна молода мама з України. І так, ясна річ, не тільки в Україні. По-перше, бабусі й дідусі не завжди у стані опікуватися малими дітьми (адже це серйозна робота, а здоров’я й сили вже не ті). По-друге, вони не завжди до цього готові. «Моя мама – модерна, – розповідала мені знайома іспанка, мати трьох дітей. – На пенсії вона хоче мандрувати, а не постійно займатися онуками». Іспанка відмовилася від власної кар’єри і займалася дітьми, поки чоловік успішно працював інженером. Зрештою бабусі й дідусі можуть жити занадто далеко.

Молодим батькам дуже допомагає дитячий садочок або няня. Але бути з маленькою дитиною – це робота 24 години на добу. І коли ввечері ви приходите з роботи втомлені, то батьківські обов’язки нікуди не зникають.

Коли дитина одна, дві чи навіть три – з усім цим можна дати раду. А як це зробити у багатодітній традиційній сімʼї, за яку, я так розумію, борються протестувальники проти «Київ Прайду»?

Забезпечити майбутнє

Колись більшість населення жила у селі і працювала в полі. Діти рано починали працювати і до повноліття вже засвоювали усі навички, необхідні для селянської праці. У кінці XIX і на початку XX століть у міських робітничих сімʼях діти теж починали працювати на фабриках змалку – і робили це до старості.

Зараз вважається, що дитині треба дати освіту – якщо не університетську, то хоча б професійну. До іспитів треба підготуватися. Під час навчання треба щось їсти й одягати. Для всього цього потрібна батьківська підтримка – і моральна, і матеріальна. Думаючи про умовні 10 дітей, молоде подружжя ще й оцінює, чи здатне воно буде надати таку підтримку.

Так, є люди, які вступили до вишу й успішно його закінчили взагалі без жодної підтримки від будь-кого (вдень училися, ввечері працювали і з тієї зарплати покривали 100% витрат на їжу і проживання)… Але чи це справді більшість студентів?

До речі, про житлові умови. Одна з причин падіння народжуваності за радянських часів був доступ до житла. Траплялося, що подружжя вимушено жило в одній кімнаті з дитиною або й з двома. А куди там третій чи четвертій дитині? У ті ж радянські та й у пострадянські часи траплялося, що після одруження дитина приводила свою «половину» жити до батьківської хрущовки, бо іншої альтернативи не було. Уявіть, як воно б (не) працювало з кількома дітьми!

Цікаво, що й у «Кайдашевій сімʼї» Нечуя-Левицького дітей було лише двоє – Карпо та Лаврін. І все було добре, аж поки вони не привели додому дружин і не почали ділити «житлову площу». Із десятьма дітьми роман вийшов би ще цікавішим.

Говорячи про ідеалізоване минуле, де усі мали величезні сім’ї, варто зазначити, що були певні нюанси.

Чому цькували Катерину?

Протягом тисячоліть головною метою шлюбу було елементарне виживання. У суспільствах, де навіть просто добре їсти протягом року вважалося розкішшю, самотня мати чи батько ставали «соціальною обузою» або й узагалі не виживали. Звідси й таке інтенсивне цькування матерів-одиначок, як, наприклад, у Шевченковій «Катерині». І звідси ж жорстке традиційне табу на позашлюбний секс, особливо для жінки.

У плані ризику вагітності незаміжні жінки були трохи як сапери, які, як то кажуть, «помиляються лише раз у житті». Уся ця досить жорстока система була спрямована на те, щоб умовній Катерині було непереливки, а всі інші це бачили. Все це – аби уникнути ситуації, щоб у неодруженої жінки було кілька «незаконних» дітей. Самотній мамі і зараз дуже важко. Тоді ж це був шлях у кращому разі до страшного жебрацтва або й до голодної смерті. За відсутності ефективних протизаплідних засобів заборона дошлюбного сексу і цькування «порушниць» були інструментом контрацепції.

Як жили традиційні сім’ї

Коли ж у подружжя «все було гаразд» – себто вони були одружені, відносно здорові, мали де жити і хоч трохи землі, щоб прогодуватися, – гендерні ролі були, знов-таки, не самоціллю, а способом виживання. Чоловіки робили «чоловічу» роботу, жінки – «жіночу», і всі були раді, якщо вдавалося задовольнити бодай базові потреби. Батьки жили з дітьми не тільки через взаємну любов, а й тому, що старшій людині було нелегко вижити на самоті. Це й зараз не те щоб завжди легко, попри електрику, водогін і таке-сяке медичне обслуговування. Але у традиційному «домодерному» суспільстві труднощі треба було множити на десять, якщо не на сто.

А хіба й зараз набагато легше? Знайомий канадець щиро дивувався кубинським «традиціям»: уявляєте, літні батьки постійно живуть із дорослими автономними дітьми у досить-таки маленьких квартирках! З чого би це? Довелося нам пояснити, що таке «будинок престарілих» у багатьох країнах світу (у Канаді – та й взагалі на Заході – з цим дещо краще; тож коли старша людина вже не в силах жити самостійно, переїжджає туди, де за нею більш-менш доглянуть). Але у традиційному суспільстві це був також і симбіоз: бабусі й дідусі допомагали з дітьми.

Демографічний перехід

Дітей народжувалося багато. А як інакше, коли протизаплідних засобів нема, а сексу людям хочеться? Але багато дітей гинуло, не доживши навіть до повноліття. Через брак медицини та гігієни, через хронічне недоїдання або й просто тому, що їх не було кому доглядати, а небезпек на традиційній фермі та навколо було багато.

У забезпечених сімʼях було ненабагато краще. Данський філософ Серен К’єркегор (1813–1855) мав шість братів та сестер, але пʼятеро з них померли ще до повноліття. На початку роману «Жінка в білому» Вілкі Коллінза герой мимохідь зауважує: «моя сестра Сара і я – єдині, хто залишився живим у сімʼї з пʼятьма дітьми», – і далі продовжує спокійно розповідати про щось інше. Бо усі ці трагедії були не якимось страшним виключенням, а мало не «нормою».

Як тільки рівень життя піднімався, дитяча смертність зменшувалася, й населення стрімко росло. Тоді починалася масова еміграція, колоніальна експансія або ж, як влучно помітив Томас Мальтус, голод чи війни.

Зрештою рівень життя піднявся, протизаплідні засоби стали доступнішими, і кількість дітей на сімʼю впала спершу до трьох чи чотирьох, а потім – до одного чи двох. Тоді населення почало старіти або й зменшуватися. Зараз на Заході це компенсують імміграцією з країн, де народжуваність усе ще висока. Втім, і в більш «традиційних» країнах народжуваність теж зменшується. Мій колишній колега, африканець середнього класу, народжений на початку 1980-х, має багато братів та сестер; але вже у людей його покоління дітей не більше, ніж у Європі.

Сучасне життя побудоване так, що мати «традиційну» багатодітну сімʼю вкрай складно. І ні, не через дозвіл на одностатеві шлюби у деяких країнах. Люди з усього світу зіштовхуються зі схожими проблемами, про які ми писали вище.

Несміливе відродження

Останнім часом у деяких західних країнах відбувається так звана четверта фаза демографічного переходу. Після першої (багато дітей народжується і помирає), другої (дітей народжується багато, а дитяча смертність зменшується) і третьої фази (коли подружжя має одну чи дві дитини) люди починають мати по троє дітей.

Звісно, це вимагає залучення до праці з дітьми і чоловіка, і жінки, і певного матеріального рівня – але тенденція є. І якщо підживлювати її соціальною, економічною й психологічною підтримкою – традиційних сімей ставатиме усе більше.

Тож справжні гасла на підтримку традиційних сімей мали б бути приблизно такі:

– Доступні і якісні дитячі садочки зі зручним для батьків графіком.

– Спеціальні страхові фонди, які б оплачували ситуації, коли батьки мають пропустити роботу через хворобу дитини (зокрема й у приватному секторі).

– Реальні, адекватно оплачувані декретні відпустки для обох батьків.

– Допомога з орендою житла для подружжів із маленькими дітьми (наприклад, завдяки житловим кооперативам із помірною орендною платою, які добре зарекомендували себе на Заході).

– Програми заохочення роботодавців брати на кваліфіковану роботу жінок (та й чоловіків) після тривалого декрету.

– Підтримка й постійне покращення дитячих майданчиків, гуртків, спортивних секцій, скаутських організацій тощо.

– Студентські стипендії, на які можна скромно, але автономно прожити, аби ті, хто хоче мати багато дітей, не переживали, як забезпечити їм освіту.

– Ну й, звісно, вулиці, транспорт і підземні переходи, адаптовані для людей з колясками.

Це все складно і дорого? Так. Але це, м'яко кажучи, значно корисніше для традиційних сімей, аніж нападки на прайди.

Адже практика показує, що право на одностатеві шлюби для інших не заважає більшості населення одружуватися «традиційно» й мати діти. Заважає інше…

Євген Лакінський, автор книжок «Канада. Від персикових садів до Полярного кола» та «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

демографія захист лгбт соціологія сім’я