Статті

Традиційні сім’ї треба захищати. Але не від ЛГБТ

Тільки-но в якомусь місті відбувається ЛГБТ-прайд, поруч обовʼязково збираються протестувальники, які, за їхніми словами, «захищають традиційні родини». Із цього складається враження, що головна проблема, з якою стикаються традиційні родини, — існування родин нетрадиційних, одностатевих.

Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко

Позаяк чимало борців за традиційні сімʼї — це неодружені й бездітні чоловіки, можна подумати, що саме ЛГБТ-активісти забороняють їм одружуватися з жінками й ставати багатодітними батьками. Бо як інакше пояснити їхню незалученість до продовження роду? Шановні ЛГБТ-активісти, навіщо ви так мучите хлопців?!

Ілюстрація Анатолія Базилевича до «Кайдашевої сімʼї»

Скажу прямо: я за традиційні сім’ї. Я виріс у традиційній гетеросексуальній сімʼї, створив традиційну гетеросексуальну сімʼю і є батьком двох дітей. І так, традиційні сім’ї треба захищати. Але не від тих, хто хоче укласти одностатевий шлюб, а від цілком реальних проблем.

Справжня демонстрація на захист традиційних сімей мала б бути з візочками, запасними підгузками і йти від одного дитячого майданчика до іншого. А справжні гасла мають бути на підтримку доступних садочків, зручних декретних відпусток та всілякої підтримки молодих батьків (тільки-но я про це подумав, як майже відразу прочитав схожі думки в соцмережах).

Що таке традиційна сімʼя?

Тут може бути кілька визначень, але візьмемо найпростіше. Традиційна сімʼя — це офіційно одружена гетеросексуальна пара з дітьми. І що більше дітей, то традиційніше. Мабуть, за це й борються ті, хто протестує проти гей-парадів (чи я щось плутаю?).

Які ж проблеми в традиційних сімей?

Усе дуже просто. Коли дитина народжується, про неї треба дбати, і це потребує багато часу й сил. Хтось має постійно бути з нею, і цей хтось зазвичай жінка. Сидіти з маленькою дитиною — це, м’яко кажучи, не відпочинок. Якщо дітей кілька, а інтервал між ними невеликий (рік чи два), то напруження можна помножити на десять. І якщо з дітьми сидить саме чоловік, то йому аж ніяк не легше. Подробиці можна почитати багато де. Наприклад, у відомій книжці Артема Чапая «Тато в декреті».

Якщо ви планували мати четверо чи пʼятеро дітей, то вже після кількох безсонних ночей біля немовляти ви починаєте дещо сумніватися, чи потягнете більш ніж двох.

Так, можливо, ви знаєте самотню жінку з трьома дітьми, яка самотужки дає з ними раду без жодної підтримки й ходить на роботу, де успішно заробляє на життя для всіх чотирьох. Але чи кожна людина до цього готова, особливо коли є альтернатива?

Дітей треба годувати, підгузки купувати, за житло платити. Тому хоч хтось із двох має ходити на роботу. Але після роботи це також не те щоб відпочинок, особливо знову ж таки коли дітей кілька. Додам, що немовлята зазвичай будять вночі по кілька разів, особливо чомусь напередодні іспиту чи напруженого робочого дня. Іноді робота сприймається як відпочинок, принаймні ніхто навколо не плаче (а якщо й плаче, то бодай тихо).

Бути «не тільки дружиною»

Увесь сюжет данського трилера «Кохання для дорослих» ґрунтується на тому, що жінка мала покинути роботу, бо дитина часто хворіла. Тим часом її чоловік побудував успішний бізнес. І ось їй під 50, дитина здорова і майже доросла, немає ані кар’єри, ані грошей, а успішний чоловік хоче залишити її заради коханки майже ні з чим. Окрім того, що їй бракує фінансової незалежності, є ще почуття цілковитої нереалізованості, і з цього народжується цілий трилер.

На практиці після народження дитини чи двох жінка дуже випадає з ринку праці, інколи на кілька років. Знайти після цього кваліфіковану, добре оплачувану роботу нелегко. Особливо коли періодично треба забирати дитину із садочка чи водити її до лікаря.

Якщо в декрет іде чоловік, а жінка працює, проблеми такі самі. Добре, коли він письменник та онлайн-журналіст, як Артем Чапай, тоді можна працювати дистанційно, на парт-тайм. А якщо фах передбачає постійну присутність на робочому місці й постійне напруження?

Що більше в подружжя дітей, то більше з ними треба сидіти і важче будувати успішну кар’єру, особливо тому, хто проводить з дітьми найбільше часу. І зазвичай це жінка.

Потім ми читаємо підписи під історичними фото: «Видатний політик А… і його дружина», «Видатний учений Б… і його дружина», «Видатний підприємець В… і його дружина» тощо. Якщо ж багатодітна мати хоче бути кимось більшим, ніж «дружина пана такого-то», то це складно, особливо коли в чоловіка й самого є амбіції.

Та й «просто» добре працювати обом повний час, коли ви багатодітні батьки, нелегко. Можливо, але нелегко. І тому не кожен може собі дозволити більше ніж одну чи дві дитини.

Традиційно багато що компенсувала допомога бабусь і дідусів. Але в сучасному світі це не завжди працює.

«Інститут бабусі»

«Інститут бабусі поступово відмирає», — сказала мені одна молода мама з України. І, ясна річ, не тільки в Україні. По-перше, бабусі й дідусі не завжди у стані опікуватися малими дітьми (адже це серйозна робота, а здоров’я й сили вже не ті). По-друге, вони не завжди до цього готові. «Моя мама модерна, — розповідала мені знайома іспанка, мати трьох дітей. — На пенсії вона хоче мандрувати, а не постійно сидіти з онуками». Іспанка відмовилася від власної кар’єри і займалася дітьми, поки чоловік успішно працював інженером. Зрештою, бабусі й дідусі можуть жити занадто далеко.

Молодим батькам дуже допомагає дитячий садочок або няня. Але бути з маленькою дитиною — це робота 24 години на добу. І коли ввечері ви приходите з роботи втомлені, то батьківські обов’язки нікуди не зникають.

Коли дитина одна, дві чи навіть три, з усім цим можна дати раду. А як впоратися традиційній багатодітній сімʼї, за яку, я так розумію, борються протестувальники проти «КиївПрайду»?

Забезпечити майбутнє

Колись більшість населення жила в селі й працювала в полі. Діти рано починали працювати і до повноліття вже опановували всі необхідні для села навички. Наприкінці XIX і на початку XX століть у міських робітничих сімʼях діти також починали працювати на фабриках змалку і робили це до старості.

Зараз вважається, що дитині треба дати освіту, якщо не університетську, то хоча б професійну. До іспитів треба підготуватися. Під час навчання треба щось їсти й одягати. Для всього цього потрібна батьківська підтримка — і моральна, і матеріальна. Думаючи про умовно десятьох дітей, молоде подружжя ще й оцінює, чи здатне воно надати таку підтримку.

Так, є люди, які вступили до вишу й успішно його закінчили взагалі без жодної допомоги (вдень навчалися, ввечері працювали й зі своєї зарплати покривали 100% витрат на їжу і проживання). Але чи це справді більшість студентів?

До речі, про житлові умови. Однією з причин падіння народжуваності за радянських часів був доступ до житла. Траплялося, що подружжя вимушено жило в одній кімнаті з дитиною або й з двома. А куди там третій чи четвертій дитині? У ті самі радянські та й у пострадянські часи після одруження дитина нерідко приводила свою «половину» жити в батьківську хрущовку, бо іншої альтернативи не було. Уявіть, як це (не) працювало б із кількома дітьми!

Цікаво, що й у «Кайдашевій сімʼї» Нечуя-Левицького дітей було лише двоє: Карпо та Лаврін. І все було добре, аж поки вони не привели додому дружин і не почали ділити житлову площу. З десятьма дітьми роман вийшов би ще цікавішим.

Говорячи про ідеалізоване минуле, де всі мали величезні сім’ї, варто зазначити, що були певні нюанси.

Чому цькували Катерину?

Протягом тисячоліть головною метою шлюбу було елементарне виживання. У суспільствах, де навіть просто добре харчуватися вважалося розкішшю, самотня мати чи батько ставали «соціальним тягарем» або й узагалі не виживали. Звідси й таке інтенсивне цькування матерів-одиначок, як, наприклад, у Шевченковій «Катерині». І звідси ж традиційне суворе табу на позашлюбний секс, особливо для жінки.

Якщо говорити про ризик вагітності, то незаміжні жінки були трохи як сапери, що, як то кажуть, «помиляються лише раз у житті». Уся ця досить жорстока система була спрямована на те, щоб умовній Катерині було непереливки, а решта це бачила. І щоб уникати ситуацій, коли в незаміжньої жінки кілька «незаконних» дітей. Самотній матері й тепер дуже важко. А тоді це був шлях у кращому разі до жебрацтва або й до голодної смерті. За відсутності ефективних протизаплідних засобів заборона дошлюбного сексу і цькування «порушниць» були інструментом контрацепції.

Як жили традиційні сім’ї

Коли ж у подружжя «все було гаразд», себто чоловік і жінка перебували в шлюбі, були відносно здорові, мали де жити і хоч трохи землі, щоб прогодуватися, гендерні ролі були знову ж таки не самоціллю, а способом виживання. Чоловіки виконували «чоловічу» роботу, жінки — «жіночу», і всі були раді, якщо вдавалося задовольнити бодай базові потреби. Батьки жили з дітьми не тільки через взаємну любов, а й тому, що старшій людині було нелегко вижити на самоті. Це й сьогодні не завжди легко, попри наявність електрики, водогону й такого-сякого медичного обслуговування. А в традиційному «домодерному» суспільстві труднощі треба було множити на десять, якщо не на сто.

А хіба тепер набагато легше? Знайомий канадець щиро дивувався кубинським «традиціям»: уявляєте, літні батьки постійно живуть із дорослими автономними дітьми в досить-таки маленьких квартирках! Чого б це? Довелося нам пояснити, що таке будинок престарілих у багатьох країнах світу (у Канаді, як і загалом на Заході, з цим дещо краще, тому старша людина, коли вона вже не в змозі жити самостійно, переїжджає туди, де за нею більш-менш доглянуть). Але в традиційному суспільстві це був ще й симбіоз: бабусі та дідусі допомагали з дітьми.

Демографічний перехід

Дітей народжувалося багато. А як інакше, коли протизаплідних засобів немає, а сексу людям хочеться? Але багато дітей гинуло, не доживши навіть до повноліття. Через брак медицини та гігієни, через хронічне недоїдання або й просто тому, що за ними не було кому доглядати, а небезпек на традиційній фермі та навколо було багато.

У забезпечених сімʼях було ненабагато краще. Данський філософ Серен К’єркегор (1813–1855) мав шістьох братів і сестер, але пʼятеро з них померли ще до повноліття. На початку роману «Жінка в білому» Вілкі Коллінза герой мимохідь зауважує: «Моя сестра Сара і я єдині залишилися живими з-поміж пʼятьох дітей». І далі спокійно розповідає про щось інше. Бо всі ці трагедії були не якимось страшним винятком, а мало не «нормою».

Як тільки рівень життя піднімався, дитяча смертність зменшувалася й населення стрімко зростало. Тоді починалися масова еміграція, колоніальна експансія або ж, як влучно помітив Томас Мальтус, голод чи війни.

Зрештою рівень життя піднявся, протизаплідні засоби стали доступнішими, а кількість дітей на сімʼю впала спершу до трьох чи чотирьох, а потім до одного чи двох. Тоді населення почало старіти або й зменшуватися. Нині на Заході це компенсують імміграцією з країн, де народжуваність усе ще висока. Втім, народжуваність падає і в більш «традиційних» країнах. Мій колишній колега, африканець середнього класу, народжений на початку 1980-х, має багато братів і сестер. Але вже в представників його покоління дітей не більше, ніж у Європі.

Сучасне життя побудоване так, що мати традиційну багатодітну сімʼю вкрай складно. І ні, не через дозвіл на одностатеві шлюби в деяких країнах. Люди з усього світу стикаються зі схожими проблемами, які ми описали вище.

Несміливе відродження

Останнім часом у деяких західних країнах відбувається так звана четверта фаза демографічного переходу. Після першої (багато дітей народжується і помирає), другої (дітей народжується багато, а дитяча смертність зменшується) і третьої (коли подружжя має одну чи дві дитини) фази люди вже мають по троє дітей.

Звісно, це потребує залучення до догляду за дітьми і чоловіка, і жінки, а також певного матеріального рівня, але тенденція є. І якщо підживлювати її соціальною, економічною та психологічною підтримкою, традиційних сімей ставатиме дедалі більше.

Тож справжні гасла на підтримку традиційних сімей мали б бути приблизно такі:

— доступні дитячі садочки зі зручним для батьків графіком;

— спеціальні страхові фонди, які оплачували б лікарняні через хворобу дитини, зокрема й у приватному секторі;

— реальні, адекватно оплачувані декретні відпустки для обох батьків;

— допомога з орендою житла для сімей із маленькими дітьми (наприклад, наявність житлових кооперативів із помірною орендною платою, які добре зарекомендували себе на Заході);

— програми заохочення працедавців брати на кваліфіковану роботу жінок (та й чоловіків) після тривалого декрету;

— підтримка і постійне покращення дитячих майданчиків, гуртків, спортивних секцій, скаутських організацій тощо;

— студентські стипендії, на які можна скромно, але автономно прожити, щоб люди, які хочуть мати багато дітей, не переживали про те, як забезпечити їм освіту;

— вулиці, транспорт і підземні переходи, адаптовані для батьків із дитячими візочками.

Це все складно і дорого? Так. Але це, м’яко кажучи, значно корисніше для традиційних сімей, ніж нападки на прайди.

Адже, як показує практика, право на одностатеві шлюби не заважає більшості населення одружуватися «традиційно» і мати дітей. Заважає інше.

Євген Лакінський, автор книжок «Канада. Від персикових садів до Полярного кола» та «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

демографія захист лгбт соціологія сім’я