Розкопали і покинули. Як київська влада перетворює Виноградар на руїни

Тут зводять нові висотки, копають метро, перебудовують дороги, демонтують сотні МАФів і рятують від зникнення найбільше озеро в районі. Але якщо придивитися уважніше, у всіх цих історій є спільна риса: масштабні проєкти регулярно стартують із гучними обіцянками, проте значно рідше доводяться до заявленого на початку вигляду.

Метро на Виноградар

«Батьком» виноградарського метро можна вважати київського мера Леоніда Черновецького, який ще далекого 2008 року видав розпорядження про проєктування нових станцій. Відповідно його «мамою» мав би бути колишній голова КМДА Олександр Попов, який у 2013-му видав розпорядження про будівництво метро на Виноградар, яке планувалося завершити вже у 2016-му.

Тепер у виноградарського метро з’явилися нові «батьки» — мер Кличко і різні очільники столичних районних адміністрацій, але сценарій завжди однаковий.

Загалом, якщо спростити, історію будівництва метро на Виноградар можна поділити щонайменше на чотири повторювані цикли.

Спочатку оголошують новий дедлайн, звісно, з поясненням, що основна частина робіт уже майже виконана. А потім, за всіма канонами класичної драми, з’являється чергова причина затримки.

Причиною може бути що завгодно: брак фінансування, проблеми з підрядчиком, коригування проєкту, судові справи, війна, необхідність переробляти документацію. А далі оголошується новий дедлайн ще на 1–3 роки. І цикл запускається знову.

Мешканці Виноградаря давно ставляться до цієї історії з певним стоїцизмом. Метро або буде, або його не буде. А от про «довірливих» рієлторів такого не скажеш. Ні-ні, та й побачиш десь черговий рекламний пост із закликом купити квартиру за п’ять хвилин від метро.

Звісно, не можна виключати, що метро на Виноградарі таки справді з’явиться. Крім того, воно вже зараз впливає на життя району більше, ніж багато діючих об’єктів інфраструктури.

Міський офроуд

Щоб продовжити будівництво метро на Виноградар, перекрили одну з центральних магістралей району — проспект Європейського Союзу. Перекриття часткове — від вулиці Василя Порика до проспекту Свободи. Як оголосила міська влада, це рішення тимчасове, там мали провести відкриті метробудівні роботи.

Спочатку перекрити планували на рік — з квітня 2025-го по квітень 2026-го. Відповідно весь трафік переспрямувався на бічні вулиці. Звісно, неприємно, але чому б не почекати, щоб уже через рік спуститися до новенької станції метро.

Аж тут, як це часто буває в історії виноградарського метро, виявилося, що ніхто через рік відкривати проспект не планує. Мер Кличко ще в березні заявив, що перекриття триватиме щонайменше до кінця 2026-го. А далі, певно, дивіться розділ вище про повторювані цикли.

Паралельно, не забуваймо, весь трафік, який ішов через проспект Європейського Союзу, тепер проходить через інші вулиці, які до такого навантаження не дуже й пристосовані. Асфальт там і раніше не був в ідеальному стані.

І з цим можна було б якось жити, якби не трапилася зима.

Усі ми, звісно, пам’ятаємо цю зиму: з півночі безупинно тягнуло холодом і снігом, а двірники, схоже, масово відлетіли на зимівлю кудись на південь. Принаймні саме такий висновок напрошувався із зойків за вікном, коли містяни без кінця падали на вкритих кригою вулицях.

Але зрештою зима закінчилася, сніг зійшов, а з ним і асфальт на проспектах Свободи та Георгія Гонгадзе.

Навесні деякі ділянки доріг нагадували радше полігон для випробувань підвіски. Автомобілі колонами рухалися між ямами, що більше скидалося на каравани в пустелі, ніж на звичайний міський трафік. Називати це дорогою було б надто сміливо.

Сьогодні на частині проспекту Свободи ведеться активне будівництво нової дороги й тротуару обабіч. Частина Свободи та Гонгадзе покрита ямковим ремонтом. Інші ділянки дороги досі залишаються нагадуванням про те, до чого може призвести переспрямування транспортних потоків без належної підготовки інфраструктури.

Питання МАФів

Для багатьох Виноградар — це безкінечні ряди базару та кіосків (або МАФів, малих архітектурних форм, як це звучить бюрократичною мовою), здається, мало не через увесь житловий масив. Але принаймні з МАФами так було не завжди. Старожили району пам’ятають, як у 2000-х буквально за одну ніч виростали цілі «грядки» нових кіосків.

Причому прозорість видачі дозволів на встановлення одразу десятків таких споруд завжди викликала багато питань. А коли мешканці протестували, — бували на масиві й такі випадки, — могли приїхати доволі характерної зовнішності представники власника і відстоювати його права не лише добірною лайкою, а й кулаками.

Згодом Виноградар звик до МАФів так само, як люди звикають до шуму залізниці за вікном. Спочатку дратує, а потім перестаєш помічати. У кіосках купували ковбасу, овочі, каву чи корм для котів. Вони стали частиною місцевого ландшафту. Хтось продавав продукти дешевше, ніж у магазинах, хтось робив запашну каву. Люди полюбили це різноманіття кіосків із товарами й послугами.

У червні 2024 року Київрада почала діяти радикально. За задумом міської влади, тисячі кіосків, які десятиліттями займали тротуари й площі біля станцій метро та зупинок транспорту, мали поступитися місцем охайному міському простору, як у європейських містах.

Звісно, такі нововведення не оминули й Виноградар. На масив приїхала техніка, яка почала трощити МАФове «містечко».

За процесом особисто спостерігав мер Києва Віталій Кличко. Здавалося, можна проспівати: «А тепер усе інакше, інакше. Просто, просто, просто навпаки». Кіоски прибрали, територію звільнили, місто пообіцяло облаштувати клумби й культурні сквери з лавочками.

Минув рік.

Можливо, для когось у міській владі стало несподіванкою, що під більшістю тимчасових споруд виявилися зовсім не газони, а повноцінні бетонні фундаменти.

Під більшістю кіосків виявилися не газони, а бетонні фундаменти

Після демонтажу їх почали дробити на місці, але на цьому процес благоустрою фактично й зупинився. До створення європейського затишку руки не дійшли.

Викопати озеро і забути

Кияни, як і всі українці, люблять відпочивати біля води, але Виноградар ніколи не міг похвалитися цією перевагою. Поруч не було навіть невеликої річки на кшталт Либеді. Тож Синє озеро завжди мало особливе значення для місцевих мешканців і незмінно притягувало людей до своїх берегів.

Та от проблема — озеро почало висихати. Причиною цього дехто називав навколишню забудову, яка змінила природний водний баланс, а серія посушливих років лише пришвидшила процес.

Стало зрозуміло, що озеро скоро зникне.

І тут ситуацію вирішила переломити київська влада. Причому підійшла до цього з уже відомим з інших історій масштабом. План вражав.

Проєктна схема Синього озера передбачала не лише розчищення та поглиблення водойми. Після реконструкції тут мали з’явитися нові протоки, острови, пішохідні містки, кільцева мережа доріжок, пляжні та рекреаційні зони, а береги планували укріпити габіонами. Ідея проєкту полягала в тому, щоб не просто повернути воду до висохлої водойми, а створити навколо неї повноцінний громадський простір із відновленим водообміном між її окремими частинами.

На місці фактично висохлого озера вирили два велетенських котловани, що мали стати його замінниками. І, попри песимістичні прогнози місцевих, вони таки почали заповнюватися водою. Люди потягнулися туди на піщані пляжі.

Сьогодні, певно, ще зарано говорити про те, наскільки успішними виявилися зусилля з відновлення водойми. Вода справді повернулася, однак повноцінного водообміну між окремими частинами озера поки що не спостерігається. Мабуть, треба зачекати ще кілька років, щоб з упевненістю сказати, що все вдалося.

Але річ дещо в іншому. Започаткувавши черговий масштабний проєкт, влада вже прогнозовано не змогла довести його до логічного завершення.

Одним із ключових аргументів на користь реконструкції було відновлення водообміну між окремими частинами Синього озера. Однак частина новостворених проток уже вкрилася болотною рослинністю, а деякі ділянки більше нагадують мілководні затоки зі стоячою водою, ніж повноцінні канали.

Під час реконструкції з дна озера витягнули тисячі кубометрів мулу й ґрунту. Частина цієї породи досі лежить довкола водойми у вигляді штучних пагорбів. Вони вже встигли зарости і навіть стали частиною місцевого пейзажу. Але водночас нагадують про те, що реконструкція так і не дійшла до свого фінального етапу. Частково засипаними породою виявилися і дерева, що збереглися після реконструкції, але, на диво, не загинули.

Бракує послідовності, щоб закінчити розпочате

Запланованої красивої міської зони не вийшло, та її вже ніхто й не пробує облаштовувати.

Історія Синього озера цікава тим, що тут владі вдалося зробити те, чого давно чекали мешканці району: повернути воду. Але навіть цей проєкт демонструє вже відому проблему. У Києві часто вистачає політичної волі, щоб розпочати масштабну реконструкцію. Але бракує послідовності та менеджерських здібностей, щоб довести її до того вигляду, який показували на презентаціях.

архітектура будівництво київ кличко

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск