Статті
Чому українські переселенці повертаються на окуповані території. Чотири історії з життя
Тисячі українських громадян стали переселенцями, виїхавши на підконтрольну Україні територію. Але є й ті, хто повернувся згодом назад. Таке рішення здається нелогічним. Проте саме з таких історій складається велика картина війни.
Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко
Родина
Оксана Петряєва родом із Луганщини. Вона народилася й виросла у прикордонному селі. Майже щоліта приїжджала туди з дітьми до матері: поралася по господарству, полола город, а син і донька були на свіжому повітрі. У цей час чоловік разом із рідним братом їздив на заробітки до Росії. Власного житла родина не мала. Винаймали квартиру в Покровську Донецької області. Якраз напередодні повномасштабного вторгнення придбали там власний будинок.
Із початком великої війни рідне село Оксани майже одразу було окуповане. До Покровська росіяни дісталися лише через чотири роки.
Про подальшу долю Петряєвих розповів пан Володимир, який багато років прожив із ними поруч:
«Наші діти дружили, разом ходили до школи. Після випускного також підтримували зв’язок, гуляли, займалися спортом. Хлопці спілкувалися до останнього, поки нам не довелося виїхати з Покровська у вересні 2024 року. А Петряєви залишилися. Не хотіли кидати дім. Проігнорували навіть обов’язкову евакуацію сімей із дітьми».
Відвезла доньку в Німеччину до свекрухи
Матір із молодшою донькою вивезли з міста волонтери після того, як у сусідній будинок влучила керована авіабомба (самостійно виїжджати вже було небезпечно). Батько й старший син залишилися в Покровську.
Оксана відвезла доньку в Німеччину, де тимчасовий захист як біженка отримала свекруха. А сама повернулася через Україну в майже окупований Покровськ.
«Мабуть, Петряєви вирішили возз’єднатися з матір’ю Оксани. До того ж брат чоловіка ще з часів заробітчанства залишився жити в Росії. Тому для мене причина такого вибору очевидна: вони хотіли бути разом із родиною. Шкода дітей, яким довелося пройти через усе це», — каже Володимир.
На сьогодні Петряєви отримали російські паспорти в одному з пунктів тимчасового розміщення на території так званої ДНР і виїхали на Луганщину до матері Оксани. Там родина живе й зараз.
Як складається їхнє життя далі, невідомо.
Мова
Вадим із дружиною й донькою жив у Донецьку. Після 2014-го лишився в місті — ще півтора року доглядав за тяжко хворою матір’ю.
Донька закінчила школу. Родина вирішила відправити її вчитися далі на «велику землю» — підконтрольну Україні територію. Там дівчина здобула освіту, знайшла себе в професії.
Про це розповіла близька знайома Вадима пані Юлія. Вони приятелювали зі студентських часів, одночасно створили сім’ї, йшли поруч по життю. Це була дружба тривалістю тридцять років. Ключове слово «була».
Кілька років сидів на шиї в дружини
«Після 2014 року ми з чоловіком переїхали до Києва, а наші друзі залишалися в Донецьку. Дружина Вадима швидко адаптувалася до нової влади. На роботі все було стабільно, навіть зарплату суттєво підняли. Чого не скажеш про Вадима. Поки доглядав за мамою, фактично випав із професії. А коли мами не стало, ще кілька років сидів на шиї в дружини. Зрештою вирішив виїжджати», — каже пані Юлія.
Спочатку чоловік подався до Польщі. Працював на заводі робітником. Але без знання мови адаптуватися важко, грошей не вистачало, бо звик до зовсім іншого рівня життя.
Тоді перебрався до доньки в Київ. До повномасштабного вторгнення залишався рік.
«У Києві швидко знайшов роботу, орендував квартиру. Дружина навіть встигла ненадовго провідати чоловіка. Будували плани на майбутнє, хотіли жити поруч із донькою. Навіть думали придбати квартиру», — розповідає Юлія.
Можливо, так і сталося б. Але після початку великої війни Вадим дедалі різкіше демонстрував позицію абсолютно російськомовної людини. За словами Юлії, категорично не сприймав нічого українського: читав російські фентезі, грав у російські комп’ютерні ігри, принципово спілкувався з друзями російською, дратувався, коли доводилося переходити на українську в офіційних ситуаціях.
«Припускаю, що саме мовне питання змусило його задуматися про повернення. Він не був готовий впустити у своє життя ані польську, ані українську мову. Нічого, крім російської. До того ж набридло самотнє життя. Хотілося родини, жіночої турботи, налагодженого побуту. Навіть страх знову залишити доньку його не зупинив», — каже Юлія.
Юлія «забула» запросити Вадима на вареники
Юлія з чоловіком намагалися підтримувати друга. Запрошували на свята, спеціально готували його улюблені вареники з вишнями. Це був просто привід зустрітися, поговорити, побути разом. Коли суперечки через війну стали надто болючими, Юлія просто «забула» запросити Вадима на вареники.
«Потім ми дізналися, що саме в цей час він незаконно перетнув кордон України. Готувався багато місяців: моніторив телеграм-канали, шукав маршрути й зрештою через Європу і Росію дістався до Донецька. Наскільки я знаю, швидко знайшов хорошу роботу, став затребуваним фахівцем і знову почав добре заробляти», — завершує свою розповідь пані Юлія.
Судячи із соцмереж, Вадим із дружиною подорожують «просторами Росії» і, здається, більше не замислюються про те, як живуть їхні родичі й друзі в Україні.
Нерухомість
Лілія народилася в Донецьку, але задовго до повномасштабної війни виїхала на підконтрольну Україні територію. Цю історію вона почула від землячки, з якою випадково познайомилася в аеропорту Кишинева в березні цього року.
«Я чекала свій рейс і розговорилася з жінкою, яка сиділа поруч. Швидко з’ясувалося, що в нас багато спільного: обидві з Донецька, обидві маємо статус переселенок. Ми навіть летіли одним рейсом до Стамбула. У мене там була пересадка на рейс до Грузії, а моя співрозмовниця прямувала до Москви. І я запитала, чи вона проходитимете фільтрацію, чи вже має російський паспорт», — згадує Лілія.
Останніми роками для власників українських паспортів дорога на окуповані території пролягає через московський аеропорт Шереметьєво, де російські спецслужби проводять так звану фільтрацію: перевіряють документи, телефони, особисті дані, уточнюють обставини поїздки. Ця процедура може зайняти цілий день. Нерідко у в’їзді до РФ відмовляють.
Це була її перша спроба поїхати в окупацію
Жінка, назвемо її Тетяною, відповіла, що має лише український паспорт. То була її перша спроба поїхати в окупацію. Весь цей час вона жила в Києві: виростила дітей, працювала продавчинею, орендувала житло, як і тисячі інших переселенців першої хвилі.
«Тетяна відверто розповіла, що в Донецьку померла її мама, залишилася квартира. Саме через це вона й наважилася на поїздку. Хоче оформити спадщину, а згодом, можливо, продати нерухомість. За її словами, орендувати житло в Києві дедалі важче: ціни зростають, а зарплати ледве вистачає», — переказує Лілія.
Тетяні пропонували допомогу її діти. Вона відмовилася. Не хотіла бути тягарем.
«Ця жінка зовсім не справила на мене враження людини, байдужої до війни чи прихильної до Росії. Навпаки, мені здалося, що рішення далося їй непросто. Чим закінчилася ця історія, не знаю. Але Тетяна покладала великі надії на досвід свого знайомого, який уже не раз їздив на окуповану територію й щоразу успішно проходив фільтрацію в аеропорту Шереметьєво», — каже Лілія.
Пропаганда
Ярослав до 2014 року працював у силових структурах на Донеччині. Після окупації потрапив «на підвал» — місце утримання людей без рішення суду та офіційного слідства. Родичі й друзі доклали чимало зусиль, щоб чоловік вийшов на свободу й зміг виїхати з «ДНР».
Про подальшу долю Ярослава розповіла його троюрідна сестра Ольга:
«Брат опинився в чорних списках ДНР, про повернення додому можна було забути. На підконтрольній території йому дуже допомогли студентські друзі: взяли партнером у власний бізнес, знайшли житло, підтримали фінансово. Це було справжнє студентське братерство, яке не дало людині впасти після пережитого».
Оформив статус людини з інвалідністю і виїхав
Проте ані Ярослав, ані його дружина ніколи не приховували негативного ставлення до Майдану та європейського курсу країни. З такими поглядами вони прожили в Києві майже десять років. Пережили тривоги, ракетні обстріли, блекаути.
«Після початку великої війни брат оформив статус людини з інвалідністю і виїхав до Німеччини. Приблизно через пів року до нього приєдналася дружина. Вони знайшли людей, які перегнали за кордон сімейну автівку з частиною речей. Решту нажитого роками майна залишили», — розповідає Ольга.
Подружжя прожило в Німеччині близько року. За словами сестри, вони навіть не почали вчити мову. «Європа була для них проміжною зупинкою перед переїздом до Росії», — вважає Ольга.
Однією з причин такого рішення могли стати сімейні обставини. Тесть і теща Ярослава лишилися в місті, яке після 2022 року опинилося під окупацією. Крім того, їхній син ще раніше поїхав навчатися до Росії й вирішив залишитися там.
«Сина до Росії вони відправили свідомо, ще коли самі жили в Києві. А тепер у нього виникла велика проблема: він не отримує російського громадянства, щоб не служити в армії й не потрапити на “СВО”. Через це не може офіційно одружитися, знайти хорошу роботу й отримати соціальні гарантії», — пояснює Ольга.
Як саме Ярославу та його дружині вдалося потрапити до Росії, жінка не в курсі.
«Вони не розповідають. Але мені відомо, що спроб було кілька. Перший раз брата точно не пропустили. Згодом вони з дружиною знову намагалися пройти фільтрацію і зрештою в’їхали», — каже Ольга.
Ярослава не налякав навіть досвід донецького «підвалу»
Після цього подружжя дістало можливість регулярно їздити на окуповану територію, відвідувати родичів. Ярослава не налякав навіть досвід донецького «підвалу».
«Вважаю, що на вибір брата і його дружини значною мірою вплинула російська пропаганда. Вони постійно дивилися російські новини, не цікавилися українською культурою, не читали українських книжок і принципово не переходили на українську мову. Фактично жили у власній інформаційній бульбашці. При цьому непогано заробляли в Україні, мали змогу подорожувати світом. А тепер, за моїми відчуттями, опинилися в становищі людей другого сорту — з пропискою “нових територій”», — підсумовує Ольга.
Дім
Таких історій можна зібрати чимало: серед родичів, друзів, знайомих і сусідів, які жили або досі живуть у зоні бойових дій чи в окупації. Майже кожен має свою причину, свою таємницю або власне пояснення того, чому вчинив саме так.
Звичайний день, випадкова зустріч посеред вулиці в Дніпрі.
— Вітаю, ви ж із Покровська?
— Так. Ви, мабуть, теж, — усміхаюся я.
Такі зустрічі досі гріють серце. Бо свої. Покровчани. Слово за слово, зав’язується розмова. І дуже швидко зводиться до одного: хочу додому.
Юрій евакуювався приблизно в той самий час, що і я. Це був пік масового виїзду з міста. Фронт стояв за п’ять кілометрів, мости були зруйновані, щоденні прильоти.
Колись чоловік працював на залізниці, а тепер в одному з банків. В орендованій квартирі нині мешкає одразу три покоління, бо так дешевше.
Юрій розповідає, що буквально напередодні отримав житловий сертифікат за програмою «єВідновлення» за зруйновану квартиру в Покровську.
На дачі зарив багато інструменту
«Але він мене навіть не обрадував, хоча ми добивалися цього більш як рік. Я гадки не маю, де купувати житло. У Дніпрі мені не подобається, це не моє місто. Та й узагалі я не хочу жити ніде, окрім Покровська. Як ви вважаєте, це ж не назавжди? Колись можна буде повернутися? — запитує Юрій. — Я на дачі зарив багато інструменту та іншого добра. Хочу назад. Нехай навіть на руїни».
Не знаю, що йому відповісти. Бо слова «ніколи», «не повернемося», «неможливо» надто болючі.
Попри різні обставини, складні рішення, політичні погляди чи паспорти, у багатьох людей по обидва боки лінії фронту залишається спільна мрія: одного дня повернутися додому.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися