Статті
Чому українські біженці повертаються на окуповані території. Чотири історії з життя
Тисячі українських громадян стали біженцями й виїхали на підконтрольну Україні територію. Але є й такі — хто повернувся згодом назад. Таке рішення здається нелогічними. Проте саме з таких історій складається велика картина війни.
Родина
Оксана Петряєва родом із Луганщини. Вона народилася й виросла у прикордонному селі. Майже щоліта приїжджала туди з дітьми до матері: поралась по господарству, сапала город, а діти росли на свіжому повітрі — син і донька. У цей час чоловік разом із рідним братом їздив на заробітки до Росії. Власного житла родина не мала, винаймали квартиру в Покровську Донецької області. Якраз напередодні повномасштабного вторгнення придбали в цьому ж місті власний будинок.
Із початком великої війни рідне село Оксани майже одразу було окуповане. До Покровська росіяни добралися лише через чотири роки.
Про подальшу долю Петряєвих розповів пан Володимир, який багато років прожив із ними поруч.
«Наші діти дружили, разом ходили в школу. Після випускного теж підтримували зв’язок, гуляли, займалися спортом. Хлопці спілкувалися до останнього, поки нам не довелося виїхати з Покровська у вересні 2024 року, — розповідає Володимир. — А Петряєви залишилися. Не хотіли кидати дім. Проігнорували навіть обов’язкову евакуацію родин із дітьми».
Відвезла дочку в Німеччину до свекрухи
Матір із молодшою донькою волонтери вивезли з міста після того, як в сусідній будинок влучила керована авіабомба (самостійно виїжджати вже було небезпечно). Батько та старший син залишилися у Покровську.
Оксана відвезла дочку в Німеччину, де тимчасовий захист як біженка отримала свекруха. Сама ж повернулася через Україну в майже окупований Покровськ.
«Мабуть, Петряєви вирішили возз’єднатися з матір’ю Оксани. До того ж брат чоловіка ще з часів заробітків залишився жити в Росії. Тому для мене причина їхнього вибору очевидна — вони хотіли бути разом із родиною. Шкода дітей, яким довелося пройти через усе це», — каже Володимир.
На сьогодні Петряєви отримали російські паспорти в одному з пунктів тимчасового розміщення на території так званої ДНР та виїхали на Луганщину до матері Оксани. Там родина живе й зараз.
Як складеться їхнє життя далі, невідомо.
Мова
Вадим із дружиною й донькою жив у Донецьку. Після 2014-го лишився в місті — ще півтора року доглядав тяжко хвору мати.
Донька закінчила школу. Родина вирішила відправити її вчитися далі на «велику землю» — підконтрольну Україні територію. Там дівчина отримала освіту, знайшла себе в професії.
Про це розповіла близька знайома Вадима — пані Юлія. Вони приятелювали зі студентських часів, одночасно створили сім'ї, йшли поруч по життю. Це була дружба довжиною у тридцять років. Ключове слово — «була».
Пару років сидів «на шиї» у дружини
«Після 2014 року ми з чоловіком переїхали в Київ, а наші друзі залишалися в Донецьку. Дружина Вадима швидко адаптувалася до нової влади. На роботі все було стабільно, навіть зарплату суттєво підняли. Чого не скажеш про Вадима. Поки доглядав за мамою, фактично випав із професії. А коли мами не стало, ще пару років сидів "на шиї" у дружини. Зрештою вирішив виїжджати», — каже пані Юлія.
Спочатку чоловік подався до Польщі. Працював на заводі робітником. Але без знання мови адаптуватися важко, грошей не вистачало, бо звик до зовсім іншого рівня життя.
Вадим перебрався до доньки в Київ. До повномасштабного вторгнення залишався рік.
«У Києві швидко знайшов роботу, орендував квартиру. Дружина навіть встигла ненадовго провідати чоловіка. Будували плани на майбутнє, хотіли жити поруч із донькою. Навіть думали придбати квартиру», — розповідає Юлія.
Можливо, так би й сталося. Але після початку великої війни Вадим дедалі різкіше демонстрував позицію абсолютно російськомовної людини. За словами Юлії, категорично не сприймав нічого українського: читав російське фентезі, грав у російські комп’ютерні ігри, принципово спілкувався з друзями російською — дратувався, коли доводилося переходити на українську в офіційних ситуаціях.
«Припускаю, що саме мовне питання змусило його задуматися про повернення. Він не був готовий впустити у своє життя ані польську, ані українську мову. Нічого, окрім російської. До того ж набридло самотнє життя. Хотілося родини, жіночої турботи, налагодженого побуту. Навіть страх знову залишити доньку його не зупинив», — вважає Юлія.
Юлія «забула» запросити Вадима на вареники
Юлія з чоловіком намагалися підтримувати друга. Запрошували на свята, спеціально готували його улюблені вареники з вишнями. Це був просто привід зустрітися, поговорити, побути разом. Коли суперечки через війну стали надто болючими, Юлія просто «забула» запросити Вадима на вареники.
«Потім ми дізналися, що саме в цей час він незаконно перетнув кордон України. Готувався багато місяців: моніторив телеграм-канали, шукав маршрути й зрештою через Європу й Росію дістався Донецька. Наскільки знаю, швидко знайшов хорошу роботу, став затребуваним фахівцем і знову почав добре заробляти», — завершує свою розповідь пані Юлія.
Судячи із соцмереж, Вадим із дружиною подорожує «просторами Росії» і, здається, більше не замислюються про те, як живуть родичі й друзі в Україні.
Нерухомість
Лілія народилася в Донецьку, але задовго до повномасштабної війни виїхала на підконтрольну Україні територію. Цю історію вона почула від землячки, з якою випадково познайомилася в аеропорту Кишинева у березні цього року.
«Я чекала свій рейс і розговорилася з жінкою, яка сиділа поруч. Швидко з'ясувалося, що в нас багато спільного: обидві з Донецька, обидві маємо статус переселенок. Ми навіть летіли одним рейсом до Стамбула. У мене там була пересадка на рейс до Грузії, а моя співрозмовниця прямувала до Москви. І запитала: "Ви будете проходити фільтрацію чи вже маєте російський паспорт?", — згадує Лілія.
Останніми роками для власників українських паспортів дорога на окуповані території пролягає через московський аеропорт Шереметьєво, де російські спецслужби проводять так звану фільтрацію — дивляться документи, телефони, особисті дані, перевіряють обставини поїздки. Ця процедура може зайняти цілий день. Нерідко у в'їзді в РФ відмовляють.
Це була її перша спроба поїздки в окупацію
Жінка, назвемо її Тетяною, відповіла, що має лише український паспорт. Це була її перша спроба поїздки в окупацію. Увесь цей час вона жила в Києві: виростила дітей, працювала продавчинею, орендувала житло, як і тисячі інших переселенців першої хвилі.
«Тетяна відверто розповіла, що в Донецьку померла її мама, залишилася квартира. Саме через це вона й наважилася на поїздку. Хоче оформити спадщину, а згодом, можливо, продати нерухомість. За її словами, орендувати житло в Києві дедалі важче: ціни ростуть, а зарплати ледь вистачає», — переказує Лілія.
Тетяні пропонували допомогу її діти. Вона відмовилася. Не хотіла бути тягарем.
«Ця жінка зовсім не справила на мене враження людини, байдужої до війни чи прихильної до Росії. Навпаки, мені здалося, що рішення далося їй непросто. Чим закінчилася ця історія, не знаю. Але Тетяна покладала великі надії на досвід свого знайомого, який уже неодноразово їздив на окуповану територію й щоразу успішно проходив фільтрацію в Шереметьєво», — каже Лілія.
Пропаганда
Ярослав до 2014 року працював у силових структурах на Донеччини. Після окупації потрапив «на підвал» — місце утримання людей без рішення суду та офіційного слідства. Родичі та друзі доклали чимало зусиль, щоб чоловік вийшов на свободу та зміг виїхати з «ДНР».
Про подальшу долю Ярослава розповіла його троюрідна сестра Ольга.
«Брат опинився у чорних списках ДНР, про повернення додому можна було забути, — каже. — На підконтрольній території йому дуже допомогли студентські друзі: взяли партнером у власний бізнес, знайшли житло, підтримали фінансово. Це було справжнє студентське братерство, яке не дало людині впасти після пережитого».
Оформив статус людини з інвалідністю і виїхав
Проте ані Ярослав, ані його дружина ніколи не приховували негативного ставлення до Майдану та європейського курсу країни. З такими поглядами вони прожили в Києві майже десять років. Пережили тривоги, ракетні обстріли, блекаути.
«Після початку великої війни брат оформив статус людини з інвалідністю і виїхав до Німеччини. Приблизно через пів року до нього приєдналася дружина. Вони знайшли людей, які перегнали за кордон сімейну автівку з частиною речей. Усе інше нажите роками залишили», — розповідає Ольга.
Подружжя провело в Німеччині близько року. За словами сестри, навіть не почали вчити мову: «Європа була для них була проміжною зупинкою перед переїздом до Росії», — вважає Ольга.
Однією з причин такого рішення могли стати родинні обставини. Тесть і теща Ярослава лишилися в місті, яке після 2022 року опинилося під окупацією. Крім того, їхній син ще раніше поїхав вчитися до Росії, вирішив залишитися там.
«Сина до Росії вони відправили свідомо, ще коли самі жили в Києві. А зараз у нього виникла велика проблема: він не отримує російського громадянства, щоб не служити в армії й не потрапити на "СВО". Через це не може офіційно одружитися, знайти хорошу роботу чи отримати соціальні гарантії», — пояснює Ольга.
Як саме Ярославу та його дружині вдалося потрапити до Росії, жінка не в курсі.
«Вони не розповідають. Але мені відомо, що спроб було кілька. Першого разу брата точно не пропустили. Згодом вони з дружиною знову намагалися пройти фільтрацію і зрештою в'їхали», — каже Ольга.
Ярослава не налякав навіть досвід донецького «підвалу»
Після цього подружжя отримало можливість регулярно їздити на окуповану територію, відвідувати родичів. Ярослава не налякав навіть досвід донецького «підвалу».
«Вважаю, що на вибір брата та його дружини значною мірою вплинула російська пропаганда. Вони постійно дивилися російські новини, не цікавилися українською культурою, не читали українських книжок і принципово не переходили на українську мову. Фактично жили у власній інформаційній бульбашці. При цьому непогано заробляли в Україні, мали можливість подорожувати світом. А зараз, по моїм відчуттям, опинилися в становищі людей другого сорту — з пропискою "нових територій"», — підсумовує Ольга.
Дім
Таких історій можна зібрати чимало: серед родичів, друзів, знайомих і сусідів, які жили або досі живуть у зоні бойових дій чи в окупації. Майже кожен має свою причину, свою таємницю або власне пояснення того, чому вчинив саме так.
Звичайний день, випадкова зустріч посеред вулиці Дніпра.
— Вітаю, ви ж із Покровська?
— Так. Ви, мабуть, теж, — усміхаюся я.
Такі зустрічі досі гріють серце. Бо свої. Покровчани. Слово за слово, зав’язується розмова. І дуже швидко вона зводиться до одного — «хочу додому».
Пан Юрій евакуювався приблизно в той самий час, що і я. Це був пік масового виїзду з міста. Фронт стояв за п’ять кілометрів — мости були зруйновані, щоденні «прильоти».
Колись чоловік працював на залізниці, а зараз — в одному з банків. В орендованій квартирі нині мешкають одразу три покоління його родини — бо так дешевше.
Юрій розповідає, що буквально напередодні отримав житловий сертифікат по програмі єВідновлення за зруйновану квартиру в Покровську.
На дачі зарив багато інструменту
«Але він мене навіть не обрадував, хоча ми добивалися цього більше року. Я гадки не маю, де купувати житло. У Дніпрі мені не подобається, це не моє місто. Та й взагалі я не хочу жити ніде, окрім Покровська. Як ви вважаєте, це ж не назавжди? — відверто каже Юрій про війну. — Колись можна буде повернутися? Я на дачі зарив багато інструменту та іншого добра. Хочу назад. Нехай навіть на руїни».
Не знаю, що йому відповісти. Бо слова «ніколи», «не повернемося», «неможливо» — надто болючі.
Попри різні обставини, складні рішення, політичні погляди чи паспорти, у багатьох людей по обидва боки лінії фронту залишається спільна мрія: одного дня повернутися додому.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися