Статті
«Ваш син загинув». Як в Ізраїлі повідомляють родичам про смерть військовослужбовця
Група сповіщення зазвичай складається з трьох осіб: двох офіцерів і психолога. Це резервісти, які добровільно погодилися виконувати важкі обов’язки. Вони живуть із постійно увімкненим телефоном. У будь-який час доби їм можуть зателефонувати, назвати адресу і кодовий номер одного з чотирьох сповіщень: загинув, важко поранений, потрапив у полон, зник безвісти. Про те, як в Ізраїлі поставлена робота з інформування родичів полеглих воїнів, розповідає старший лейтенант резерву Армії оборони Ізраїлю Зоя Север.
Зоя Север народилася у Львові. За професією художниця. До Ізраїлю потрапила під час великої хвилі імміграції у 1990-х. Тоді ЦАХАЛ потребував російськомовних військовослужбовців для роботи з репатріантами, які не розуміють івриту. Колишня львів’янка спочатку була перекладачкою. Згодом пройшла підготовку, здобула офіцерське звання й долучилася до груп сповіщення.
Чому говоримо про Ізраїль? Адже практика сповіщень відпрацьована в багатьох країнах. Бо саме Ізраїль — країна, яка постійно воює і десятиліттями накопичує відповідний досвід.
Рідню солдата тут повідомляють не листом, не дзвінком, а особистим візитом трьох представників Армії оборони Ізраїлю, каже Зоя Север. Такий візит називають «стукотом у двері». Нижче буде пояснення, звідки пішла ця фраза.
Організація виїзду
Група сповіщення зазвичай складається щонайменше з трьох осіб. Із родичами зустрічаються мінімум двоє — з етичних і практичних причин. Це зменшує ризики помилки й допомагає зберігати професійну дистанцію у випадках, коли один зі сповіщувачів може бути знайомий із родиною.
Перед виїздом перевіряється інформація про родину загиблого: чи є люди поважного віку, із серцево-судинними захворюваннями, вагітні жінки. У разі наявності ризиків залучаються медики.
Група прибуває на місце максимально непомітно. Машину завжди залишають за кілька десятків метрів від будинку або за рогом, щоб не привертати уваги сусідів і не створювати напруження до моменту повідомлення.
Офіцери піднімаються до квартири й стукають у двері. Ця традиція склалася від початку існування Держави Ізраїль, коли в багатьох квартирах на було дзвінків і навіть двері не замикали.
Представившись, офіцери одразу заходять до помешкання, щоб повідомлення відбувалося не на порозі, а в контрольованому просторі, де можна відреагувати на шок, непритомність, різку емоційну чи фізичну реакцію тощо. У такій ситуації важливо допомогти людині сісти, подати води, запобігти падінню чи травмуванню.
Одразу після цього офіцери переходять до суті повідомлення, не затягуючи момент невідомості.
Від імпровізації до системи
За словами Зої Север, на початку існування Держави Ізраїль єдиної системи сповіщення не було.
«У 1948 році, коли був проголошений Акт про незалежність, почалася перша війна й загинули перші солдати, до родини приходив або товариш загиблого, або командир: повідомляв так, як міг. Це була чиста людська трагедія без правил», — зазначає вона.
Поступово військове керівництво дійшло висновку, що момент повідомлення є окремою кризовою подією, яка потребує спеціальної підготовки. У 1990-х роках відкрили перші курси для офіцерів сповіщення. А в 2008-му створили спеціалізовану школу.
Хто повідомляє
Завдання сповіщати рідних покладається здебільшого на офіцерів віком 30 років і старших, сімейних, із відповідним життєвим і службовим досвідом.
«Потрібна ментальна зрілість. Ти приходиш до сім’ї в момент, коли життя людей змінюється за мить. І ти маєш залишатися стабільним», — пояснює Зоя.
Психологічний контроль
Ця робота потребує неабиякої витримки, каже Север. Тому супроводжується психологічним наглядом за офіцерами групи. Це безперервний процес оцінки стану працівників: індивідуальні співбесіди, тести, групові розбори різних ситуацій. Психолог має право тимчасово або повністю відсторонити людину від виконання обов’язків.
«Якщо людина не справляється, її знімають із процесу», — каже Зоя.
Після масштабних збройних конфліктів навантаження різко зростає. За словами Север, у жовтні 2023 року, коли терористи вбили понад 1,2 тис. ізраїльтян, навіть досвідчені офіцери були на межі, траплялися самогубства.
«Це показало, що при всьому контролі є граничний стан, за яким людина може не витримати», — зазначає вона й додає, що після теракту психологічний моніторинг ще більше посилили.
Без двозначностей
Є єдина незмінна формула сповіщення, що не залишає місця для двоякого тлумачення:
«Капітан такий-то із сумом повідомляє вам, що ваш син (або інший родич) загинув під час виконання бойового завдання».
Це формулювання адаптується під обставини: «загинув під час теракту», «потрапив у полон», «помер від хвороби» тощо.
Система суворо обмежує використання пом’якшувальних висловів і розмитих формулювань на кшталт «він пішов», «у кращому світі», загальних закликів «тримайтеся» чи «заспокойтеся».
«Не знаю людей, які заспокоїлися б від слова “заспокойтеся”. Ми говоримо тільки факти і висловлюємо співчуття», — каже Зоя Север.
Допустимими є лише формулювання, які фіксують реальність без претензії на «розділення болю».
Найважчі хвилини
Після повідомлення настає пауза. Це найважчий момент.
Реакції людей бувають різні: крик, ступор, непритомність, агресія, повне мовчання. У цей момент оповіщувачі не продовжують розмову, як і не намагаються заповнити тишу. У перші хвилини заборонено переходити до деталей, оскільки людина в стані шоку не здатна сприймати інформацію послідовно. Усі обставини загибелі повідомляють згодом.
Окреме правило стосується дітей: їм про загибель рідної людини не повідомляють представники армії. Це має зробити хтось із близьких, щоб зберегти сімейний контекст і не зруйнувати внутрішній зв’язок родини.
Випадок Рона Арада
Одна із засад системи сповіщення — цілковита заборона витоку інформації в публічний простір до моменту особистого повідомлення.
«Це головний принцип, який сформувався на основі життя», — наголошує Север.
У 1986 році штурман ізраїльського літака-винищувача Рон Арад потрапив у полон і загинув там. Пізніше, виконуючи бойове завдання, загинув і його син. Тоді й сталася прикра подія, яка змінила правила інформування сімей.
Приїхав командувач ВПС
«Повідомити родину приїхав представник дуже високого рангу, ймовірно, навіть командувач ВПС. Це підкреслювало винятковий характер ситуації та її вагу», —пояснює Зоя.
Але біля будинку вже стояли журналісти з камерами. Тобто інформація про трагедію просочилася в пресу раніше, ніж відбулося офіційне повідомлення. Родина подала судовий позов.
Правила сповіщення були суттєво посилені. Заборону передчасного інформування закріпили на законодавчому рівні.
Після повідомлення
Після інформування починається етап супроводу: організація поховання, оформлення документів, взаємодія з військовими структурами та медіа. У перші години важливо допомогти людині повернутися до базових дій — здійснити прості рухи в межах мінімальної фізичної активності.
«Ми не забираємо біль. Ми просто не даємо людині повністю провалитися в нього в перші години», — пояснює Зоя.
Розбір і психологічна гігієна
Після кожного виїзду група проводить внутрішній розбір. Це максимально точне проговорення події: хто саме і що побачив, у якій послідовності відбувалося сповіщення, як реагувала родина, як змінювалася ситуація в кімнаті.
Проговорений розбір фіксує подію як логічний структурований досвід. Це допомагає зняти ефект хаотичної пам’яті, коли залишаються лише емоційні фрагменти: обличчя, окремі репліки. У результаті зменшується ризик нав’язливих переживань і самокритичних інтерпретацій.
За словами Зої Север, універсальної межі витривалості людини не існує. Одні можуть працювати роками, інші вигорають значно швидше.
«Це не про силу чи слабкість. Це про те, скільки в людині є внутрішнього ресурсу для такого досвіду», — каже вона.
Український контекст
В Україні сповіщення перебуває на етапі формування. Про загибель повідомляли без стандартизованого протоколу. Це могло відбуватися в телефонному режимі, через командирів підрозділів або ситуативно, залежно від конкретних умов і людського фактора. Також, на жаль, бувають випадки, коли в частині знають, що боєць загинув чи зник безвісти, але рідним на їхнє запитання відповідають, що все добре.
У таких випадках ключова роль часто лежала на безпосередніх командирах або представниках військових частин, які спиралися на власний досвід, а не уніфіковану процедуру.
Представник ТЦК прибуває за місцем проживання сім’ї
Нині в разі загибелі військовослужбовця родичів офіційно повідомляє територіальний центр комплектування, де загиблий перебував на обліку. Представник ТЦК особисто прибуває за місцем проживання сім’ї та сповіщає про трагедію.
«Раніше це сприймалось як щось, що можна зробити так, як вийде. А тепер приходить розуміння окремої професійної функції, яка потребує навчання й структури», — каже Зоя Север.
Перехід від індивідуальної ініціативи до системності є одним із ключових викликів для країни, яка воює.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися