Статті

Частинка Майдану в Копенгагені. Як працює Український дім у Данії

У старому доку з краєвидом на канал у центрі Копенгагена працює простір, де данці, українці й волонтери з інших країн роблять виставки, дискусії та культурні події. В Українському домі в Данії легко впізнати атмосферу, знайому ще з часів Руху і Майдану. Texty.org.ua розпитали керівницю простору Наталку Попович, як у далекій спокійній скандинавській країні вдалося створити таке середовище.

Атмосфера

Повністю скляний балкон із краєвидом на канал, за яким шпилі історичної частини Копенгагена. Чудове місце, щоб заховатися від вітру і милуватися містом. Балкон — родзинка Українського дому в Данії. А саме приміщення — це виставковий простір зі старовинними балками, скандинавським дизайном і залами на кількох поверхах. Колись тут базувався Данський архітектурний центр, але вони переїхали в більш модерне приміщення і тепер, як кажуть, шкодують. А від самого початку це був док. Сьогодні це одна з найдорожчих частин міста.

Є таке поняття, як сценіус. Воно означає геній спільноти, а не когось одного. Там, де є сценіус, таланти кожного доповнюють таланти інших, і це дає творчий вибух. Туди хочеться приходити, там хочеться бути.

Гарного приміщення для цього мало, потрібно створити атмосферу між людьми. Але гарний простір цьому абсолютно сприяє.

Побувши тут деякий час, ловиш ту атмосферу, яка існувала в різних патріотичних організаціях ще з початку 90-х. Це коли збираються люди з абсолютно різних міст і з абсолютно різними життєвими шляхами, тусять, п’ють вино, спілкуються і придумують різні культурні та політичні акції. У різних закутках Києва під час Революції гідності також панувала ця атмосфера.

У таких місцях створюється український мейнстрим: ці, здавалося б, непоєднувані люди виграють революції і ставлять імперії в глухий кут. І ось вона тут, у далекій, благополучній і спокійній скандинавській країні. Експорт революції, можна пожартувати.

Люди

Переді мною наче типовий рухівець із початку 90-х, але чомусь говорить англійською. Розбалакалися, це данець, активіст Українського дому, також записався в місцевий аналог ТРО (Хемверн), знає пісню «Батько наш Бандера» і кілька слів українською. У нього недавно був день народження, і дівчата з Олешок дарують йому футболку, кажуть, що він їхній улюблений колега і символ Українського дому. І це не один данець, який приєднався до ТРО і волонтерить в Українському домі.

Єспер Келлер, один із волонтерів Українського дому в Копенгагені, також доброволець Данської охорони, це аналог територіальної оборони

Загалом Данія дуже проукраїнська: жодна з 12 парламентських партій не виступає проти підтримки України — ні праві, ні ліві. Біля офіційних установ у Копенгагені українські прапори, над редакцією найбільшої газети Politiken також. «Нам легко підтримувати Україну: у нас доходи бюджету перевищують видатки. А, наприклад, Німеччина стикається з браком грошей», — пояснює мені місцевий журналіст під час іншої розмови.

Але повернімося до Українського дому. Ось хлопець з Ель-Сальвадору. Він наголошує, що обов’язково треба казати «Ель» перед назвою країни. Українською не говорить, але постійно тусить у центрі, допомагає готувати події, а вони тут через день. У вільний час грає тут на піаніно.

Дехто навіть приїздить поволонтерити зі Швеції, хоча це тут поруч. «У нас в українській організації все більше спрямовано на допомогу біженцям, де і що отримати. А тут по-іншому, тому, коли цікава подія, приїжджаю допомогти», — каже одна з волонтерок.

За два роки Український дім у Копенгагені встиг стати місцем, куди справді приходять. Тут уже побувало понад 7500 гостей, а в програмі з’явилися виставки сучасного українського мистецтва, літературні вечори, кінопокази й великі публічні розмови. Серед найпомітніших подій платформа Voices of Dignity, яка в різних форматах зібрала понад 500 гостей, виставка Brave to Witness: Ukrainian War Diaries, виставка Heart of Earth, а також форум Decolonizing Mindsets for Security in Europe про російський колоніалізм і те, як він впливає на європейське уявлення про безпеку.

Спільна справа

Texty.org.ua розпитали керівницю Українського дому Наталку Попович про те, як їй вдалося створити в Данії частинку Майдану.

— Мені здається, те, що ми робимо, — це круто, це дуже цікаво. Волонтери відчувають, що їхня місія — допомогти країні, яка відстоює свободу у світі. Хіба це мала місія, щоб до неї долучитися?

Коли ми починали і набирали волонтерів, я розповідала, що свобода і гідність — дуже важливі цінності і для українців, і для данців. І на цьому фундаменті ми можемо будувати співпрацю.

Коли я змогла переконати данський уряд надати нам приміщення для центру, його треба було відремонтувати й інвестувати в нього. На перші події ніхто не приходив, треба було робити абсолютно все, щоб люди зацікавилися і почали відвідувати.

Я там сама тягала меблі й організовувала сцени. Потім модерувала, потім писала тези, потім створювала сайт і так далі.

Людей запалює можливість робити щось спільне, щось велике разом

Людей запалює можливість робити щось спільне, щось велике разом. Коли організовуються виставки, приходять усі наші волонтери. Усі знають, що в когось є можливість відредагувати текст, у когось прикрасити простір і так далі. Щоб усім було цікаво і приємно в результаті.

Це велика спільна справа. Жодна людина не може власноруч зробити щось таке масштабне. Ми тут усі дуже різні. У нас є данці, є українці, які щойно приїхали, і українці, які давно тут жили.

Ми показуємо Україну, до якої люди хочуть бути належні, якою люди пишаються. Тому вони дуже вкладаються в роботу Українського дому.

Данці та українці

— Ви не відчували такого тиску, мовляв, люди хочуть чогось простішого, ближчого до Сорочинського ярмарку?

— Щодня. Але на наші заходи приходить 70% данців і 30% українців. До нас приходять українці, яким цікавий культурний продукт, який ми даємо. Цікавляться українці, які хочуть відновити свій контакт з українською ідентичністю або дізнатися щось про історію, культуру чи сучасність України.

До повномасштабного вторгнення в Данії працював російський культурний центр, і туди, треба визнати, ходила частина українців. Ці українці, напевно, не мали такого контакту зі своєю українською ідентичністю. Узагалі до 2022 року існувало багато таких собі «пострадянських» людей. Війна їх змінила, і тепер вони обирають ідентифікувати себе як українців.

У нас вони дізнаються для себе про щось нове.

Простір і стратегія

— Наскільки важливо мати гарне приміщення?

— Можливість зробити 152 події за один рік є тільки тоді, коли ти маєш власний простір. Коли ти не мусиш у когось його просити весь час. Коли ти знаєш: якщо мені треба місце на післязавтра, чи через два тижні, чи через місяць, воно в тебе є. І це дає можливість діяти.

— Як вам вдалося переконати данців виділити цей простір?

— Я написала для Міністерства культури Данії стратегію спільного діалогу між Україною і Данією. Показала їм, що варто вибудовувати політику, у якій Данія реагує і підтримує Україну, тому що вона знає її, вона цінує наш внесок в історію людства, вона розуміє нашу культуру опору. Данія, яка, можливо, хоче перейняти щось із цієї культури опору для себе.

Цього я прагну добитися. Це важливо і для данців, які краще знатимуть свого партнера, у якого інвестуватимуть. І для українців, які переїхали. Я розповідала про реальних українських мам із дітьми, які мільйонами перетинали кордони у 2022 році. Я переживала, що станеться з цими українцями, як вони збережуть свій контакт із Батьківщиною чи як вони створять цей контакт з Україною. Іноді люди приїжджають із районів чи міст, у яких вони не мали такого контакту із сучасною українською культурою. Для мене важливо, щоб у нашій стратегії ми працювали на ці дві аудиторії.

Я попросила Міністерство культури Данії виділити для цього місце й оплатити його. І зобов’язалася зробити все, щоб наповнити його життям. Так і сталося. Вони дають нам місце, але ми додатково шукаємо гроші на наші проєкти.

данія еміграція копенгаген культура попович ідентичність