Статті

Чи готовий ЄС прийняти Україну: кризи, ризики та прагматична стратегія

Більшість українців підтримують вступ України до ЄС. Польський політолог із Лодзького університету та урядовий радник Пшемислав Журавський вель Ґраєвський наголошує, що Євросоюз надірваний чотирма кризами й не готовий «ковтнути» велику країну, зруйновану війною. На Брюссель слід дивитися прагматично, вважає експерт: брати в Європи гроші, розбудовувати інфраструктуру, переймати стандарти і не заколисувати себе казками про швидкий рай.

Пшемислав Журавський вель Ґраєвський, польський політолог, історик, експерт із міжнародних відносин та безпеки

Наслідки чотирьох криз

— Володимир Зеленський закликав ЄС не зволікати й визначити конкретну дату членства України — 2027 рік. Чи реалістична така перспектива?

Європейський Союз нині фактично не готовий до великого розширення. Теоретично він міг би прийняти невеликі й заможні країни, такі як Норвегія чи Швейцарія. Але Україна — це інший масштаб викликів для провідних європейських країн і їхніх виборців.

Теоретично ЄС міг би прийняти невеликі й заможні країни: Норвегію чи Швейцарію

Сучасна міжнародна політика більше не працює за принципом «національні уряди домовляться». Кожне рішення потрібно пояснити своїм суспільствам і ще й виграти наступні вибори.

— Тобто ключову роль відіграє позиція суспільств?

Саме так. А настрої в Європі визначаються наслідками чотирьох великих криз останніх років.

Перша — боргова криза єврозони (кілька країн ЄС не змогли виплатити свої державні борги. — Ред.). Вона зачепила не лише Грецію, а й Португалію, Іспанію, Італію та інші країни. ЄС зміг підтримати відносно невелику Грецію, але інші — там більші розміри економік, більші ризики.

Усередині ЄС сформувалися умовні табори. Перший — «ощадливі» країни на чолі з Німеччиною та Нідерландами, які обережно ставляться до фінансової солідарності із сусідами. Їхній аргумент простий: платники податків не хочуть покривати борги інших.

Другий табір — країни Півдня, які виступають за більшу фінансову підтримку й частково перекладання боргів на всіх. Ідею активно просуває Франція. Німеччина її не підтримує, адже це політично неприйнятно для її виборців. У результаті ухвалюються обмежені рішення.

Це створює напруженість між економічно сильнішою Німеччиною, ослабленою Францією та закредитованими країнами Півдня.

ЄС був поділений на «табір миру» і «табір справедливості»

Друга криза міграційна, яка найбільше вдарила по південних країнах: Греції, Італії, Іспанії.

Третя — пандемія COVID-19, яка знову особливо зачепила Південь.

Четверта криза — війна Росії проти України. Вона боляче вдарила, зокрема, по Німеччині. Берлін втратив доступ до дешевого російського газу. A Європейський Союз був поділений на «табір миру» і «табір справедливості». Німеччина й Франція виступають за якнайшвидше перемир’я з Росією, навіть ціною територіальних поступок з боку України. Польща, країни Балтії, Скандинавія — за війну до перемоги, бо безкарна Росія відновить агресію. Цей поділ сьогодні не такий різкий, оскільки перетинається з поділом ставлення різних європейських країн до політики США.

— Якою в цих умовах є перспектива вступу до ЄС України?

Це одне з найскладніших питань. До речі, ситуацію ускладнив і вихід із ЄС Великої Британії, адже саме вона традиційно підтримувала розширення Євросоюзу.

Натомість Німеччина і Франція віддають перевагу поглибленню інтеграції, а не розширенню. Ця позиція значною мірою відповідає настроям їхніх суспільств.

Водночас Німеччина як експортна економіка стикається з ослабленням ринків Південної Європи й змушена шукати нові ринки поза ЄС. Тому Берлін намагався розвивати співпрацю з Китаєм. Це слід ураховувати.

Централізація і шантаж

— Якщо говорити про політику Варшави, чи не створює нинішня політична атмосфера в Польщі додаткові проблеми для українсько-польських відносин, що й так ледве жевріють?

На жаль. У польській політиці сформувалася психологічна ситуація, коли підтримка України може мати електоральні втрати для політика. З погляду державних інтересів і Польщі, і України це надзвичайно небезпечна тенденція.

— Чи означає це, що Польща може легко стати перепоною на шляху України до ЄС?

Саме цього потрібно уникнути. Бо тоді відповідальність за зупинку європейської інтеграції України перекладуть сповна саме на Варшаву. Знайдуться зацікавлені сторони роз’єднати нас.

— А як насправді?

Реальна проблема в іншому: Україна — велика країна, до того ж дуже зруйнована війною. Саме масштаби ускладнюють її вступ до ЄС. Схожі дискусії точилися й щодо Туреччини. Деякі країни, зокрема Франція, навіть передбачили механізми референдумів щодо вступу великих держав (президент Франції за Конституцією зобов’язаний винести це питання на референдум, хоча парламент може обійти процедуру 3/5 голосів. — Ред.).

Водночас Європейський Союз має потужні інструменти впливу на країни-кандидати через доступ до фінансової допомоги. Як і на країни всередині ЄС. Наприклад, фонд Next Generation EU (інструмент економічного відновлення країн ЄС на загальну суму 806,9 млрд євро, створений у відповідь на кризу COVID-19; кошти спрямовуються на енергоефективність, цифрову трансформацію, реформу держуправління. — Ред.) може надавати вигідні спільні позики для таких країн, як Греція, Італія чи Іспанія. У цій моделі Європейська комісія визначає, коли і кому виділяти кошти. Польща вже стикалася з тим, що фінансування затримували через політичні суперечки Варшави з Брюсселем.

Посилюється тенденція до централізації ЄС

У підсумку посилюється тенденція до централізації ЄС — значною мірою під впливом найбільших держав, передусім Німеччини.

Завжди раджу українцям: дивіться на Європу власними очима, а не лише через польську, німецьку чи американську оптику.

Якщо повернутися до розширення ЄС, то головна дискусія сьогодні точиться саме довкола України. Є також країни Західних Балкан: Чорногорія, Косово, Північна Македонія. Але це невеликі держави, їхній вступ не створює масштабних викликів.

— Які країни більше зацікавлені у вступі України?

Це країни Балтії, Польща, частина Північної Європи і певною мірою Румунія. Опора для України доволі значна. Водночас цю зацікавленість використовують Німеччина і Франція для просування реформи Європейського Союзу в бік більшої централізації.

— У чому її суть?

Якщо просто, пропонується спочатку перейти до більш інтегрованої моделі управління ЄС, а вже потім говорити про розширення.

— Тобто розширення, під яким ми передусім розуміємо вступ України, використовують як інструмент боротьби всередині ЄС?

Авжеж. І для деяких країн це скидається на політичний шантаж, мовляв, якщо ви не погодитеся на скасування принципу одностайності прийняття рішень у ЄС, то розширення не відбудеться.

Для Польщі це дуже чутливе питання. Відмова від права вето означає суттєве послаблення позицій менших і середніх держав. Добре пам’ятаю 2021 рік, коли Німеччина і Франція пропонували відновити політичний діалог із Росією на найвищому рівні. Тоді низка країн Центральної Європи виступила проти. Це приклад важливості важелів блокування небезпечних рішень.

Тому в близькій перспективі перед вступом України до ЄС більше перепон. Кажу це без жодної втіхи, намагаюсь описати дійсність.

Прагматизм і безпека

— Яку стратегію обрати Україні?

Україні треба діяти прагматично: користуватися можливостями ЄС, але не поспішати із зобов’язаннями перед Союзом. Якщо з’являються європейські програми, фінансування чи інфраструктурні проєкти, їх варто використовувати. Наприклад, розвивати інфраструктуру, залізничні й автомобільні коридори між Польщею та Україною. Це дасть далекосяжні результати.

Сучасний Європейський Союз уже не той, яким був у 1990-х чи на початку 2000-х років. Тоді ЄС переживав економічний підйом і міг дозволити собі великі програми підтримки нових членів. Сьогодні його фінансові можливості обмежені.

— Які ще обставини треба враховувати українцям?

Значна частина фінансової допомоги Україні — це не гранти, які Україні не треба повертати, а кредити, які ЄС сам бере на фінансових ринках (Євросоюз позичає гроші дешево на ринках, передає Україні як кредит часто під 0% ставки з відстрочкою платежів 10–35 років. Це борг для України, хоча і вигідний. — Ред.).

Так само зараз обговорюються великі позики на оборону та переозброєння Європи. Франція час від часу говорить про створення «європейського ядерного щита», але для цього потрібна реальна військова інфраструктура, а не порожні декларації, яких вже чимало і від Франції, і від усього ЄС.

Факторами військової сили є Україна, потім Польща

Брюссель не раз заявляв про свої військові амбіції, і завжди з жалюгідним результатом. ЄС бракує матеріальних можливостей (власної армії та єдиного командування. — Ред.), щоб гарантувати військову безпеку своїх членів.

Факторами військової сили в нашому регіоні є насамперед Україна, потім Польща, потім Фінляндія, але не Європейський Союз. Психологічним стримувальним фактором для Росії від розширення її агресії є військова присутність США і НАТО, а не ЄС, що ігнорується Кремлем.

Це означає, що Європейський Союз входить у період складних політичних, економічних і системних викликів та рішень.

— Співпраця Києва і Варшави може стати базою для безпеки в регіоні незалежно від глибини інтеграції України з ЄС?

Україна має десятки бригад із унікальним досвідом сучасної війни. Польща також активно модернізує армію. У поєднанні ці два потенціали можуть створити потужний фактор стримування в Центрально-Східній Європі. Без такої співпраці стабільність у регіоні буде хиткою.

Ми жили в межах політичної культури Речі Посполитої

Століттями ми жили в межах політичної культури Речі Посполитої, що має свою спадщину — традицію політичної участі, виборності влади, самоврядування. Ці елементи можуть стати основою для сучасного партнерства.

Звісно, треба спільно працювати й над загоєнням болісних ран. Вшанування пам’яті цивільних жертв — як польських в Україні, так і українських у Польщі — має бути безумовним і не залежати від політичних коливань у наших відносинах. Це буде корисно і для європейської перспективи України, попри об’єктивну складність цього процесу.

Довідка

Пшемислав Пьотр Журавський вель Ґраєвський — польський політолог, історик, експерт із міжнародних відносин та безпеки.

Закінчив факультет філософії та історії Лодзького університету. Захистив докторську дисертацію (1997). Здобув ступінь доктора габілітованого політичних наук в Інституті політичних досліджень Польської академії наук у Варшаві (2014).

Працював у Міністерстві національної оборони Польщі (1992), експертом Офісу урядового уповноваженого з питань європейської інтеграції (1995), експертом Європейського парламенту з питань України та східної політики (2005), радником міністра закордонних справ. Із 2015 року член Національної ради розвитку при президентові Польщі (координує секцію безпеки та оборони).

Автор книжок із геополітики, міжнародних відносин, польської східної політики, історії України та безпеки. Лектор у Natolin European Centre, Національній школі публічної адміністрації, Центрі політичної думки та інших закладах.

україна єс інтерв’ю