Як Україні подолати дефіцит людей у війську: переосмислення проблеми мобілізації

Україна стикається з дедалі більшою проблемою укомплектування війська. Гострий дефіцит у підрозділах на передовій, зниження рівня добровільного набору, втома серед військовослужбовців, які перебувають довго на службі, рекордні показники самовільного залишення частини (СЗЧ), а також дедалі більше суспільне занепокоєння щодо методів мобілізації стали визначальними рисами російсько-української війни.

Однак ці фактори не свідчать про занепад волі України до боротьби: країна і надалі утримує значні й стійкі війська, перебуваючи під постійним тиском противника, який має чисельну перевагу.

Країна і надалі утримує значні й стійкі війська

Криза комплектування радше відображає систему, що функціонує в умовах надзвичайного навантаження, водночас адаптуючись до швидкозмінного характеру війни. Усвідомлення цієї реальності — необхідна передумова для розуміння того, як Україна може вдосконалити й адаптувати процес формування своїх сил.

Проблема з людським ресурсом в Україні не є передусім демографічною. Навіть з урахуванням втрат, медичних та інших винятків, а також виїзду населення за кордон країна зберігає значний резерв громадян призовного віку, достатній для укомплектування армії та підтримання спроможної оборони.

Однак в умовах війни значно ускладнилося перетворення цього демографічного потенціалу на підготовлений і вмотивований військовий персонал. Українська влада визнає ці виклики й ініціювала низку давно назрілих коригувальних заходів, зокрема правові реформи у сфері мобілізації, зусилля з професіоналізації системи набору, покращення підготовки та умов служби, розширення використання цифрових інструментів.

Україна та її партнери повинні чітко розуміти, що саме становить військовий успіх і як його реально досягти, зокрема автоматизувавши деякі операції. Ця ясність має бути втілена в доктринах і концепціях, які відображають зміни на полі бою, забезпечують необхідні технології та обладнання, дають змогу успішно запроваджувати адаптації у всіх підрозділах збройних сил і створюють кращі умови служби, що підвищують шанси військових на виживання.

Лише тоді політика України щодо набору та утримання особового складу зможе перейти від суто управління кадровою кризою до розбудови стійкого воєнного потенціалу.

Контекст проблеми

Протягом останніх кількох років публічні та політичні дискусії довкола проблем мобілізації зосереджувалися на недоліках у відповідній стратегії.

Серед типових рекомендацій вдосконалення законодавчої бази, що регулює призов, професіоналізація інститутів мобілізації, припинення зловживань і подолання корупції, розширення стимулів для добровільної служби та зміцнення системи підготовки. Кожна з цих пропозицій (деякі з них український уряд уже втілив) спрямована на усунення реальних і добре задокументованих недоліків, зокрема тих, що підірвали довіру суспільства до системи мобілізації.

Після завершення останньої великої наступальної операції України у 2023 році приплив добровольців різко зменшився. Спроби компенсувати це через примусову мобілізацію часто призводили до залучення кадрів нижчої якості, що загострювало проблеми з дисципліною, фізичною підготовкою та мотивацією всередині підрозділів, а також збільшувало навантаження на й без того перевантажених командирів.

Резонансні випадки перевищення законних повноважень, зловживань і вибіркового виконання мобілізаційних норм підірвали сприйняття легітимності цього процесу серед українців, посилили тривогу в суспільстві й створили благодатний ґрунт для російських дезінформаційних операцій. Зростання залежності армії від примусової мобілізації навіть призвело до появи терміна «бусифікація».

Хоча більшість мобілізаційних заходів відбувається без інцидентів, низка резонансних випадків завдала значної репутаційної шкоди. Український уряд намагався виправити імідж системи мобілізації, але попереду ще багато роботи.

Низка резонансних випадків завдала значної репутаційної шкоди

Як показує досвід України за останні два роки, вдосконалювати мобілізаційну політику країни потрібно, але лише цього недостатньо. Попри правові повноваження та посилення механізму примусу, у багатьох військових підрозділах все ще бракує особового складу.

Натомість деякі підрозділи, що працюють у межах тієї самої національної системи мобілізації, досягли більшого успіху в залученні та утриманні бійців. Ця розбіжність свідчить про те, що на результати комплектування впливають не лише механізми призову, а й умови служби в армії.

Почастішали випадки самовільного залишення частини. Але це явище більше пов’язане з мінливими, часто неналежними умовами служби, ніж зі зниженням готовності воювати.

Багато військовослужбовців називає причинами СЗЧ бойове виснаження, невизначені терміни ротації чи демобілізації, некомпетентність командирів і невідповідність між очікуваннями та реаліями служби. Частина тих, хто йде в СЗЧ, після тимчасового перепочинку зрештою повертається у військо: або у свою початкову частину, або в іншу, з кращими умовами.

Зменшення мобілізаційного віку або розширення кола призовників може збільшити показники на папері, але без покращення навчання і матеріально-технічного забезпечення такі заходи можуть пришвидшити відплив бійців, а не стабілізувати чисельність війська.

Мобілізаційна політика регулює приплив людей, але вона не така ефективна, якщо говорити про утримання та боєздатність. Без ширшої структури, яка пояснювала б, куди рухається війна, чим визначається успіх і як особиста служба сприяє загальному результату, мобілізаційні реформи триматимуть Україну в режимі виживання, не допомагаючи перейти до стійкішої довгострокової моделі збройних сил.

Людський потенціал

Щоб вирішити проблеми з комплектуванням, Україна має розглядати бійців не як окремий ресурс, а як один із елементів ширшої військової спроможності. Сучасні збройні сили досягають ефективності не просто через залучення людей; вони перетворюють людський потенціал на бойову міць через інтегровану систему, що охоплює доктрину, організацію, підготовку, матеріально-технічне забезпечення, лідерство, управління персоналом та підтримувальну інфраструктуру.

У термінології США і НАТО це DOTMLPF (доктрина, організація, тренування, матеріальне забезпечення, лідерство, персонал, засоби та взаємосумісність). Україна вже прийняла цю модель і почала її запроваджувати в межах реформ, спрямованих на інтеграцію з НАТО.

Із цього погляду достатнє укомплектування війська краще розуміти як результат злагодженої роботи всіх цих елементів, а не як окрему проблему, яку можна вирішити ізольовано.

Там, де складові військової спроможності узгоджені й підсилюють одна одну, дефіцит людей зазвичай менш гострий і більш керований. А там, де цього немає, проблеми з комплектуванням зберігаються незалежно від демографічного потенціалу чи політики мобілізації.

Цей взаємозв’язок не суто теоретичний. Серед підрозділів Збройних сил України, які вважаються ефективними, простежується стала емпірична закономірність. Командири таких частин схильні розглядати боєздатність комплексно, а не як сукупність розрізнених ресурсів. Вони паралельно аналізують лідерство, підготовку, внутрішню організацію, оснащення, доктрину і захист військ.

Успішні підрозділи залучають особовий склад, орієнтуючись на нові реалії на полі бою, а не застарілі доктрини. Умови служби, які вони пропонують, хоч і виснажливі, але сприймаються як професійні, цілеспрямовані й такі, що дають шанс вижити.

Натомість слабкі місця в будь-якій частині системи боєздатності швидко проявляються у вигляді дефіциту особового складу. Недостатня підготовка, невідповідність доктрини оперативній обстановці, погана координація або неефективне керівництво підвищують рівень втрат, пришвидшують виснаження і підривають довіру.

Мобілізація може тимчасово заповнити прогалини в таких підрозділах, але вона не усуває першопричини відпливу людей. Рух особового складу стає реактивним, коли постійний приплив нових кадрів потрібен просто для збереження мінімальної чисельності військ.

Ефективні підрозділи

Відмінності в рівні комплектування в різних частинах Збройних сил України не випадкові й відображають закономірність виявлених переваг: особовий склад послідовно прагне дістати призначення в підрозділи, які демонструють цілісну боєздатність і передбачуване застосування сил, навіть якщо вони діють в умовах високого ризику.

Реклама служби в «Азові»

Такі частини, як 13-та бригада «Хартія», 3-тя окрема штурмова бригада або 412-та бригада безпілотних систем Nemesis, ілюструють цю динаміку. Вони мають відмінності в завданнях та історії формування, але їх об’єднує підхід до розвитку спроможностей, орієнтований на бойову ефективність і виживання особового складу.

Бригада «Хартія» у складі Національної гвардії України була сформована у 2022 році й вважається однією з найпрогресивніших формацій у війську. Вона створена за значної приватної підтримки, залучає досвідчений персонал з усіх збройних сил, свідомо запроваджує організаційні практики, що відповідають стандартам НАТО, розбудовує сильний сержантський корпус і вкладає чималі ресурси в розвідку та інтеграцію безпілотних систем.

Цей цілісний, багатовимірний підхід до боєздатності — поєднання лідерства, доктрини, підготовки та технологій — трансформувався у високі результати на полі бою і сталу привабливість для персоналу.

3-тя штурмова бригада доводить, що вмотивовані та боєздатні формування можуть підтримувати чисельність особового складу, розбудовуючи власну паралельну інфраструктуру рекрутингу, бренд і систему відбору, а не покладаючись лише на централізовану державну систему мобілізації.

Здатність бригади залучати кілька сотень добровольців щомісяця, зокрема й досвідчених солдатів, які прагнуть перевестися з інших частин, демонструє, як репутація підрозділу та внутрішня культура можуть суттєво покращити формування сил навіть в умовах тривалої війни.

412-та бригада безпілотних систем Nemesis також показує, як високотехнологічні формації з чіткою спеціалізацією можуть залучати вмотивованих людей, пропонуючи рекрутам можливість заздалегідь обговорити умови та місце служби, пройти поглиблену технічну підготовку й брати участь у передових методах ведення війни дронами.

Швидке зростання Nemesis із батальйону до бригади свідчить про те, що оперативна актуальність, видимий вплив на полі бою та міцна репутація, яка ґрунтується на результативності, можуть забезпечувати стале поповнення особового складу навіть під сильним мобілізаційним тиском.

Важливо, що всі ці підрозділи не просто дотримуються застарілих доктрин. Кожен із них розробив власні успішні підходи. Через постійне експериментування, швидку адаптацію та внутрішнє навчання вони формують центральну ідею того, як воюють у нинішніх умовах. Цей підхід, керований оперативною концепцією, визначає підготовку, постановку завдань, захист військ, постійне вдосконалення техніки та управління персоналом. Із часом це стає внутрішньою доктриною на рівні підрозділу.

Високі темпи рекрутингу в цих частинах також свідчать про те, що достатня кількість українців готова йти на високі ризики, пов’язані з боєм, якщо їхня підготовка надійна, а внутрішня культура підрозділу професійна, якщо вони можуть довіряти своєму керівництву й сподіватися на якісну підтримку солдатів і їхніх родин після поранення чи загибелі.

З погляду окремої людини тяжіння до таких підрозділів є раціональною відповіддю на нерівномірну боєздатність у війську. Проте системно це самосортування поглиблює диспропорції в армії, виснажуючи слабші підрозділи та посилюючи загальний дефіцит особового складу. Створення українським військовим керівництвом формувань рівня корпусу на базі найуспішніших бригад могли б пом’якшити ці виклики, але Україна все ще потребує заповнення прогалин в офіцерських кадрах, підготовлених для роботи в штабах вищого рівня.

Доктрина, технології та економіка втрат

Технологічний характер поля бою зазнав глибоких змін. Безпілотні системи, радіоелектронна боротьба, прозорість сенсорів, високоточний вогонь і швидкі цикли адаптації фундаментально змінили спосіб формування бойової потужності та ступінь ризику для особового складу. У такому середовищі вирішальною стає доктрина.

Ефективна доктрина — ключовий елемент будь-якої успішної спроможності. Те, як воюють війська, важить більше, ніж те, скільки солдатів вони виводять на поле. Підрозділи, які адаптують доктрину до нових умов, інтегруючи розосередження, маскування, розвідку та безпілотні системи, воюють ефективніше і з меншими втратами.

Підрозділи, які адаптують доктрину до нових умов, воюють ефективніше і з меншими втратами

Найяскравіша ілюстрація цього — українські підрозділи, побудовані довкола дронів. Вони забезпечують значну частку російських втрат, залучаючи менше людей у зони ризику. Їхня ефективність полягає не просто в технологіях, а в оперативних концепціях, орієнтованих на зрив просування російських військ і створення безперервного тиску на них без потреби в постійній фізичній присутності людей.

Таким чином ці підрозділи здатні розширювати так звану кілзону — територію фронту, де координовані наступальні дії стають неможливими через повсюдне спостереження з повітря. Яскравий приклад — успішні українські операції наприкінці 2025 року в районі Куп’янська.

Систематично уражаючи російські підрозділи завдяки координованому використанню дронів, артилерії та інших засобів дистанційного вогню, Україна змогла зупинити й відкинути наступ РФ, мінімізувавши кількість солдатів безпосередньо в точці контакту. Ця операція підтвердила критичну важливість технологій і доктрини як «множників» живої сили.

Масштабування цих оперативних концепцій має потенціал змінити економіку людських ресурсів на користь України. За словами міністра оборони України Михайла Федорова, Україна планує створити спеціалізовані ударні підрозділи БпЛА (формування, побудовані довкола безпілотних і напівавтономних ударних систем) у межах переходу до проведення наступальних операцій із суттєво меншою кількістю людей, що наражаються на прямий бойовий ризик.

Піхота залишається незамінною, але те, як вона воює, важливіше за саму її присутність.

Другий інтернаціональний легіон мав експериментальну модель, що нагадувала легку кавалерію з використанням шокової тактики

Підрозділи на кшталт Другого інтернаціонального легіону продемонстрували, що доктринальна адаптація може значно зменшити втрати за збереження ефективності. Цей підрозділ, який наприкінці 2025 року був розформований і злитий із більшою штурмовою бригадою, мав експериментальну оперативну модель, що нагадувала легку кавалерію з використанням шокової тактики. Його унікальну доктрину розробили українські офіцери з бойовим досвідом. Хоча експеримент не завершено, він дає цінні уроки для інших частин.

429-та бригада безпілотних систем «Ахіллес» є прикладом того, як високотехнологічні підрозділи з власними концепціями та доктринальними підходами можуть залучати бійців, підтримувати моральний дух і посилювати бойовий вплив, стаючи ефективною противагою традиційним наративам про мобілізацію.

«Ахіллес» є одним із кількох підрозділів, які розгортають наземні роботизовані платформи не лише для логістики та евакуації, а й для виконання безпосередніх бойових завдань: наближення до позицій противника, виявлення сил та ураження цілей. Така концепція зменшує ризик для піхоти в небезпечних ситуаціях. «Ахіллес» перебуває на передовій тестування та інтеграції наземних роботів, щоб вони могли частково перебрати на себе обов’язки, які традиційно виконували люди.

Використання роботизованих одиниць — як повітряних, так і наземних — сприяло значному зменшенню втрат серед солдатів. За оцінками українських військових експертів, втрати можна зменшити приблизно на 30% завдяки інтеграції роботів у бойові підрозділи. Виконання небезпечних місій за допомогою роботизованих технологій зберігає особовий склад і зменшує мобілізаційне навантаження.

Також Україна має зосередитися на розбудові потужніших ударних спроможностей, спрямованих на оперативну глибину — територію від 30 до 300 кілометрів від лінії зіткнення. Росія змогла отримати неспівмірний оперативний ефект завдяки своїй ініціативі «Рубікон», яка систематично інтегрує удари середньої дальності по українській логістиці та вузлах зв’язку. Україна, спираючись на власний бойовий досвід, розробляє і впроваджує дрони «мідлстрайк», здатні уражати РФ на оперативну глибину, особливо логістику, ППО та командні пункти, щоб зменшити тиск на піхоту на передовій.

Читайте також: Україна стрімко нарощує удари по ППО і логістиці окупантів новими дронами «мідлстрайк»: аналіз успішної кампанії.

У морській царині Україна, не маючи великих екіпажних військових кораблів, зробила ставку на безпілотні надводні судна та інші роботизовані платформи як на ключову частину своєї військово-морської кампанії.

Це дає змогу проводити постійні ударні та розвідувальні операції в Чорному морі, не ризикуючи персоналом на борту дорогих і вразливих суден. Ефективність таких дронів, як Sea Baby і Magura, показує, як роботизація може зменшити потребу в традиційних кадрах на морі й переформатувати морську доктрину довкола розподілених низькоризикових автономних систем замість великих флотів з екіпажами.

Така еволюція дає змогу меншій кількості персоналу забезпечувати неспівмірний бойовий ефект

За деякими спостереженнями, сучасний бойовий порядок в Україні дедалі більше стає мережецентричним на основі дронів, де безпілотні системи формують інтегровану архітектуру «від сенсора до стрільця», а не слугують допоміжними інструментами.

Така еволюція дає змогу меншій кількості персоналу забезпечувати неспівмірний бойовий ефект, демонструючи, що технології, мережева взаємодія та доктрина тепер є центральними компонентами ефективності використання людей.

Адаптація без масштабування

Збройні сили України продемонстрували надзвичайну здатність до адаптації знизу вгору. В умовах бойових дій багато підрозділів експериментувало з новими тактиками, організаційними підходами та поєднанням технологій і людського потенціалу. Підрозділи, які швидше адаптуються, зазвичай мають кращі шанси на виживання. Однак ця адаптація здебільшого відбувається на рівні окремих підрозділів. Успішні практики рідко оцінюються, вдосконалюються і трансформуються в загальноармійські настанови.

Успішні практики рідко оцінюються і трансформуються в загальноармійські настанови

Як наслідок — адаптація залишається фрагментованою. Без формального механізму масштабування інновацій політика мобілізації змушена компенсувати прогалини в доктрині та проєктуванні сил, постачаючи особовий склад для неефективних моделей застосування. Результатом є нерівномірний попит на людей і постійний їх дефіцит там, де розвиток спроможностей відстає найбільше.

У практиці НАТО доктрина формується на основі операційних концепцій, а не навпаки. Операційні концепції розробляються в результаті системного аналізу, експериментування, оперативного планування та проєктування сил. Цей процес в Україні поки що не інституціоналізований. Натомість існує нерівномірна екосистема мікродоктрин, створених безпосередньо в умовах бою.

Водночас збереження різноманіття доктрин на рівні підрозділів відображає не лише інституційні прогалини, а й темпи адаптації, зумовлені війною. Технологічні й оперативні зміни відбуваються так стрімко, що багато українських підрозділів змушені розробляти і вдосконалювати власні методи ведення бою в реальному часі, не чекаючи на централізовано розроблену та запроваджену доктрину.

У результаті сформувалася високодецентралізована модель інновацій знизу вгору, коли бригади та навіть батальйонні формування, щоб забезпечити виживання та ефективність, адаптуються самі по собі, незалежно, що зумовлює значну варіативність у межах усієї системи.

Хоча така різноманітність дає нерівномірні результати й ускладнює стандартизацію, вона також є функціональною відповіддю на конфлікт, у якому швидкість адаптації часто відіграє вирішальну роль. Крім того, окремі елементи такого підходу дедалі більше привертають увагу НАТО, оскільки військові прагнуть поєднати централізоване проєктування сил із потребою у швидших і більш розподілених інноваціях.

Потреба в теорії перемоги

Адаптація і розробка сил не можуть здійснюватися без стратегічного керівництва.

Витривалість особового складу залежить не тільки від живучості, а й від усвідомлення солдатами того, чи має їхня служба сенс і як вона сприяє досягненню успіху на полі бою.

Теорія перемоги визначає прийнятний кінцевий результат воєнних дій

Теорія перемоги забезпечує цей зв’язок. Вона визначає прийнятний кінцевий результат воєнних дій і пояснює, як поточні операції з часом приведуть до досягнення цього результату. Така теорія не обов’язково має бути публічною чи незмінною, але вона має існувати і визначати структуру збройних сил та оперативні концепції.

Із кінця 2023 року воєнні зусилля України дедалі більше покладалися на місцеву ініціативу та короткострокове вирішення проблем. Хоча цей підхід «гасіння пожеж» ефективний тактично, він ускладнює розуміння солдатами того, як їхні зусилля складаються в спільний успіх.

Концепції на кшталт стратегічної нейтралізації — позбавлення противника вирішальних оперативних результатів замість постановки і досягнення вузько визначених територіальних цілей — ілюструють, як могла б працювати така структура. Там, де є чітка відповідність між оперативними концепціями й стратегічними ефектами, проблеми з особовим складом мінімізуються. Асиметричний успіх України в Чорному морі демонструє цю логіку на практиці.

Прикметно, що різні українські професійні спільноти в один голос повторюють цей висновок, аналізуючи асиметричні успіхи України: країні потрібна чіткіша, артикульована стратегія того, як має бути виграна війна. Така схожість думок показова сама по собі. Коли аналітики, бійці з передової та оперативне командування незалежно один від одного доходять того самого висновку, отже, мобілізація, технології й адаптація зрештою залежать від чогось вищого порядку: спільного розуміння мети, напрямку та очікуваного шляху до успіху.

Країні потрібна чіткіша, артикульована стратегія того, як має бути виграна війна

Висновок

Реформа системи мобілізації залишається життєво важливою для України. Правова ясність, інституційна доброчесність, передбачувана ротація та краща система підготовки незамінні. Проте їхня ефективність залежить від середовища, у яке потрапляють люди.

Мобілізацію доцільно розглядати як похідну функцію формування збройних сил. Узгодження набору у військо й утримання в ньому людей з оперативними концепціями й стратегічною метою дають змогу посилювати військову ефективність, а не просто компенсувати її прогалини.

Коли збройні сили організовані злагоджено, доктрина адаптована, а служба пов’язана з реалістичним шляхом до успіху, проблем із комплектуванням особового складу стає менше.

Якщо цього немає, мобілізація перетворюється на постійне «гасіння пожеж». Тому вирішити проблему з нестачею людей в Україні неможливо без відповіді на ширше питання: що саме ми будуємо, як воюємо і якої армії потребуємо? Щоб кожна людина, яка служить, не просто заповнювала вакансію, а справді зміцнювала боєздатність країни.

військо ефективність життя бійців концепція мобілізація реформи зсу стратегічна адаптація управління

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск