Розпакувати горе. Як польські Татри стали тилом для дітей українських героїв

Чому діти мовчать про біль

Фонд Liberty Ukraine Foundation вшосте провів табір психологічної реабілітації для українських дітей, які втратили батьків-військовослужбовців. Фонд Liberty — це мережа волонтерів зі США, Європи та України. База благодійної організації в техаському Остіні. Хаб у Польщі, звідки допомога розходиться по всій Україні. Більшість проєктів підтримують фронт і військових.

Ідея організувати при фонді дитячий табір психологічної реабілітації Hero’s Legacy Camp («Спадщина героя») з’явилася у 2023 році. У перший табір приїхало 20 лібертят, як лагідно називають дітей у проєкті. Дивлячись, як діти в безпеці оживають, організатори вирішили зробити табір регулярним.

«Дітей ігнорують у загальній картині ментальних проблем, але в Україні вже тисячі дітей втратили батьків, які служили в армії під час цієї війни. Ці діти згодом відбудовуватимуть Україну. Вони її майбутнє. І треба визнати, що травма стане величезною проблемою, тому питання потрібно вирішувати якнайшвидше», — переконаний координатор проєкту Дмитро Топчій.

Табори проводять у Польщі, у горах, де безпечно і гарно.

«Це дивно: тут немає війни, немає сирен, ніщо не літає і не вибухає. Ніби я повернувся на роки назад», — каже 14-річний Денис.

Для декого це перша поїздка за кордон без мами, і їхнє напруження помітне відразу. Але відчуття «я тут не сам» і «ми подібні» поволі знімає це напруження.

«Діти знають, що їх об’єднує подібне горе, але перебувають на різних етапах його проживання, — ділиться психолог табору рівнянка Тетяна Гончар. — Ми уважно спостерігаємо за кожним, щойно вони сідають в автобус у Львові. Як починають проявлятися, комунікувати. Дехто одразу готовий багато говорити, інші довго ховаються у внутрішніх укриттях».

Діти в безпеці оживають

Табір — це не просто зміна середовища й цікаві екскурсії. Діти багато працюють у групах підтримки та індивідуально. Досвідчені психологи передусім вчать дітей розуміти і називати свої емоції, виражати їх так, щоб не нашкодити ні собі, ні іншим. Працюють із дітьми дуже обережно, як справді з крихкими скельцями.

Батьки тим часом отримують регулярні фото, відеозвіти в закритій групі.

Згадую хлопчика, який вперше поїхав кудись без мами і щовечора на підсумках дня гірко плакав. Спочатку плакав за мамою, після розмови з мамою по телефону йому ставало легше, він заспокоювався, і так щовечора. На останній зустрічі теж плакав, але плакав від того, що табір завершується. Він не соромився своїх сліз, усвідомлював, чому плаче, і говорив про це.

На індивідуальні заняття діти зголошуються самі. Часто приходять аж під кінець табору. Їх гнітять зовсім не дитячі відчуття: провина за те, що не встиг щось сказати татові; образа за те, що він пішов і залишив; відчуття глибокої несправедливості. Цей тягар діти носять у собі мовчки. Дехто перебирає на себе роль батька в сім’ї, передчасно дорослішаючи у свої вісім-десять років.

Від ізоляції до «долоньок»

Кожен по-різному відпускає горе, і завдання психологів — підтримати в той момент, коли дитина нарешті наважується скинути цей заважкий для неї тягар. Один хлопчик довго підходив до розмови, а тоді попросився на консультацію і розплакався: «Я не можу з цим жити!». Досі він не мав із ким поділитися, бо «мамі й так важко». Разом із психологинею написали листа до батька і відповідь від батька з тими словами вдячності, які синові так треба було почути. Тільки після цього дитина змогла видихнути.

Серед дітей були брат і сестра. Під час перебування в таборі саме була річниця загибелі їхнього батька. Терапевти за згодою мами провели з цими дітьми ритуал прощання з татом: помолилися, віддали шану, діти відпустили квіти в річку — і вода понесла їхні слова і думки до тата.

Ці ритуали не стирають пам’ять, але вони знімають заціпеніння.

Важливою практикою в таборі є вправа з долоньками: діти малюють їх на папері, шукаючи спільне одне з одним. Терапевти запитують: «До кого ти хотів би провести доріжку? З ким поспілкуватися?». Це тест на готовність відкритися. І завжди питають дозволу: «Чи можна провести стежину до тебе?».

Наочним прикладом того, як це працює, є історія дівчинки, яка спочатку малювала себе як абсолютно ізольований острів. Вона категорично не дозволяла нікому доторкнутися до свого простору навіть на папері, залишаючись в укритті самотності. Проте до кінця зміни її «острів» вкрився щільною мережею доріжок до інших дітей.

Гори лікують

Спершу табір задумували просто як безпечний відпочинок, але психологиня Катерина Подтабачна слушно акцентувала саме на психологічній складовій. Тож програма продумана таким чином, що і екскурсії, і термальні басейни, і походи в гори працюють на зцілення.

Польська гостинність тут виявляється не лише в комфорті, а й у вмінні створити простір, щоб українська дитина не почувалася чужою. Польські Татри стали повноцінним співтерапевтом. Тут тиша наповнена лише звуками вітру та смерек. У горах діти нарешті можуть підняти голову вгору, щоб просто помилуватися небом. Ритм кроків і дихання витісняють тривогу. А вихід на вершину завжди дає внутрішню радість: «Я зміг. Я сильніший, ніж здавався собі вчора». Природа дуже допомагає.

Хтось втомився — інший подав йому руку. Діти ні на мить не залишаються самі. І щойно вони відчують потребу поговорити, терапевти поруч.

15-річна Олександра після табору визнала, що могла повернути собі частину дитинства, яке забрала війна.

У таборі діти справді отримують усе найкраще, а наприкінці ще й багато корисних подарунків.

Проте якісна реабілітація — це дорога і кропітка робота. Безпека, професійна терапія та гідні умови в горах мають свою ціну: тиждень перебування однієї дитини в таборі коштує понад півтори тисячі доларів. Щоб такі заїзди були регулярними, потрібні надійні партнери, які розуміють природу людської травми.

До фінансування проєкту одразу долучилася польська 11 bit studios. Ця варшавська команда розробників відома культовою антивоєнною грою «This War of Mine» («Ця війна моя»). У ній ви граєте за групу цивільних, які намагаються вижити в обложеному місті. Гра базується на трагедії Сараєва, але її сенси стали пронизливо реальними для кожного українця.

Для розробників, які роками досліджували через свої ігри крихкість людського життя та етики під час війни, допомога Україні стала природним продовженням їхньої філософії. Вже за перший тиждень повномасштабного вторгнення 11 bit studios зібрала понад 850 тисяч доларів із продажу гри й передала їх на гуманітарну допомогу.

Підтримка табору в Татрах — це ще один крок у цій послідовній позиції. Павел Меховський, старший сценарист компанії, сам батько підлітків, переконаний: безпека — це те, що дорослі зобов’язані повернути дітям.

«Ми намагаємося подарувати хоча б дещицю відчуття безпеки тим українським дітям, які втратили батьків на війні, — каже Павел. — Ми не можемо замінити їм тата чи маму, але можемо принаймні спробувати повернути радість у їхнє життя».

Душею і менеджером проєктів табору є Аня Клімчук. Аня завжди особисто присутня в таборі й постійно дослухається до побажань дітей. Коли їм, наприклад, захотілося інших фруктів, Аня непомітно вислизнула до магазину й чарівним чином реалізувала це бажання. Для неї не буває дрібниць, бо з цих дрібниць і будується відчуття безпеки.

«Я полька. — каже Аня. — Мене часто запитують, чому я приділяю стільки часу допомозі українцям. Ми ж волонтери. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я пам’ятаю, як страшенно боялася, що війна постукає в мій дім. Вірю: якщо можу дати українцям хоч щось, таким чином я захищаю своїх близьких від кошмарів, які переживають українці».

Цього року Liberty Ukraine проведе ще три табори для дітей українських героїв.

Ця солідарність — польських розробників, американських донорів та українських психологів — створює навколо дітей захисне коло. І в ньому стається те, що команда табору вважає своєю головною перемогою: момент, коли дитина, чий світ був зруйнований втратою, нарешті робить видих. Виходить із власного укриття і знову стає частиною великого, живого спільного світу.

війна діти психологічна травма реабілітація