Як мислить Кремль: стратегічна культура РФ і війна за свідомість

Джек Снайдер: батько-засновник

Батьком-засновником цієї теорії став Джек Снайдер (Jack Snyder), який у своїй доповіді для RAND Corporation у 1977 році вперше використав цей термін («The Soviet Strategic Culture»). Метою доповіді була спроба пояснити ірраціональність радянських підходів: чому радянське керівництво мислить категоріями обмеженої ядерної війни інакше, ніж США. Доповідь Снайдера стала революційною, оскільки вона кинула виклик панівному тоді на Заході «раціоналізму» (теорії ігор), згідно з яким усі гравці мали б діяти однаково за ідентичних обставин.

Снайдер стверджував, що американські стратеги помилялися, вважаючи, що радянські колеги мислять так само, як вони. На відміну від західного підходу, де війна — це математичне рівняння витрат і вигід, у Радянському Союзі війна — це продукт історичного досвіду, географії та політичної структури.

Він визначив стратегічну культуру як сукупність ідей, емоційних реакцій та звичних патернів поведінки, які члени стратегічної спільноти набули через навчання та імітацію. Відповідно стратегічні рішення ухвалюються не в інтелектуальному вакуумі, а крізь призму попередніх перемог і поразок (особливо досвіду Другої світової війни).

Снайдер виділив кілька ключових відмінностей.

Наступальність. Радянська культура схилялася до активних, наступальних дій навіть у ядерній стратегії. Поняття «стримування» (deterrence) у Москві сприймалося інакше — не як пасивна загроза, а як готовність завдати удару першим, якщо війна неминуча.

Ядерна зброя як «мегаартилерія». Для радянського керівництва це був не лише політичний інструмент. СРСР готувався не просто до «взаємного знищення», а до виживання та перемоги в ядерному конфлікті.

Роль інституцій. Стратегічна культура формується всередині бюрократичних структур. Оскільки в СРСР армія мала монополію на стратегічну думку, вона нав’язувала всьому керівництву своє бачення: «війна — це неминучий інструмент класової боротьби».

Колін Грей: стратегія як антропологія

Наступний дослідник Колін Грей (Colin S. Gray) розвинув ідеї Снайдера, перетворивши «стратегічну культуру» з аналітичного інструменту на фундаментальну філософію. Якщо Снайдер фокусувався на бюрократії, то Грей дивився на проблему ширше — крізь призму історії та антропології.

Грей стверджував, що стратегія не може бути «позакультурною». Стратеги — це люди, які виросли в певному мовному, релігійному та історичному середовищі. На відміну від дослідників, які вважали, що культура лише «впливає» на стратегію, Грей наполягав: стратегія і є культурою. Ви не можете відокремити стратегічний вибір від культурного коду того, хто цей вибір робить.

Стратегія не може бути «позакультурною»

Багато уваги Грей присвятив тому, як географія формує стратегічну культуру. У випадку Росії він виділяв проблему відсутності природних кордонів. Це породило культуру «експансії заради безпеки». Щоб почуватися захищеною, Росія мусить контролювати сусідів, створюючи буферні зони. Важливим елементом став також континентальний менталітет. Росія — це типова сухопутна держава (Heartland), чия стратегічна культура заснована на контролі територій, а не на пануванні в морі чи «м’якій силі».

Для Грея не існувало принципової різниці між Московським царством, Російською імперією та СРСР. Він вважав, що для російської стратегічної культури характерна віра в те, що лише сильна, централізована влада може врятувати країну від хаосу. Звідси випливає сприйняття військової потужності як єдиного надійного інструменту дипломатії.

«Повага» в міжнародних відносинах для російського стратега тотожна «страху». Колін Грей був «стратегічним песимістом»: він попереджав, що падіння комунізму не змінить ці коди, оскільки вони коріняться значно глибше за марксизм-ленінізм. На жаль, ці застереження були здебільшого проігноровані.

Фріц Ерварт: осадний менталітет

Тема «осадного менталітету» (Siege Mentality) стала головною в працях Фріца Ерварта (Fritz Ermarth) — саме так його найчастіше транскрибують в Україні. Ерварт, маючи досвід роботи на верхівці розвідувальної спільноти США (зокрема, як голова Національної розвідувальної ради), привніс у теорію суто прагматичний вимір.

Він стверджував, що Росія відчуває себе «островом» у ворожому морі. На відміну від США, захищених океанами, Росія вразлива з усіх боків. Це створює психологію «обложеної фортеці», де будь-який вплив ззовні сприймається як підривна дія. Такий менталітет влада використовує для виправдання авторитаризму: «якщо ми в облозі, ми не можемо дозволити собі розбрат».

Якщо Росія не домінує над сусідами, то у власному розумінні починає занепадати

Ерварт наголошував: для російської стратегії неважливо, чи є загроза реальною з погляду Заходу. Важливо, що Кремль вважає її реальною. Якщо НАТО каже про «оборонний союз», російська культура автоматично перекладає це як «інструмент оточення».

Також аналітик зазначав, що зовнішня політика РФ є продовженням внутрішньої виживаності режиму. Щоб підтримувати статус «великої держави», Росія змушена постійно демонструвати силу. Якщо вона не домінує над сусідами, то у власному розумінні починає занепадати.

За Ервартом, російська стратегічна культура не бачить межі між «миром» та «війною». Мир — це просто фаза підготовки до наступного етапу протистояння або ведення війни іншими засобами (енергетичними, розвідувальними тощо).

Глибока культурна матриця

Якщо після розпаду СРСР дослідження стратегічної культури РФ вважалися «антикварними», то 2012 рік став точкою їх реанімації. Повернення Путіна до Кремля та його відвертий ідеологічний розрив із Заходом продемонстрували: російська стратегія — це не тимчасовий режим, а глибока культурна матриця. Це призвело до появи цілої плеяди нових дослідників, які почали вивчати не лише російські танки, а й російську «метафізику війни».

Період 2008–2011 років (президентство Медведєва) проходив під гаслом «модернізації». Західні еліти, особливо адміністрація Обами з політикою Reset, вірили в раціональність російських «бізнесменів у владі». Вважалося, що Росія готова обміняти імперські амбіції на технологічне оновлення (проєкти «Сколково», партнерства з Boeing та Cisco).

Навіть Мюнхенську промову та війну проти Грузії 2008 року західний істеблішмент сприймав як прикрі ексцеси, що не мають завадити вступу РФ до Світової організації торгівлі (СОТ) у 2012-му.

Проте замість очікуваної лібералізації відбулася інструменталізація залежності: Росія використала доступ до ринків не для вестернізації, а для посилення власного стратегічного коду, перетворивши торгівлю на зброю (енергетичний шантаж).

Саме на цьому парадоксі Юджин Румер і Річард Сокольський, експерти Фонду Карнеґі, будують свій найжорсткіший висновок: Захід фундаментально переоцінив силу економічних стимулів.

Російська еліта сприймала західні інвестиції не як інструмент розвитку, а як «ресурсну ренту» або «данину», яка дала змогу Кремлю фінансувати репресивний апарат і купувати лояльність еліт. Таким чином, економічна інтеграція не розмила, а, навпаки, зацементувала авторитарну вертикаль, надавши їй необхідні фінансові ресурси для майбутньої конфронтації.

Економічна інтеграція із Заходом не розмила, а, навпаки, зацементувала авторитарну вертикаль

Ці дослідники уособлюють консервативний і реалістичний погляд на російську стратегічну культуру, близький до ідей Коліна Грея. Звіт Румера та Сокольського (зокрема, їхня знакова праця «Thirty Years of U.S. Policy Toward Russia: Can the Vicious Circle Be Broken?», 2019) — це фактично «свідоцтво про смерть» епохи ліберального оптимізму.

Ці тези пізніше були закріплені у фундаментальному дослідженні аналітичного центру CNA «Etched in Stone: Russian Strategic Culture and the Future of Transatlantic Security» (2020), головними авторами та редакторами якого є Ендрю Монаган і Майкл Кофман. У ньому доводиться, що стратегічні установки РФ майже незмінні з часів імперії.

Автори стверджують, що, попри зміну прапорів (царський, радянський, триколор), фундаментальні установки російської еліти залишаються статичними. Путінська Росія керується тими самими геополітичними імперативами, що й Петро I чи Сталін. Це не вибір окремого лідера, а «колективне несвідоме» російського безпекового апарату. Ці установки «закарбовані в камені» географії та історії, тому їх майже неможливо змінити зовнішніми зусиллями — санкціями чи вмовляннями.

На думку дослідників, Росія не вірить у безпеку через співпрацю. Для неї безпека — це здатність контролювати сусідів. Логіка проста: якщо ми не контролюємо простір навколо нас, ми під загрозою. Відповідно Росія вимагає «буферних зон», де Україна є критичним елементом, без якого російська «фортеця» стає вразливою.

Російська стратегічна культура заперечує ліберальний світовий порядок, заснований на правилах. Натомість росіяни бачать світ як арену боротьби між кількома «полюсами», де малі країни не мають справжнього суверенітету. Це фактично повернення до формату «жандарма Європи» першої половини XIX століття та радянської сфери впливу другої половини XX століття.

Звідси випливає і відкидання західної концепції прав людини, яку Кремль таврує як «геополітичну зброю», призначену для послаблення російської держави зсередини. Чимало уваги автори приділяють і темі війни. Вони наголошують, що в російській культурі поріг застосування сили значно нижчий, ніж на Заході. Війна сприймається як звичайна функція державної діяльності, а не як «останній засіб» (ultima ratio). Це робить російську стратегію гнучкою, але вкрай небезпечною для міжнародної стабільності.

Конспірологи і технократи

Якщо західні аналітики фіксували зовнішні прояви російської агресії, то соціолог Костянтин Гаазе (експерт Московського центру Карнеґі та викладач «Шанінки», який нині перебуває в еміграції) препарував внутрішню мутацію режиму.

Він зафіксував, як після 2012 року Росія перейшла до моделі «надзвичайної держави», де історія була приватизована владою, а стратегічна культура стала заручником неформальних кодів путінського оточення. У своїх роботах Гаазе доводить, що конфронтація із Заходом стала для Кремля не просто вибором, а способом внутрішньої легітимізації, де підступність та «осадний менталітет» є фундаментом виживання системи.

У його розумінні російська стратегічна культура — це спроба побудувати «суверенну істину», яка не залежить від глобальних ліберальних стандартів. Це робить конфлікт нескінченним, оскільки будь-який компроміс сприймається як поразка в площині ідентичності.

Замість стабільних законів чи стратегій система функціонує через «винятки». За Гаазе, війна в Україні — це не просто геополітика, а спосіб легітимізації влади через створення постійної екзистенційної загрози. Він описує російську стратегію не як план, а як нескінченну серію «спецоперацій», де головна мета — не досягнення конкретного результату, а збереження керованості всередині самої Росії.

Російська стратегія, за Гаазе, — це не план, а нескінченна серія «спецоперацій»

Гаазе детально аналізує розрив між двома типами мислення в Кремлі. Він виділяє «гностиків» (силовиків) і технократів. «Гностики» вірять у таємні змови та приховані пружини світової політики. Їхня стратегічна культура є параноєю, перетвореною на державну службу. Технократи не вірять у гностичні теорії, але забезпечують їх реалізацію. За Гаазе, трагедія Росії полягає в тому, що ці дві групи створили симбіоз, де ірраціональні цілі силовиків досягаються раціональними інструментами технократів.

На його думку, російська стратегічна культура є реактивною. Кремль не має позитивного образу майбутнього. Уся їхня стратегія — це реакція на уявні чи реальні образи з минулого. Це пояснює, чому Росія постійно «повертається» (у 1945 рік, у XIX століття, у Візантію), але не може запропонувати проєкт майбутнього, привабливий для сусідів.

Ядерне православ’я

Особливої гостроти цьому внутрішньому аналізу додає концепція Дмітрія (Діми) Адамського, професора Університету Райхмана (Ізраїль). Якщо Гаазе говорить про «суверенну істину», то Адамський у своїй фундаментальній праці «Russian Nuclear Orthodoxy» (2019) описує феномен «Ядерного православ’я» — унікального симбіозу релігійної месіанщини й стратегічного стримування.

За Адамським, російська стратегічна культура після 2012 року пройшла через глибоку сакралізацію війни. Російська церква стала не просто лояльним інститутом, а частиною ядерної тріади, освячуючи зброю масового знищення як гаранта збереження «православної цивілізації».

Це додає стратегії РФ виміру месіанства: війна сприймається не просто як геополітика, а як хрестовий похід проти «занепалого Заходу». У такій системі координат будь-яка підступність стає виправданою, бо вона чиниться в ім’я «вищої мети». Адамський підкреслює, що цей теократично-стратегічний синтез робить російську еліту психологічно стійкою до санкцій та ізоляції, оскільки вони вбачають у цьому «шлях випробувань» обраної нації.

Саме цей месіанський фундамент дає підстави професорові Грему Герду (Центр Маршалла) фокусуватися на «операційному коді» російської еліти. Його внесок у розуміння російської стратегічної культури неоціненний завдяки аналізу того, як особистий світогляд Путіна та його оточення трансформувався в державну стратегію.

У своїй ключовій праці «Understanding Russia’s Strategic Behavior: Imperial Strategic Culture and Putin’s Operational Code» (2022) Герд доводить, що ми маємо справу з «імперською стратегічною культурою», яка остаточно кристалізувалася після 2012 року. Він виділяє кілька критичних аспектів.

Неформальне управління. Герд пояснює, що російська стратегія формується не в офіційних кабінетах, а в межах неформальних кланів (силовиків, олігархів, «давніх друзів»). Це породжує особливий тип підступності: стратегічні рішення ухвалюються на основі лояльності й «пацанських понять», а не національних інтересів у західному розумінні.

Параноя щодо «зовнішнього втручання». Герд детально описує концепцію «кольорових революцій» як головного страху Кремля. У цій культурі будь-яка демократична зміна в сусідній країні сприймається як «спецоперація Заходу». Це робить підлість у відповідь (втручання у вибори, дезінформація, гібридна війна) морально виправданою в очах російської еліти як «захисна реакція».

Виживання понад усе. Для Герда російська стратегічна культура — це культура виживання режиму. Вона не має на меті стабільність чи процвітання народу; її єдина мета — збереження влади конкретною групою людей. Саме тому переговори з Росією такі складні: вони вбачають у компромісах не шлях до миру, а загрозу своїй особистій безпеці.

Герд також вводить важливе поняття — стратегічна гнучкість. Оскільки російська культура не обмежена мораллю чи правом, вона може миттєво змінювати вектори, порушувати будь-які договори та використовувати «підлість» як легітимний інструмент асиметричної війни проти набагато сильнішого в економічному сенсі Заходу.

Якщо Румер і Герд описували «операційний код» Кремля, то Павєл Баєв, професор інституту PRIO (Осло), фокусується на деградації стратегічного мислення російського генералітету. Баєв доводить, що після 2012 року російська армія стала заручницею «імперського реваншизму». У своїх працях він описує парадокс: Росія створювала армію для коротких переможних операцій (як у Криму чи Сирії), вірячи у власну міфічну «винятковість», але виявилася абсолютно не готовою до масштабної війни на виснаження.

Баєв акцентує на тому, що в російській стратегічній культурі ядерна зброя перестала бути інструментом стримування і перетворилася на інструмент дипломатичного наступу. Це та сама «підлість», піднята на рівень глобальної катастрофи: використання ядерної риторики для прикриття звичайної агресії.

Українська відповідь

Тут естафету перехоплює Микола Бєлєсков, провідний український військовий аналітик, чий погляд критично важливий, оскільки він деконструює російську стратегічну культуру в момент її реального зіткнення з українським спротивом. Бєлєсков доводить, що російська стратегічна культура за своєю суттю є ієрархічною та негнучкою. Те, що Грем Герд називає «пацанськими поняттями» та лояльністю, у Бєлєскова перетворюється на конкретний аналіз провалів: брак ініціативи на місцях, корупція та нездатність об’єктивно оцінювати супротивника.

Бєлєсков підкреслює: коли російський «бліцкриг» провалився, стратегічна культура РФ миттєво відкотилася до своєї архаїчної бази — війни на виснаження, де головним ресурсом є не технологія, а кількість «гарматного м’яса» й заліза. Він ілюструє, як українська стратегічна культура (децентралізована, адаптивна та горизонтальна) стала антидотом проти російської вертикальної та параноїдальної системи.

Завершу цей аналіз еволюції поглядів українською перспективою, представленою Олександром Литвиненком. Литвиненко був одним із перших, хто зафіксував, що для Росії війна проти України — це не тактична суперечка за території, а стратегічне заперечення самого права на існування української суб’єктності. У своїх розвідках він доводив, що російська стратегічна культура за своєю природою експансіоністська й антисистемна, вона прагне не інтеграції у світовий порядок, а його руйнації.

Литвиненко аналізував російські методи поєднання м’якої та жорсткої сили ще до того, як термін «гібридна війна» став мейнстримом. Він пояснював, що для Кремля мир — це лише фаза підготовки до наступного удару, а дипломатія — засіб дезорієнтації противника. Важливим внеском Литвиненка є формування української відповіді: оскільки російська система ієрархічна та «гностична», Україна має протиставити їй стійкість (resilience) та мережеву структуру суспільства.

Україна має протиставити Росії стійкість (resilience) та мережеву структуру суспільства

Еволюція дослідницької думки з 2012 року свідчить про остаточний крах ілюзій щодо раціональності чи можливості «виправити» російський режим через економічну інтеграцію. Російська стратегічна культура — це цілісна, самодостатня і глибоко ірраціональна для Заходу матриця.

Вона тримається на трьох китах: «надзвичайному стані» як нормі існування, месіанській параної («гностицизмі») еліт та запереченні суверенітету сусідів. Перехід від «гібридних ігор» Медведєва до «сакральної війни» Путіна довів: підступність у російському розумінні — це не етична вада, а фундаментальний інструмент стратегічного виживання.

Саме це перетворення стратегічної культури на технологію маніпуляції реальністю відкриває нам шлях до аналізу когнітивних війн у наступній частині.

Інструменти

Якщо перші дві частини моєї розвідки були присвячені «археології» й «оптиці» — тому, звідки виросла російська стратегічна культура та як Захід нарешті почав її бачити, то третя частина присвячена інструментарію. Ми переходимо від запитання «Чому вони це роблять?» до запитання «Як саме вони зламують нашу здатність мислити та чинити опір?».

У центрі цього аналізу концепція когнітивної війни (Cognitive Warfare) (2020). На відміну від класичної інформаційної війни, яка ведеться за те, що ми думаємо, когнітивна війна спрямована на те, як ми думаємо. Як зазначає у своїх звітах для НАТО дослідник Франсуа дю Клюзе, мозок сьогодні став «шостим театром воєнних дій». Мета агресора тут не переконати нас у своїй правді, а зробити нас нездатними відрізнити правду від брехні, паралізуючи саму волю до захисту.

Цей технологічний злам став можливим завдяки поєднанню трьох інтелектуальних і цифрових стовпів.

Теорія «рефлексивного управління» та «Алгебра совісті» Володимира Лефевра, які ще в 1960-х роках надали підступності статусу високої математичної дисципліни.

Лінгвістична диверсія, або те, що Олександр Богомолов називає «семантичним мародерством», — технологія захоплення і викривлення чужих значень для знищення ідентичності ворога.

Цифрове масштабування — перетворення ліберальної ідеї «м’якої сили» Джозефа Ная на агресивну «гостру силу» (Sharp Power), де алгоритми ШІ та дипфейки автоматизують процес дезорієнтації суспільства.

Математика підступу: «Алгебра совісті» Володимира Лефевра

Щоб зрозуміти технологію російської когнітивної війни, ми мусимо відмовитися від наївного припущення, що наш опонент керується тією самою логікою, що й ми. Фундаментальне пояснення цієї розбіжності надав математик і психолог Володимир Лефевр, чия праця «Алгебра совісті» (1982) стала ключем до дешифрування радянської (а нині російської) стратегічної культури.

Лефевр почав розробляти свої ідеї ще в середині 1960-х років у Радянському Союзі. Це зробило його концепції фундаментом, на якому спецслужби СРСР, а згодом і РФ будували свої операції десятиліттями.

Після еміграції із СРСР у 1974 році він працював у США, де видав свою головну працю англійською мовою «Algebra of Conscience». У ній він намагався пояснити американському істеблішменту, чому переговори з Кремлем часто заходять у глухий кут: через принципово різну математичну модель розрізнення добра і зла.

Виник парадокс, який визначив долю сучасної гібридної війни. На Заході від ідей Лефевра здебільшого відмахувалися, сприймаючи їх як складну академічну екзотику. У Росії ж його теорії були офіційно взяті на озброєння військовою наукою в середині 1990-х років. Зокрема, полковник С. Комов у 1997 році прямо цитував Лефевра, описуючи «рефлексивне управління» як ключову зброю в «інформаційно-психологічній боротьбі».

Вперше термін «рефлексивне управління» (reflexive control) з’являється в праці Лефевра «Конфліктуючі структури» (1967). Він описав його як процес, у якому один з учасників конфлікту передає іншому «підстави для прийняття рішення», що приводять до вигідного першому учасникові результату. Це був момент, коли психологія стала частиною математичної теорії ігор.

Лефевр першим почав розглядати конфлікт не просто як зіткнення сил, а як взаємодію двох інтелектів, де кожен намагається змоделювати мислення іншого. Суть полягає в тому, що в іграх із рефлексією перемагає той, хто має вищий «ранг рефлексії», тобто той, хто здатен прорахувати не лише кроки противника, а й те, як противник прораховує його власні кроки.

У своїй найвідомішій праці «Алгебра совісті» Лефевр порівняв дві етичні системи, що фактично пояснюють антагонізм сучасних стратегічних культур.

Перша етична система (західна). У ній «компроміс між добром і злом сприймається як зло». Це культура, заснована на правилах і чітких моральних імперативах.

Друга етична система (радянська/російська). У ній «компроміс між добром і злом сприймається як добро». Лефевр математично довів, що в цій системі конфлікт є базовим станом, а підступність і маніпуляція вважаються легітимними інструментами досягнення цілі.

Для Лефевра об’єктом атаки є «внутрішній монітор» противника — його самосвідомість. Якщо ви можете змінити те, як людина бачить себе і свої цінності, ви отримуєте повний контроль над її поведінкою.

Мета цієї математично вивіреної підступності полягає в тому, щоб змусити супротивника добровільно прийняти рішення, яке вигідне агресорові, але згубне для самого супротивника. Коли ми чуємо про «страх ескалації» або «необхідність компромісу» в західних столицях, ми бачимо успішний результат рефлексивного управління: супротивник діє в межах нав’язаної йому чужої логіки, вважаючи її своєю.

Семантичне мародерство: лінгвістична зброя Олександра Богомолова

Якщо Лефевр надав нам «креслення» російської підступності, то Олександр Богомолов, директор НІСД, описує саму «мову», якою ця підступність розмовляє зі світом. Його концепція семантичного мародерства критично важлива для розуміння того, як когнітивна війна руйнує ідентичність супротивника.

Росія, не маючи привабливої моделі майбутнього, діє як паразит на тілі західної цивілізації. Семантичне мародерство — це технологія «викрадення» ключових демократичних понять та їх переповнення протилежним змістом.

Як це працює? Агресор бере термін, що має позитивне значення в Першій етичній системі (наприклад, «суверенітет», «права людини», «антифашизм», «мир»), і використовує його для прикриття дій, що за своєю суттю є прямо протилежними.

Як наголошує Богомолов, Росія використовує своє глибоке знання західного (і особливо українського) контексту не для діалогу, а для диверсії. Знаючи наші «чутливі точки» та цінності, вона перетворює їх на вразливості. Коли Росія каже про «захист цивільних», вона створює семантичний щит для скоєння воєнних злочинів.

Коли слова втрачають свій стабільний зміст, супротивник втрачає здатність описувати реальність

Кінцева мета цього процесу — не просто дезінформація, а руйнація самої можливості порозуміння. Коли слова втрачають свій стабільний зміст, супротивник втрачає здатність описувати реальність. Виникає стан, який Богомолов визначає як втрату «семантичної безпеки»: ми намагаємося захищатися мовою, яка вже значною мірою окупована ворогом.

У поєднанні з рефлексивним управлінням Лефевра семантичне мародерство створює ефект «дзеркального лабіринту». Західний політик, намагаючись знайти «компроміс» (що є добром у його системі), потрапляє в пастку, де саме слово «компроміс» для росіян є лише засобом фіксації тактичної переваги перед наступним ударом.

Від «привабливості» до «перфорації»: злам концепції Soft Power

У 1990 році, коли Джозеф Най увів поняття «м’якої сили» (Soft Power), він виходив із припущення, що міжнародна політика — це відкритий ринок ідей. Най стверджував, що держава стає сильнішою, якщо вона приваблива: якщо її культура, цінності й політика викликають захоплення, інші країни добровільно наслідуватимуть її приклад.

Однак російська стратегічна культура (як ми бачимо крізь призму «Алгебри совісті» Лефевра) сприйняла цю ідею не як запрошення до чесної конкуренції, а як інструкцію з пошуку слабких місць.

У 2017 році дослідники Крістофер Вокер і Джессіка Людвіг ввели термін sharp power (гостра сила), щоб описати, на що перетворилася м’яка сила в руках авторитарних режимів. На відміну від soft power, яка прагне притягувати, sharp power прагне пробивати (перфорувати) інформаційне середовище супротивника.

За Вокером і Людвіг, Росія не ставить за мету зробити свою модель привабливою. Її мета — використовувати відкритість західних суспільств (свободу медіа, академічні обміни, НУО) для впорскування токсичного контенту. Це і є практичне втілення семантичного мародерства: використання інструментів демократії для її руйнації.

Метафорично це можна назвати «інформаційною інфекцією». Якщо м’яка сила — це «світло», то гостра сила — це «вірус». Вона використовує «липку силу» (економічну залежність) і корупцію еліт, щоб створити ситуацію, коли супротивник стає заручником власних інтересів і не може чинити опір.

«Підлість» як стратегія досягає свого піка. Вона використовує найкращі сторони демократій

У цьому контексті «підлість» як стратегія досягає свого піка. Вона використовує найкращі сторони демократій — їхню толерантність, плюралізм і віру в діалог — як точки входу для деструктивного впливу. Як зазначав Олександр Богомолов, агресор грає на «чутливих струнах» західного лібералізму, змушуючи його сумніватися у власних цінностях та легітимності.

Цифрова диктатура хаосу: алгоритмічне рефлексивне управління та «цензура шумом»

Фінальний етап еволюції російської підступності відбувся на перетині психотехнологій 1960-х і великих даних (big data) 2020-х. У цифровому просторі когнітивна війна перестає бути справою окремих агентів впливу і стає автоматизованим процесом хакінгу людської свідомості.

Якщо за Лефевром рефлексивне управління потребувало складного моделювання «ворожого інтелекту», то сьогодні алгоритми соціальних мереж роблять це автоматично. Використовуючи ШІ, агресор виявляє когнітивні вразливості цілих соціальних груп. Дипфейки стають ідеальним інструментом створення «хибних підстав»: коли ви не можете вірити власним очам і вухам, ваша здатність до раціональної рефлексії вимикається.

У світі, де панує «гостра сила», класична цензура (заборона) більше не потрібна. Як доводить Пітер Померанцев, сьогодні Росія використовує стратегію затоплення правди білим шумом. Коли на одну реальну подію генерується тисяча суперечливих інтерпретацій, виникає когнітивне перевантаження. Мета — не переконати вас у брехні, а втомити вас настільки, щоб ви повірили, що «істини не існує».

Генеративний ШІ дає змогу масштабувати «семантичне мародерство» Богомолова до промислових масштабів. Тепер для захоплення значень не потрібні ідеологи — бот-мережі в реальному часі розмивають сенси слів, створюючи стан постійної інформаційної дезорієнтації.

У цьому цифровому штормі російська стратегічна культура знаходить свою ідеальну зброю. Це вже не просто війна за територію, це війна за право визначати, що є реальним. Як зазначав Франсуа дю Клюзе, у когнітивній війні «мозок — це територія, яку не можна обгородити колючим дротом». Якщо агресорові вдається зламати ваш «внутрішній монітор», він перемагає без жодного пострілу.

Технологія когнітивного зламу — це не просто сукупність фейків

Технологія когнітивного зламу — це не просто сукупність фейків. Це цілісна екосистема, де математика Лефевра, лінгвістика Богомолова та алгоритми ШІ працюють синхронно. Ця система використовує нашу демократичну відкритість як точку доступу для вірусу підступності, метою якого є цілковита руйнація здатності вільного світу до спільної дії та захисту власних значень.

Завершуючи цю частину розвідки, ми маємо визнати: російська стратегічна культура — це не просто набір застарілих імперських амбіцій. Це дієва, адаптивна й гранично цинічна технологія, яка перетворила підступність на свій головний геополітичний актив.

Подивимося на деяких прикладах, як це працює.

Ось сьогоднішній пост мого грузинського колеги Гели Васадзе Gela Vasadze: «Утром друг прислал три коротких видео с «казахских» каналов, где люди, очень похожие на казахов, говорят о массовой вербовке в Казахстане, о том, что среди казахов флаг Казахстана замещается флагом Украины, о двуличии Анкары, у которой, оказывается, спадают штаны, и даже о соросятах как теневом правительстве Казахстана. Сценарий примитивный и потому рабочий. Сначала страх: «вас втягивают в чужую войну». Потом символическая паника: «у вас уже отобрали флаг». Затем разрушение доверия к альтернативным центрам силы: «Анкара вас предаст». И вишенка на торте — конспирология про теневое правительство. Классика позднеимперского жанра. И посыл очень понятный: сдохнем вместе с путинской империей, но не дадим нацистам-националистам захватить «нашу» страну и создать современное национальное государство. Линки и имена приводить не буду — имя им легион. Но, как говорится, караван идёт...».

Це ідеальна ілюстрація «гострої сили» в її найчистішому, агресивному втіленні. Тут ми бачимо і рефлекторне управління — росіяни не переконують казахів полюбити «русскій мір». Вони створюють хибні підстави для страху через класичну зміну рефлексії суб’єкта: змусити Казахстан зайняти позицію пасивного нейтралітету, який насправді вигідний лише Москві, використовуючи природний інстинкт самозбереження як важіль керування.

Те, що Гела пише «ім’я їм легіон» і «лінки наводити не буду», підкреслює стратегію затоплення правди шумом: величезна кількість коротких відео, що б’ють по різних тригерах (Анкара, Сорос, прапори), створює відчуття тотального хаосу. Мета — викликати в простого громадянина Казахстану когнітивну втому, щоб він просто «вимкнув» критичне мислення.

Власне, цей приклад показує, що російська стратегічна культура — це експортна модель підступності. Вона працює за єдиним шаблоном як в Україні, так і в Казахстані чи Грузії і б’є в одну точку — руйнацію національної суб’єктності. Теза «не дамо націоналістам створити сучасну державу» — це головний страх імперії.

Також це стосується сонму коментаторів-росіян, відомих за саркастичною назвою «хорошиє русскіє». Візьмемо дописи колишнього російського політика Альфреда Коха. Навіть якщо він щиро бажає Україні перемоги (що цілком можливо на особистісному рівні), його діяльність можна розглянути як кейс інтелектуальної «м’якої сили», яка має специфічні побічні ефекти.

Коли російський ліберал використовує гасло «Слава Україні!», це може бути як актом солідарності, так і актом привласнення. Це створює ілюзію спільного смислового простору, де російська опозиційна думка отримує право «модерувати» український порядок денний. Виникає ситуація, коли росіянин (навіть опозиційний) починає повчати українців, як їм правильно воювати, реформуватися чи будувати свою державу. Це м’яка форма домінування.

Кох часто пише в стилі «гострої правди», критикуючи українське керівництво, Захід або стан справ на фронті. Це може працювати як рефлексивне управління. Він подає «підстави для прийняття рішення» (песимістичні прогнози, зневіру в допомозі Заходу), які деморалізують українського читача. У результаті читач відчуває втому. На відміну від прямої пропаганди Кремля, яку ми відсікаємо одразу, слова «свого» (того, хто каже «Слава Україні») проникають крізь фільтри захисту набагато глибше.

Ну й, врешті-решт, для російських лібералів Кох є одним із тих, хто «зберігає обличчя» їхньої культури. Через таких інтелектуалів Заходу й частині України продається ідея, що «з росіянами можна домовитися, дивіться, які вони розумні й проукраїнські». Це розмиває тезу про екзистенційну прірву між етичними системами (за Лефевром). Це створює хибну надію на те, що всередині РФ є суб’єкт, здатний до іншої стратегічної культури, хоча насправді це лише інша обгортка тієї самої системи.

Ще тонший і небезпечніший приклад хакінгу західного регістру відбувається просто зараз на зимових Олімпійських іграх у Мілані та Кортіна-д’Ампеццо. Це ідеальний майданчик для демонстрації того, як Росія використовує інструменти «гострої сили» (sharp power) для прориву міжнародної ізоляції.

Росіяни активно використовують західний дискурс про недопустимість дискримінації. Вони апелюють до того, що відсторонення атлетів за національною ознакою — це «порушення прав людини». Це класичне семантичне мародерство: режим, який щодня порушує право на життя тисяч людей, використовує ліберальну термінологію «прав», щоб повернути своїх «агентів у формі» на міжнародну арену. Мета цього прозора й зрозуміла — змусити МОК та італійських організаторів діяти за логікою Першої етичної системи (де правила інклюзивності є священними), таким чином руйнуючи політичну єдність Заходу.

Єдиною адекватною відповіддю на цю загрозу не може бути просто «контрпропаганда» — вона лише множить «шум». Справжній антидот полягає в переході до стратегії когнітивної стійкості, де важливими є такі поняття, як семантична гігієна, інтелектуальна деокупація та системна солідарність.

У першому випадку йдеться про повернення власних значень словам. Ми маємо припинити грати в «рефлексивні ігри» ворога, використовуючи його термінологію.

Інтелектуальна деокупація передбачає усвідомлення того, що будь-який «діалог» із носієм Другої етичної системи без позиції сили та чітких червоних ліній є лише формою капітуляції.

Ну й, врешті-решт, наша солідарність має працювати на розуміння, що когнітивна атака на одного є атакою на всю систему цінностей.

Як зазначав Олександр Литвиненко, перемога в цій війні можлива лише через усвідомлення ворогом неможливості досягнення його цілей. А це починається з нашої здатності бачити підступність у момент її зародження і відмовлятися бути об’єктом рефлексивного управління.

Школи та архітектори підступності

Перехід від моделей когнітивного впливу до їх практичної реалізації потребує чіткої систематизації інтелектуальних інструментів, якими оперує агресор. Російська стратегічна культура не є гомогенною. Вона функціонує як екосистема взаємодоповнюючих шкіл, кожна з яких відповідає за свій специфічний сегмент руйнації смислів. Якщо когнітивна війна — це загальна стратегія зламу волі супротивника, то наведені нижче «школи» — це її конкретні конструкторські бюро: від фундаменталістів, що створюють релігійне обґрунтування геноциду, до методологів, які перетворюють дегуманізацію на управлінську технологію.

Школа «цивілізаційників-фундаменталістів»

Школа «цивілізаційників-фундаменталістів» постає як цілісна інтелектуально-політична мережа, що інтегрує ідеологічну експансію Олександра Дугіна та фінансовий ресурс Костянтина Малофєєва з потужним інструментарієм впливу: від сакралізації імперського реваншизму митрополитом Тихоном (Шевкуновим) і містичної естетизації мілітаризму Олександром Прохановим до агресивної медійної примітивізації смислів Михайлом Леонтьєвим і витонченого експорту ідей російського домінування в західний академічний простір через дипломатичний фронтир Наталії Нарочницької.

Окреме місце посідає Олексій Арестович, якого можна визначити як «українське дзеркало російського фундаменталізму».

Школа «цивілізаційників» радикалізувала ідею Вадима Цимбурського про Росію як окремий «геополітичний острів», перетворивши її на месіанський концепт Катехона — сили, що стримує прихід біблійного антихриста. У цій логіці Росія не є частиною європейської цивілізації, а отже, на неї не поширюються міжнародне право та загальнолюдська мораль. Будь-які договори із Заходом розглядаються лише як тимчасові перемир’я, які цивілізація-острів має право порушити в будь-який момент заради власного самозбереження.

Через адаптацію ідей Карла Шмітта про сфери впливу та маніхейський поділ світу на «абсолютне добро» (Росія) і «сатанинський антисвіт» (Захід) ця школа легітимізувала зняття будь-яких моральних обмежень. Підступність, обман і вбивство щодо такого ворога проголошуються не гріхом, а чеснотою.

Саме тому риторика про «десатанізацію» та заперечення суверенітету України є не просто пропагандою, а свідомою інтелектуальною підготовкою до геноцидних практик, де Україна сприймається не як суб’єкт, а лише як «територія зіткнення».

Використовуючи образ «останнього бастіону традиційних цінностей», група навчилася «хакати» західний консервативний спектр, фінансуючи ультраправі партії через структури Костянтина Малофєєва. Підступність цієї стратегії полягає у використанні цінностей (сім’ї, церкви, ієрархії) як інструмента для розколу Заходу зсередини та підриву єдності НАТО і ЄС. Російська еліта експлуатує ці смисли як технологію дестабілізації, перетворюючи традиціоналізм на зброю в когнітивній війні проти демократичного світу.

«Військові технологи» (Школа Генштабу)

Для школи Герасимова війна є безперервним процесом, де «мир» — це лише фаза, у якій замість ракет використовуються сенси, а демократичні інститути супротивника перетворюються на технологічні вразливості. Через інструменти «асиметричної дії», як-от ботоферми чи втручання у вибори (США-2016, Brexit), РФ максимально поляризує суспільство супротивника.

Ключовий елемент доктрини — «стратегічне стримування невійськовими засобами», яке через ядерний шантаж та агресивну риторику атакує мозок західних лідерів. Мета такої когнітивної операції — змусити супротивника самостійно обмежити свою допомогу Україні через страх «ескалації».

Військові технологи РФ офіційно закріпили домінантну роль невійськових методів над військовими в пропорції 4 до 1, використовуючи протестні рухи, екологічні та релігійні групи для створення «керованого хаосу». Прикладом ідеальної реалізації цієї стратегії стала окупація Криму 2014 року, де армія лише зафіксувала результат, уже досягнутий тотальним когнітивним зламом системи управління та свідомості населення.

Стенограма засідання РНБО України від лютого 2014 року є документальним підтвердженням цього зламу: вона демонструє не так брак військових засобів, як успішне «рефлексивне управління» українським керівництвом з боку Москви. Ворог змусив українську еліту прийняти рішення про власну неспроможність до опору, перетворивши стратегічну нерішучість на інструмент своєї перемоги.

Повномасштабне вторгнення 2022 року стало для російської стратегічної культури моментом болісного зіткнення з реальністю: концепція «гібридного бліцкригу» Герасимова з тріском провалилася, оскільки розрахунок на когнітивний параліч української влади та підготовлений «невійськовими заходами» ґрунт для капітуляції розбилися об мережевий опір усього суспільства. Віра військових технологів РФ у власну пропаганду про «несправжню державу» призвела до стратегічного фіаско, змусивши Кремль перейти до примітивної та кривавої війни на виснаження зразка ХХ століття.

«Реалісти-імперці» (Караганов, Лук’янов, Тренін)

Школа «реалістів-імперців», представлена ключовими фігурами Ради із зовнішньої та оборонної політики (СВОП) Сергієм Карагановим, Федором Лук’яновим і Дмитром Треніним, виступає інтелектуальним фасадом Кремля для західних еліт. Будучи десятиліттями інтегрованими у світові майданчики (Давос, Валдай), вони стали майстрами семантичного мародерства, пропонуючи концепцію «багатополярності» як димову завісу для права великих держав ігнорувати правила у своїх зонах впливу.

Використовуючи термін «демократизація міжнародних відносин», вони насправді просували ідею «нової Ялти» — поділу світу між кількома гравцями, де суб’єктність України та інших менших країн повністю заперечується.

Виконуючи інтелектуальний хакінг західного реалізму (Кіссінджера та Міршаймера), ці стратеги легітимізують російську агресію як «природну реакцію» великої сили на розширення конкурентів, переконуючи світ, що війна є не злочином, а «трагічною геополітичною необхідністю».

Особливу роль тут відіграє радикалізація теорії стримування Сергієм Карагановим, який перетворив її на інструмент рефлексивного управління через терор. Його заклики до превентивного ядерного удару по Європі — це прорахована когнітивна операція, покликана зламати волю західних політиків через страх перед кінцем світу та змусити їх капітулювати заради «порятунку».

Дмитро Тренін і Федір Лук’янов відповідають за стратегічне від’єднання Росії від Європи та її переорієнтацію на так звану «світову більшість» Глобального Півдня. У межах цієї школи Україна маркується лише як інструмент Заходу, що підлягає утилізації.

Показовою є їхня інтелектуальна еволюція: на початку кар’єри обидва фігуранти виступали як головні медіатори між Росією та глобальним інтелектуальним світом. Дмитро Тренін, колишній полковник військової розвідки, десятиліттями очолював Московський центр Карнеґі, маючи репутацію найбільш зваженого та «західноорієнтованого» аналітика, чиї звіти читали у Вашингтоні як голос розуму.

Федір Лук’янов як головний редактор журналу «Россия в глобальной политике» (створеного за зразком американського Foreign Affairs) будував мости з європейськими елітами, позиціонуючи Росію як невід’ємну частину Великої Європи.

Проте сьогодні Тренін під маскою «холодної аналітики» виступає в ролі стратегічного хірурга, який доводить необхідність жорсткої «операції» над Україною заради здоров’я євразійського простору, а Лук’янов виконує функцію анестезіолога для західних еліт.

Він легітимізує насильство через категорію «історичної неминучості», переконуючи світ, що руйнація колишнього світопорядку є не злочином, а природним поверненням до нормального стану боротьби великих держав, де етика поступається місцем цинічному прагматизму.

Разом вони пакують імперський реваншизм у терміни «цивілізаційного суверенітету» та «світової більшості». Їхня діяльність у межах Валдайського клубу та СВОП перетворила класичний політичний реалізм на інструмент інтелектуального обслуговування агресії. Використовуючи свій авторитет у міжнародних колах, вони роблять підступність раціональною, а війну — прийнятним засобом вирішення геополітичних суперечностей, перетворюючи академічну дискусію на фронт когнітивної війни проти міжнародного права.

Кінцева мета діяльності «реалістів-імперців» — створення альтернативної реальності, де Росія постає не агресором-ізгоєм, а «центром збірки» нового світового порядку. Вони формують механізми «липкої сили» (через корумповані еліти, енергетичну залежність та спільні проєкти з країнами БРІКС), що мають паралізувати здатність міжнародних інститутів карати Москву за порушення права. Ця інтелектуальна упаковка покликана зробити злочин раціональним, а ядерний шантаж — прийнятним інструментом примусу до миру на російських умовах.

Особливу роль у структуруванні підступності відіграли спецслужби (СЗР та ФСБ), які через мережу «історичних клубів» (РІО під керівництвом Сергія Наришкіна та РВІО Володимира Мединського) перетворили історію на вид оперативної діяльності. Це штаби когнітивної агресії, де академічна наука заміщується «оперативною історією» — інструментом для дестабілізації супротивника та легітимізації територіальних претензій. Тут здійснюється остаточне зрощення розвідувальних технологій з ідеологічними галюцинаціями, де аналітики штибу Дмитра Треніна стають операторами активних заходів у глобальному інтелектуальному просторі.

Методологи: технологи системної дегуманізації

Школа «методологів», очолювана Сергієм Кирієнком, — найцинічніше крило російської стратегічної культури, що перетворило інтелектуальну спадщину Георгія Щедровицького на інструмент тотального соціального інжинірингу. У цій системі світ сприймається як сукупність систем і процесів, де людина позбавлена суб’єктності й визначена лише як «антропологічний ресурс» або матеріал для конфігурування. Користуючись влучним висловом Олександра Литвиненка, це «марксисти на мінімалках». Використовуючи організаційно-діяльнісні ігри (ОДІ) як метод «перепрошивки» еліт, методологи навчили російське керівництво сприймати політику та війну як ігрове поле, де совість є зайвим елементом, що лише заважає системній ефективності.

Саме вони заклали фундамент «країни-корпорації», яка маніпулює смислами для утримання домінування та експорту нестабільності. Жахливим апогеєм цієї школи став Тимофій Сергейцев, чиї програмні тексти (березень 2022 року) про «денацифікацію» України стали інструкцією для когнітивного геноциду: він перетворив абстрактні методологічні ігри на практичну технологію стирання національної ідентичності через насильство, ставши прямим містком між «алгеброю» Лефевра та підвалами Бучі.

Методологи стали архітекторами внутрішньої когнітивної війни, перетворивши Росію на експериментальну лабораторію, де через медіа та цифрову диктатуру конструюється штучна реальність. Це чисте втілення Другої етичної системи Лефевра, де дегуманізація управління стає чеснотою, а здатність створювати світ, де «біле — це чорне», вважається найвищою професійною майстерністю.

Владислав Сурков відіграє в цій структурі роль «вільного радикала» та постмодерністського режисера хаосу, який не належить до жодної школи безпосередньо, бо сам був інструментом, що зшивав їхні ідеї в єдине когнітивне поле. Він перетворив «Алгебру совісті» на політичний перформанс, де ідеологія — це лише дизайнерський продукт для маніпуляції.

Сурков став батьком «нелінійної війни», де межа між правдою та імітацією розмивається повністю, а підступність пакується у витончену літературну форму «одиночества полукровки», роблячи цинізм привабливим для інтелектуальної еліти.

Натомість Володимир Мединський виступає як головний технологічний оператор «історичних галюцинацій» та інженер пам’яті. Його функція — перекладати містичні догми фундаменталістів на мову шкільних підручників і масових міфів, легітимізуючи брехню як державну чесноту.

Мединський не досліджує минуле, він його конструює, створюючи «позитивні міфи», що виправдовують будь-яку зраду чи агресію інтересами імперії. Це ідеальний механізм «перепрошивки» поколінь, де історія стає зброєю, а здатність народу до рефлексії заміщується штучно впорскнутими догмами.

Прикладом слугує стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» (липень 2021 року), яка стала першою тотальною точкою збирання всіх стратегічних шкіл РФ, перетворивши «підступність як теорію» на директивну підготовку до вбивства. Це був продукт колективного «конструкторського бюро», де кожна школа виконала свою функцію.

Методологи Кирієнка створили технологічну рамку тексту, використавши інструменти соціальної інженерії для доведення абсурдної тези: «справжній суверенітет України можливий лише в партнерстві з Росією», а Мединський забезпечив фактологічне наповнення, перетворивши тисячолітню історію на набір «позитивних міфів», що заперечують право України на існування поза імперією.

Цивілізаційники Дугіна та Шевкунова впорснули метафізичну отруту, зобразивши Україну як штучний проект «Анти-Росія», створений західним «сатанинським антисвітом» для руйнації Катехона, а реалісти-імперці (Тренін/Лук’янов) підготували дипломатичну упаковку («анестезію»), транслюючи Заходу через статтю «червоні лінії» та обґрунтовуючи майбутню агресію як «геополітичну неминучість».

Ця публікація, своєю чергою, була масштабною когнітивною операцією військових та спецслужбістських технологів (active measures), спрямованою на рефлексивне управління українським суспільством та армією. Метою було посіяти сумніви й паралізувати волю до опору, представивши майбутню війну як «повернення до природної єдності». Стаття 2021 року стала генеральною репетицією когнітивного бліцкригу, де інтелектуальна підступність усіх шкіл остаточно злилася з воєнною машиною Генштабу.

Висновки: точки зламу системи

Міцність російської стратегічної конструкції є ілюзією, створеною методами когнітивної війни, проте її фундамент має критичні тріщини, зумовлені самою природою їхньої стратегічної культури. Головне вразливе місце «методологів» полягає у ставленні до людей як до бездушних функцій чи схем. Їхня соціальна інженерія виявилася безсилою проти ірраціональної волі, гідності та здатності до самоорганізації. Конструкція неминуче ламається там, де люди відмовляються діяти як «гвинтики», а реальність не вкладається в прописані сценарії організаційно-діяльнісних ігор.

Система, побудована на тотальній брехні та маніпуляції супротивником, неминуче стає жертвою власного «рефлексивного управління», починаючи брехати сама собі. Система в РФ отруєна власною підступністю: підлеглі згодовують керівництву звіти-маніпуляції, через що Кремль стає заручником викривленої реальності.

Ця стратегічна сліпота призводить до деградації зворотного зв’язку і втрати зв’язку з реальністю, оскільки внутрішні канали комунікації забиті тим самим продуктом когнітивних атак, який призначався для експорту на Захід.

Всередині російської стратегічної машини існує тектонічний розлом між методологами-технократами, які прагнуть побудувати ефективну корпорацію, та «цивілізаційниками»-фанатиками, які марять кривавим апокаліпсисом. Поки ресурсів вистачає, ці групи співіснують, проте їхнє вичерпання неминуче призведе до внутрішньої дестабілізації, де холодний технократичний цинізм зіткнеться з релігійним фундаменталізмом Ця державна шизофренія робить апарат дедалі менш стабільним, оскільки спроба поєднати холодний розрахунок із фанатичним прагненням руйнації позбавляє систему єдиного вектора розвитку.

Нарешті, слабкість «семантичного мародерства» полягає в тому, що Росія, паразитуючи на вкрадених західних смислах, не змогла створити жодного власного життєздатного образу майбутнього. Російська зброя втрачає силу, як тільки Україна і Захід проводять «семантичну дезінфекцію», чітко називаючи речі своїми іменами й руйнуючи когнітивний шум. Поза межами руйнації та заперечення суверенітету інших російський проєкт виявляється порожнім: як тільки маніпулятивна завіса падає, з’ясовується, що за імперським прапором немає нічого, крім заклику до хаосу та відсутності будь-якої привабливої альтернативи для світу.

війна геополітика дезінформація концепція рефлекторне управління росія стратегічна культура стратегія