Ніагара в під’їзді: як прорив батареї перетворив будинок на льодовню

Водоспад із під’їзду

Перед будинком зібрався невеликий мітинг, але про водний апокаліпсис можуть свідчити залишки води на сходах під’їзду. Вочевидь, воду вже перекрили.

На прохання повторити, що сталося, сусідка із задоволенням, певно, всоте починає свою розповідь.

«Це ж навіть не я помітила. Це знайома із сусіднього будинку мені подзвонила й каже: “Виглянула у вікно із самого ранку, а з вашого будинку тече ціла Ніагара!”. Я така вибігаю в коридор, а там справді водоспад із під’їзду. Усе по сходах тече згори вниз рікою та ще й парує».

«З вашого будинку тече ціла Ніагара!»

Побачене так зачепило жінку, що на мить вона втрачає слова.

З розмови потроху вимальовується картина: хтось чомусь саме зараз вирішив пустити воду в батареях на сходовому майданчику, і їх порвало. Зараз воду таки перекрили. Заодно пропала й електрика. І все.

На запитання, чи хтось дзвонив в аварійні служби й що вони сказали, чую, що нібито хтось дзвонив, хтось писав на сайт. Але якось без конкретики.

І тут ніби у відповідь на запитання біля трансформаторної будки, затиснутої між нашим будинком і сусідським, з’явилися кремезні постаті в спецівках із характерним написом «Київтеплоенерго». Одразу йду до них, щоб з’ясувати ситуацію.

— Скажіть, що сталося? Наскільки все серйозно? — питаю чоловіків ще на підході.

Вони всі повертаються і запитально дивляться на мене.

— Ну з проривом труб у будинку, — уточнюю, кивнувши в бік місця катастрофи.

— А ми звідки знаємо? — знизує плечима один із комунальників. Добре, що інший одразу прояснює ситуацію:

— Нас у сусідній будинок викликали, навпроти вашого. Там батареї прорвало.

— О, у нас те саме…

— Ну до вас нас ще не направляли. Ми поки що там.

Я повертаюся до свого під’їзду й вирішую звернутися по допомогу в аварійні служби.

122-й у черзі

Набираю 1551 — номер контактного центру міста Києва. Голос на записі пропонує зареєструвати свою заявку або очікувати з’єднання з оператором. Звісно, вирішую почекати. Голос пропонує мені номер, за яким можна звернутися по психологічну допомогу, а потім видає: «Якщо система визначає, що ви в черзі понад сотий, очікування оператора може становити до 30 хвилин».

Далі чую ще більш «обнадійливу» інформацію: виявляється, я в черзі 122-й. Зависаю в очікуванні хвилин на десять, але, здається, черга просто нікуди не рухається. Зрештою чую пораду від однієї мешканки будинку не марнувати час. «Я зранку туди дзвонила, цілу годину провисіла, потім мене викинуло».

Наступний номер, на який телефоную, — 112.

Попри песимістичні сподівання, слухавку одразу бере диспетчерка з приємним голосом. Але ідилія закінчується буквально за кілька секунд, після того як вона дізнається, що дзвоню я з приводу прориву батарей.

— Це не до нас, — обрубує моя співрозмовниця. — Ми приймаємо заявки щодо відсутності електрики, води чи ще чогось такого.

— А до кого ж мені звертатися?

— А що у вас там? Керуюча компанія? — голос моєї співрозмовниці набуває таких інтонацій, із якими вчителька зазвичай розмовляє з учнем, який не виконав домашнього завдання. — От туди і дзвоніть. Це ж вона вас обслуговує, а не ми. Її й набирайте.

— Дякую, що допомогли.

Номера керуючої компанії у своєму телефоні не знаходжу. Якоїсь інформації про те, хто керує комунальним майном цього будинку, на дошці оголошень у під’їзді також немає. Добре, що на замкнених дверях підсобки двірника тріпочеться самотній папірець з оголошенням керуючої компанії про пошук двірників і телефоном відділу кадрів. Один дзвінок туди — і в мене вже є контакти приймальні.

Телефоную туди — і знову «бінго», трубку одразу беруть, але жіночий голос на тому кінці дроту вже не такий доброзичливий. Вислухавши частину мого монологу, по той бік слухавки мене перебивають: «Ви розумієте, що ви питаєте? У нас в управлінні більше ніж 700 будинків. Ми що, про всі зобов’язані розповідати? Дзвоніть на аварійну району, там вам усе розкажуть».

І кладуть слухавку.

«У нас в управлінні більше ніж 700 будинків. Ми що, про всі зобов’язані розповідати?»

У якусь мить пригадую, що в останні кілька місяців щомісячна сума, яку я сплачую керуючій компанії за управління будинком, чомусь зростала. І, до речі, я так і не зрозумів чому. Зрештою вирішую ще раз передзвонити в приймальню. Але цього разу там ніхто не відповідає.

Набираю аварійну району. Доводиться трохи почекати, але зрештою слухавку бере операторка. Вона ввічливо вислуховує мене, а потім каже, що в нашому будинку справді «аварійна ситуація» і зараз «над нею працюють» у керуючій компанії. Намагаюся дізнатися деталі, ще щось, але співрозмовниця уникає взагалі будь-якої конкретики. Зрештою сходимося на тому, що вона «попросить поквапитися» з аварійним ремонтом. На тому все.

Льодовня на сходах

Зрештою вирішую оглянути все сам. На жаль, чи через потоп, чи просто за графіком електрику вимкнули, ліфт не працює, тому доведеться йти тими самими сходами, які залило.

— О, почекайте мене, разом веселіше буде підніматися! — гукає літня жіночка з милицею. Мені на восьмий поверх. Та не переживайте, ми швидко дійдемо.

Галина Василівна, так звати жіночку, вміло перекидаючи свою милицю зі сходинки на сходинку, починає підніматися разом зі мною.

— Усе це через те, що люди на тих сходах справжню льодовню влаштували. Вода в батареях спочатку замерзла, а тепер це все прорвало, — каже вона. — От ви в нас людина нова, то я вам розповім. Нам колись депутат, який тоді тут обирався, на всі балкони на загальних сходах склопакети поставив. Щоб тепліше було. Але ж нічого це не допомогло, бо люди почали фанеру в дверях вибивати.

— Яку фанеру?

— Ну в дверях на сходах замість скла поставили фанеру. Колись там скло було, але його ще за Союзу вибили. Потім замість нього поставили фанеру. От її ногами й повибивали.

— Так а хто вибивав?

— Що, мало в будинку різних алкоголіків і наркоманів? — на цих словах Галина Василівна тикає милицею в куток сходів, де лежить щось подібне до шприца.

— Та й узагалі хворих зараз багато, — додає вона. — Он кого в Америці вибрали.

Василівно, та зараз уже двері ніхто не вибиває!.. — чуємо голос згори.

Ми саме дісталися до другого поверху, де зустріли знайому Галини Василівни, яку вона називає Павлівна. Старенька стояла і відхекувалася. З розмови стало зрозуміло, що їй підніматися на поверх вище, ніж Василівні.

— Немає такого, щоб так двері виносили. Були в нас буйні, але кудись поділися. А ось те, що двері ніхто не зачиняє із загального балкона на сходи, справжня біда, — каже, далі відсапуючись, наша нова знайома. — Воно вже з місяць було видно, що з батарей бурульки звисали. Я людям багато разів казала: зачиняйте двері. Але ж хто слухає…

Мої знайомі стають ще трохи перепочити і погомоніти на поверсі, а я, скориставшись нагодою, піднімаюся нагору далі.

Повсюди видно сліди недавньої повені. На стінах величезні патьоки, на кожному сходовому майданчику мініозерце води. Зараз ще пощастило, що на вулиці короткочасна відлига, але вже завтра знову вдарять морози і все це перетвориться на лід аж до весни.

На четвертому поверсі зустрічаю ще одну сусідку — жінку середніх років. Веде вигулювати собаку. Побачивши мене, зупиняється, починає експресивно розповідати:

— Я весь час цими сходами ходила й бачила, що батареї замерзли. Чи з них воду не до кінця злили, чи взагалі не зливали. Вони аж білі були — такі всі в льоду. Звісно, те, що двері не зачиняли, також своє додало. Я ще кілька разів нашого двірника просила сказати в ЖЕКу, щоб у жодному разі воду не пускали. Бо тут потоп буде!

— І що він? Сказав у ЖЕКу?

— Не знаю. Я самого двірника вже кілька тижнів не бачу. У нас вже під під’їздом такі кучугури снігу виросли, ніхто не чистить тижнями. Кудись він пропав. Але ж із самого ЖЕКу могли прийти й подивитися, що тут у нас і в якому стані…

Від моєї співрозмовниці дізнаюся, що поверхом вище мешкає чоловік, який колись сам працював у комунальному господарстві. Можливо, він щось зможе додати. Дзвоню. Виявляється, це сусід Коля, з яким я постійно вітаюсь, але про те, що він працював комунальником, не знав. Виходимо на сходи «покурити».

Зрештою все сказане до того лягає в логічну канву. Воду з батарей або не злили, або злили неповністю. Температура впала через проблеми з теплоізоляцією (так-так, ті самі незачинені двері), вода замерзла. Замість того щоб оцінити ситуацію, хтось просто відкрутив вентиль.

— Я одного не можу зрозуміти, — міркує вголос Коля. — Вони цю воду під напором дали, причому під таким великим, що трубу просто вирвало. Для чого вони це зробили?

Питання залишається без відповіді. Ми прощаємося, і я піднімаюся на 12-й поверх, де й стався розрив. Розірвана труба говорить сама за себе. Проблеми для будинку, проблеми для людей, які в ньому живуть.

«Зачиняйте/відчиняйте двері!»

Починаю спускатися вниз, і тут мене обганяє хлопець у зелених штанях, який збігає згори. Одразу видно, що дуже заклопотаний. Прямо переді мною він широко розчиняє двері зі сходового майданчика на балкон. Помітивши мій здивований погляд, похапливо пояснює:

— Потрібно, щоб усі двері були відчинені. Інакше збиратиметься конденсат. Зараз близько нуля, ця волога повинна хоч якось випаровуватися! Скажіть про це іншим, це дуже важливо! Двері мають бути відчинені!

Він біжить не спиняючись сходами, і знизу знову чути звук дверей, що відчиняються. Я застигаю на мить у роздумах, а потім спускаюся далі. І раптом чую, як хтось із притиском зачиняє двері. А слідом уже знайомий розпачливий крик Галини Василівни:

— Та ви навчитеся нарешті двері зачиняти чи ні?!

Спустившись на два поверхи нижче, бачу її з Павлівною. Вони осудливо про щось говорять. Помітивши мене, Галина Василівна сумно зітхає:

— От бачите, нашим людям хоч кіл на голові теши. Кажеш зачиняти, а вони однаково все повідчиняють! Немає в нас порядку в будинку і, певно, вже й не буде. Колись навіть ОСББ хотіли тут робити, але всі з усіма розсварилися. А тепер вже й нікому: багато хто виїхав, залишилися старі та якісь залітні. Нікому цей будинок не треба. Оце, може, нам із Павлівною. А більше нікому.

абзац блекаут енергетична криза житло жкг зима-26 київ комунальники опалення теплопостачання