Від посиденьок до спільноти. Як ветеран Артем Скрипник гуртує побратимів

«Я все життя борюся. Діватися мені нікуди. Або сидіти вдома пропадати, або йти вперед. Пропадати я не хочу», — каже він.

Війна

Артем Скрипник — начальник рятувально-водолазної станції КП «Плесо» в Гідропарку. Там він працював до війни, туди ж повернувся і після поранення.

Уперше потрапив на фронт ще у 2014-му. Після Революції гідності пройшов навчання в одному із закритих центрів і поїхав керувати розвідувальною групою. У 2017-му звільнився, а в 2022-му знову пішов воювати.

У перші дні під військкоматом у Києві було море людей. Їх із товаришем, який також служив у розвідці, спочатку не хотіли брати. Мовляв, був наказ набирати лише стрільців.

«У нашого найстаршого товариша, майже пенсіонера, у військовому квитку ще радянських часів було написано “стрілець”, його одразу взяли, — згадує Артем. — А він каже: “Ось зі мною ще два стрільці”. Так нас і взяли».

Так вони потрапили до ТрО Дніпровського району. Артем із товаришем ділилися бойовим досвідом із новобранцями, звільняли від окупантів Київщину і Харківщину, воювали на Донеччині.

У березні 2023 року Артем Скрипник дістав важкі поранення під Бахмутом. Друг загинув, а він прийшов до тями вже в госпіталі. Лікування тривало пів року, а реабілітація на все життя.

Взагалі слово «реабілітація» Артем не любить, воно стало надто «заюзаним»: «Не можна сказати, що людина навчилася ходити на протезі, а отже, все, реабілітувалася. Бо це ж на все життя. Трохи розслабився і знову треба починати. Як у спорті. Зробив паузу, потім займаєшся і вже крепатура».

А ще життєві сили ветеранів витрачаються й на те, щоб відстоювати свої права, не впадати у гнів і відчай, стикаючись із несправедливістю чи бюрократією.

«Коли мені товариш розповідав, що треба показувати в лікарні УБД, щоб отримати курячу ніжку, я посміявся. А тоді й сам побачив таке. У них не було такої графи, як “ветеран”. Якщо військовослужбовець, то дають йогурт і м’ясо, а якщо просто ветеран, то тільки кашу», — згадує Артем.

Наприклад, для військовослужбовців здати медичні аналізи коштувало 1 грн, але ветеранів до них чомусь не зараховують, хоча вони також учасники бойових дій.

Повернення

Артем професійний водолаз. Роботи вистачає як улітку, так і взимку. Водолази стежать за тим, щоб на пляжі нічого не трапилося під час купання. Також шукають під водою загиблих: тих, хто втопився, упав із мосту чи провалився під лід.

Але після повернення з фронту Артема не допускають до підводних пошукових робіт. Хоча він пройшов медкомісію й отримав дозвіл на занурення на глибині 20 м. Спочатку Артем сварився, але безрезультатно.

Та й за те, щоб повернутися на свою роботу, ще довелося поборотися. МСЕК (ще до реформи) написала йому в документах таке формулювання: «Неповний робочий тиждень, робота на дому».

На роботі сприйняли це буквально: працювати він має вдома і за скороченим графіком. Артем наполягав, що це про його власний вибір: може бути або менша кількість робочих годин, або можливість працювати з дому. Довелося ще раз проходити МСЕК, просити, щоб змінили формулювання.

Рибалка, петанк і «дракони»

Рятувальна станція, де працює Артем, стала місцем зустрічі побратимів-ветеранів. Часом збиралися в Гідропарку, щоб потеревенити, позгадувати, посмажити шашлики.

Якось, провідавши могили загиблих товаришів, розговорилися, що треба збиратися і спілкуватися частіше. Бо один із них сидить сам удома і навіть із сусідами не говорить — вони його не розуміють. Інший каже, що соромиться УБД в маршрутці показувати, бо не хоче сваритися, якщо йому відмовлять у безплатному проїзді. Так і з’явилася ідея взаємної підтримки, щоб зустрічатися регулярно, придумувати різні активності, які «зайдуть» різним людям і допоможуть триматися купи.

Товариш соромиться УБД в маршрутці показувати, щоб не сваритися

«Я все життя займаюся спортом. Але розумію, що не всі це можуть. І якось ми колективно подумали, що треба організувати змагання з рибалки, бо це всім під силу», — розповідає Артем.

Покликали знайомих ветеранів, дружин і дітей загиблих побратимів. І хоча риба того дня не клювала, посиділи дуже душевно.

«У перші дні нічого не зловили, — згадує Артем. — Одна дитина тільки кілька рибок спіймала. Але медалі роздали, і всі були дуже раді побачитися».

Після рибалки почали збиратися ще. Стріляли з лука, проводили середньовічні бої в м’яких обладунках, грали в корнхол (гра, у якій мішечки з кукурудзою чи іншим наповнювачем кидаються в отвір спеціальної дошки).

А ще відкрили для себе петанк. Суть розваги полягає в тому, що людина має стати всередину кола і кинути металеву кулю якомога ближче до маленької дерев’яної кульки. Артем дізнався про цю гру, коли був на реабілітації.

«Я спочатку думав, що то якась дурниця, а не гра. Кидають кульки. А коли вивчив правила, то з’явився азарт. Це справді захоплює. І водночас не напружений спорт, а доступна всім і цікава гра», — ділиться він.

Тепер Артем сам тренує любителів петанку. У них вже є три команди. Для участі не потрібно мати особливі фізичні дані. На ігри приїздять професійні тренери та судді.

Запливи на «драконах» — ще один вид активностей, який «зайшов» ветеранам. Човен-«дракон», або драгонбот, має 10 або 20 місць. З’явився цей вид спорту в Китаї. На довгі човни чіпляють голову дракона і хвіст. На тренуваннях обходяться без декору, а от на змаганнях човни мають дуже нарядний вигляд. На драгонботах ходять, коли дозволяє погода.

«От сьогодні приходила дружина мого загиблого товариша Олена з онуком, — розповідає Артем. — Грали в петанк, на драгонботі каталися. Людям подобається, і вони приходять. Це має бути задоволення, а не муштра чи якесь фізичне навантаження. Трошки розім’ялися, погребли пів години, попили чаю-кави, печивом перекусили».

У вересні минулого року змагалися на драгонботах. Команда ветеранів Дніпровського району посіла друге місце. Поступилася чинним військовослужбовцям лише на дві секунди.

Також Артем захопився грою в баскетбол на колісних кріслах. Його команда виборола перше місце на чемпіонаті України, організованому Мінветеранів. Потім їздили на змагання в Нідерланди та Литву, здобули там бронзу.

А в листопаді Артем у складі групи з 50 ветеранів зійшов на Говерлу. Його запросив у групу голова Київської обласної державної адміністрації Микола Калашник.

«Ніхто не думав, що я туди залізу взагалі, — каже Артем. — Люди з руками і ногами насилу дійшли, а я на протезі. Хоча мені знадобилося вдвічі більше часу, ніж іншим».

Згадує, що ейфорії на вершині не було. Було відчуття «я це зробив!». Задоволення відчув пізніше, як після важкої фізичної праці. Спускатися було легше. Артем припускає, що була задіяна інша група м’язів, тому шлях назад дався простіше.

«Та я хотів на сідницях з’їхати, але рятувальники мене відмовили, — сміється він. — Сказали, що так можна розбитися. Довелося ніжками-ніжками, вниз-вниз». Цей підйом внесли до Національного реєстру рекордів України: «Сходження на Говерлу найбільшої групи ветеранів із пораненнями та втратою кінцівок».

Громадська організація

Зрештою просто дружніх посиденьок виявилося замало. Так у них зʼявилася своя організація «Ветерани 128 батальйону ТрО Дніпровського району».

«Наша головна мета — витягувати людей, які закриваються в собі. Щоб вони не варилися у своїх думках, а гуртувалися і якось діяли разом. І ще важливо, щоб нас бачили, щоб нас чули», — пояснює Артем.

Знайомий юрист допоміг оформити документи, попередив, що це може затягнутися. Документи часто повертають, просять доробити чи переробити. Але їм пощастило: з органів юстиції подзвонила спеціалістка і сказала, що від них більше нічого не потрібно, далі вона сама все зробить. Це дуже потішило, бо таке ставлення буває не завжди. Інколи можуть до кожної коми прискіпуватися.

Наша мета — витягувати людей, які закриваються в собі

Офісу у ветеранської спільноти немає. Збираються, як і раніше, у Гідропарку або десь у дружніх організацій. Але постійно якийсь двіж: то фестивалі, то тренування, то зустрічі.

«До кожної людини можна знайти підхід. Не можна сказати, що оце працює, а оце не працює. Нам доводиться на своїх помилках вчитися, придумувати різні активності. Хтось малювати не буде, хтось рибу не піде ловити. Якщо сидіти й нічого не робити, то нічого й не буде», — каже ветеран.

Артем вважає, що сила саме в таких невеликих спільнотах. Бо легше створити дружню, майже сімейну атмосферу, щоб було відчуття, що усі всіх знають, усі свої.

Але водночас «Ветерани 128 батальйону ТрО Дніпровського району» людей на своїх і чужих не ділять, до них приєднуються люди й з інших районів.

«Мені здається, що велика організація притягуватиме і великих людей: полковників, генералів, які й так мають усі пільги. А маленькими людьми — сержантами, солдатами — хто займатиметься?» — каже ветеран.

Водночас маленьким організаціям потрібна допомога досвідчених колег.

Поки що команда ГО «Ветерани 128 батальйону ТрО Дніпровського району» працює на ентузіазмі: усе роблять самі. А ось грантові заявки писати не вміють.

«Треба цим зайнятися, але ще поки не знаю, як це робити. Написання грантових заявок — це ж теж окреме мистецтво. Мабуть, треба залучити людину, яка вміє це робити», — ділиться чоловік.

Голова ГО каже, що не зайвою була б підтримка. Наприклад, установити туалети для людей з інвалідністю на час проведення різних активностей, допомогти з чаєм-кавою, організувати медалі чи грамоти. Це можуть робити не тільки органи влади, а й бізнес.

«Підтримка потрібна реальна, щоб без бюрократії, щоб не витрачати час на заповнення стосів паперів, — каже Артем.

Виклики

За словами Артема, відновлення ветеранів, залучення їх до всіх процесів — це довгий шлях спроб і помилок.

«Покалічені люди з фронту повертаються не в мирне життя, а в ту саму війну. Щоночі прильоти, дрони, ракети. Якщо взяти, наприклад, в’єтнамську війну, то учасники бойових дій поверталися в мирне суспільство, за океан, у безпеку. У нас цього немає», — каже ветеран.

Ветерани повертаються не в мирне життя, а в ту саму війну

Щоб провести змагання чи якийсь захід у місті, потрібно спеціально подбати, щоб люди з інвалідністю могли туди дістатися, щоб було де запаркуватися, щоб був доступний туалет. Наприклад, Мінветеранів чи інші організатори компенсують учасникам вартість проживання та квитків на автобус чи поїзд.

«Людині з першою групою інвалідності дістатися будь-куди без машини дуже складно. Можливо, люди могли б зібратися удвох-утрьох, поїхати разом, а організатори компенсували б вартість пального. Але “не положено”. Це також треба врегулювати», — міркує Артем.

Але це не скасовує потреби адаптовувати громадський транспорт для людей з інвалідністю. Ветеран пригадує, що одного хлопця на колісному кріслі так садили на поїзд, що зламали пальці на ногах. Зачепили за щось, а він болю не відчуває. Лише потім зрозумів, що дістав травму.

«Зараз у нас в Україні один вагон для людей з інвалідністю. Непогано зробили. Але ж він один. Коли ми їхали до Рахова, нас посадили у вагон із першої колії, все було добре, — пригадує Артем Скрипник. — А назад поїзд прибув на другу колію. Мені довелося обходити і підніматися сходинками. У юрбі людей хіба зорієнтуєшся?».

Наприкінці 2025 року Артем Скрипник очолив Раду ветеранів при Дніпровській РДА. Це консультативно-дорадчий орган, який працює на громадських засадах і має впливати на рішення влади стосовно ветеранської спільноти. Члени ради збираються раз на місяць, на засідання приходить голова адміністрації чи хтось із його заступників.

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

ветерани спільнота ісар