Три жінки і війна. Як змінилися суспільні ролі українок

Наталія:
йога, реабілітологія, військо

Сирники під вибухи
Початок повномасштабного вторгнення застав Наталію Мелещук удома, під Києвом. Дах здригався від вибухів. Наталія смажила сирники, це допомагало зняти стрес. Два алабаї, які звикли жити на вулиці, злякано забігли до хати й сховалися на дивані.

Наталія думала про їхній із чоловіком будинок, про лаванду, її острівець стабільності, який вона нікому не збирається віддавати. І водночас ловила себе на питанні, що робити далі, якщо звичне життя вже не повернеться.

Кава в порожній столиці
На свій день народження, 8 квітня, Наталія поїхала з чоловіком до Києва. Кава в порожній столиці здавалась якимось дивом. Чоловік спочатку був у теробороні, а потім мобілізувався до ЗСУ. Наталія дивилась у вікно, як поступово віддалялася його фігура на тлі лавандового поля, і не розуміла, як жити далі: кому смажити сирники і варити каву.

Волонтерство замість безсилля
На той момент вона була тренеркою з йоги. Під час війни спочатку волонтерила: відкривала збори, збирала аптечки, опановувала тактичну медицину, вчилася стріляти. Якось напросилася у волонтерську поїздку з Першим добровольчим мобільним шпиталем імені Миколи Пирогова. Спочатку поїхала на фронт кухаркою: готувала борщі й плакала, їй хотілося допомогти чимось волонтерам-медикам.

Статистка в стабпункті
Вдруге Наталія поїхала статисткою: заповнювала в стабпункті документацію. Вчилася триматися, дивлячись щодня на розірвані тіла і пакети з кров’ю, слухаючи крики поранених. І постійно ловила себе на думці: як так, що це тепер «нормально», і що буде, якщо ти перестанеш реагувати.

Коли приїжджала машина і заходили військові, молилася, тільки б не попросили ключ від моргу на жовто-блакитній стрічці.

Поранення чоловіка
Світ Наталії перевернувся, коли чоловік дістав поранення. Вона саме сиділа в перукарні й, пофарбувавши волосся, вирішила скинути йому фотографію. Знала, що він на позиціях, подумала, що побачить фото, коли вийде на зв’язок. Але чоловік відповів одразу, написав, що його врятували медики-добровольці.

Пізніше Наталія дізналася, що йому дуже посікло осколками ноги. А ще побачила, що лікування поранених схоже на конвеєр, де немає місця для реабілітації: підлікували, зашили і на фронт.

Шлях у реабілітологи
Наталія взялася самотужки рятувати здоров’я чоловіка. Саме з його поранення розпочався її шлях у реабілітологи. Вона відвідувала курси масажу і реабілітації, вступила до магістратури на фізкультурну реабілітацію. Вступні іспити складала дистанційно зі стабпункту, під вибухи. Роботу стабпункту описувала у своїй магістерській. Щоб якось переключитися, займалася йогою.

SVOЇ-space
Потім Наталія потрапила на відбір «Ігор Нескорених». У перервах допомагала робити хлопцям масаж, пізніше долучалася до зборів як спеціалістка з відновлення, також проводила заняття з йоги.

Наталія захоплювалась учасниками «Ігор Нескорених», вважала за честь допомагати їм відновлюватися й знаходити рівновагу під час занять йогою. «Ігри» стали поштовхом до створення власного простору для реабілітації. Наталія разом із колегою відкрили SVOЇ-space: військовим вхід безплатний, цивільним — за гроші, які спрямовуються на розвиток простору.

Військо
Створивши свій простір, Наталія і далі їздила на фронт як реабілітологиня, щоб допомагати легкопораненим швидше ставати на ноги.

Поки готувалася ця публікація, стало відомо, що в січні 2026 року Наталія мобілізувалася до ЗСУ. У реабілітаційному просторі працюють і далі її колеги.

Марина:
евакуація, коні, військо

Русифікація й окупація
Марина Каменна родом із Брянки на Луганщині, окупованої росіянами з 2014 року. До окупації жила там із родиною. Син і донька навчалися в українських класах. Через свою проукраїнську позицію розлучилася з чоловіком і припинила спілкування з батьками, які залишилися на окупованій території.

Одним із фінальних акордів, які змусили Марину виїхати, стала вимога шкільної вчительки, щоб донька відмовилася від українського танцю на екзамені. Це було в травні 2013-го. Окупацію своєї малої батьківщини вона називає «бархатною русифікацією», яка почалася задовго до Революції гідності у 2014 році.

Виїзд з Ірпеня
Повномасштабну війну Марина зустріла в Ірпені на Київщині. Саме хворіла на ковід. Жінка вийшла з міста пішки разом із подругою 11 березня. Ірпінь був частково окупований, у місті точилися бої. Марина несла під пахвою чорну кішку Мафію (або просто Масю), вела на повідку собаку Пеона і несла в джинсовому рюкзаку змінну білизну й собачий корм.

У подруги була дорожня валіза на коліщатках, які відпали через сотню метрів, далі везли її на дитячому візочку. У гробовій тиші вони йшли на околицю міста. Було враження, ніби потрапили в постапокаліптичний фільм «Я — легенда», згадує Марина.

Табличка, Букля й коневіз
Врятувавшись з-під обстрілів, Марина весь час думала, як забрати своїх коней. Першу кобилу Табличку колись купила, врятувавши її з м’ясокомбінату. Другу кобилу Буклю взяла, щоб займатися іпотерапією з дітьми з інвалідністю та порушенням розвитку. Жінка має психологічну і медичну освіту, досвід роботи в медицині.

Її коні разом із чотирма іншими, що належали іншим людям, стояли в стайні поблизу Фастівської залізниці, яка була під обстрілами.

Марина знайшла коневіз і водія, вони евакуювали переляканих тварин у стайню неподалік Чернівців. Туди переїхала й Марина, поновила заняття з дітьми, волонтерила. У стайні тим часом одна з евакуйованих кобил народила лошатко.

Мобілізація
У 2023-му Марина повернулася додому, в Ірпінь. Табличку продала подрузі, собі залишила Буклю. 22 травня вирішила мобілізуватися, пішла прямо у військову частину. Так почалася її історія в медичній роті бригади «Буревій» Національної гвардії України. У червні поїхала на першу ротацію в Харківську область. Працювала анестезисткою в стабпункті за 7 км від лінії зіткнення. Пізніше в Лимані на Донеччині, потім знову на Харківщині — у Куп’янську.

Чорний гумор на чорній стелі
На фронті рятує гумор, каже Марина. Якось у хвилину затишшя вона прилягла на чиюсь розкладачку, заплющила на мить очі, а коли розплющила, побачила над собою напис на чорній стелі: «Спиш, гнида?». Хтось вирішив пожартувати над побратимом, розсмішив і Марину.

Їй важко бачити серед поранених однолітків своїх дітей, але вона навчилася абстрагуватися, фокусуватися на тому, щоб добре виконувати свою роботу.

Працювати доводиться дедалі більше. Медиків на фронті, за її словами, поменшало, наявні цивільні лікарі заброньовані державою, поповнювати медроти ніким.

Діти і коні
Під час відпусток Марина, сержант і старша медсестра відділення анестезіології, їздить у гості до дітей і внучки, гуляє в лісі з Пеоном, провідує в стайні свою Буклю, збирає гриби і ягоди. Але завжди охоче повертається у військо, бо знає, що там її чекають друзі й побратими, там вона потрібна. Марина вирішила залишатися у війську до кінця, щоб не передавати цю війну в спадок своїм дітям.

Ангеліна:
ОСББ, дитина, відбудова

Перші дні війни в Ірпені
Ангеліна Курій — голова ОСББ з Ірпеня, мама чотирьох доньок. Поселившись в Ірпені у 2013-му, вона полюбила свій будинок і тихий зелений двір, прибирала, доглядала за квітами. Її чоловіка обрали головою ОСББ, а вона йому допомагала. Пізніше й сама стала головувати, взявши в управління десятки інших будинків. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вони саме очікували народження третьої донечки.

Дзвінок із повідомленням про війну розбудив Ангеліну о п’ятій ранку. Вона з переляку одразу стала набирати воду в усі ємності. У перші дні разом із сусідами облаштовувала укриття, відкривала підвали, пекла хліб. Не хотіла виїжджати, сподівалася, що все минеться.

Евакуація і пологи
27 лютого Ангеліна поїхала на Черкащину, до батьків чоловіка. Весь час була на зв’язку із сусідами: координувала виїзди, передавала інформацію, де знайти прихисток, як евакуюватися.

Після звільнення Ірпеня зітхнула з полегшенням. Народжувати поїхала до Києва.

Чоловік тим часом привіз їй із дому трохи дитячих речей.

Стефанія і повернення додому
4 квітня на світ з’явилася Стефанія. А вже через два тижні Ангеліна повернулася з немовлям додому — допомагати чоловікові й сусідам розгрібати завали, виносити з квартир смердючі холодильники із зіпсованими запасами їжі. Навіть маски не рятували від запахів.

Усі підшефні будинки пошкоджені
З-поміж тридцяти будинків, де головує Ангеліна, на початку війни жоден не вцілів. У всіх щонайменше розбиті вікна й пошкоджені фасади. У деяких були зруйновані дахи і стіни, вигоріли і залиті дощами цілі поверхи.

Ангеліна разом із чоловіком їздили по будинках, у ДТЕК, вирішували, що і де треба зробити, щоб відновити електропостачання.

Біганина й документи
Вони розуміли, що успішне відновлення будинків значною мірою залежатиме від активності мешканців. Запросили фірми, щоб ті порахували вартість робіт, організували онлайн-зустрічі мешканців, щоб обрати підрядчика і визначити суму внесків, шукали благодійників, надсилали документи в усі можливі інстанції.

Американець Девід допоміг відновити дах за умови, що мешканці самі зроблять фасад. Чотири будинки вдалося відновити завдяки програмі United24. Зараз продовжують роботи за програмою Фонду енергоефективності «Віднови ДІМ».

Нерви, сусіди, четверта дитина
Труднощі у відбудові виникають на кожному кроці. То тендери скасовують, то оплату затримують, то працівників не вистачає. Але Ангеліна не здається. У 2024-му вона народила четверту дитину. Емілія ще в маминому животику брала участь у відбудові: разом усе контролювали, не давали виконавцям спуску.

Найважче, зізнається Ангеліна, коли, попри всі її зусилля, хтось із мешканців залишається невдоволений. Комусь не подобається, що голова ОСББ «водить екскурсії» в пошкоджене житло, щоб залучити благодійників і знайти кошти на відновлення. Хтось кричить, що вкрали речі, а їх насправді винесли кудись на збереження, поки робили ремонт. Хтось ображено вириває з рук свої ключі. Але більшість дякує за турботу.

Це додає наснаги. Ангеліна не зупиняється і вкладає всі сили у відновлення, виховує своїх дітей.