«Усі казали їхати». Репортаж із Мюнхена, куди приїжджають українці 18–22 років

На початку грудня Мюнхен уже починає готуватися до Різдвяних свят: у місті відкриваються ярмарки, усе більше запалюється різнокольорових вогників. Випав перший сніг.

До свят готується й українська громада Мюнхена. Місцеві спільноти у Фейсбуці запрошують співвітчизників на святкові ярмарки та українськомовні свята для дітей. Однак цього року різдвяні оголошення чергуються з десятками повідомлень від українських юнаків. 20-річний Славік шукає роботу. Каже, що має «трохи досвіду на будівництві». А Олег, 22-річний студент «без шкідливих звичок», шукає квартиру десь у Баварії.

Більшість із них скористалася законодавчими змінами, що дозволяють військовозобов’язаним чоловікам віком 18–22 років виїжджати за кордон під час воєнного стану. Так вони опинилися в центрі для біженців у Мюнхені — першому пункті прийому на «європейському» шляху молодиків.

Андрій, 20 років

Із сучасної та масивної сірої будівлі, що радше нагадує університет чи готель, виходить Андрій. 20-річний хлопець з Одеси приїхав до центру біженців сьогодні о четвертій ранку.

Останні три роки хлопець залишався в Україні, щоб допомагати матері — вона живе сама. Працював у порту за фахом. Андрій зізнається, що, як ухвалили закон, він вирішив усі свої справи й одразу поїхав. В Україні його нічого вже не тримало. Усі друзі юнака поїхали за кордон ще в 2022-му, частина з них у Мюнхені. «Я останній з друзів залишався в Україні», — додає Андрій.

Ми спілкуємося з Андрієм рано-вранці, проте центр прийому вже кілька годин як не спить. Спозаранку до чорного входу прибуває вкритий першим снігом фургон із їжею — палети зі свіжим хлібом, молоком та іншими продуктами. У центрі триразове харчування для всіх мешканців.

Загалом українським біженцям допомагає майже сотня людей: охоронці, психологи, працівники адміністрації, кухарі, прибиральники та лікар. Центр також залучає близько сорока волонтерів, зокрема українців, які допомагають біженцям із мовою, інтеграцією та організовує розважальні заходи.

Будівля нагадує місто в місті або радше суспільство в суспільстві. Тут свої порядки, розпорядок дня, свої проблеми, свої радощі.

Проте потрапити всередину цього «суспільства» досить складно. Прочекавши дві години на вулиці під снігом, до нас виходить директор центру. Просить прескарту, фотографує паспорт і просить зачекати дві години. Після кількох рівнів переговорів, навіть із мерією міста, нас вирішили впустити.

Юлік, 19 років

Одразу на порозі зрозуміло, що в центрі дуже багато молодих хлопців. Порахувати їх складно, проте в один момент їдальня центру майже повністю заповнена юними хлопцями та дівчатами, зо два десятки. Із серпня цього року кількість юнаків у центрі, як і взагалі в Німеччині, відчутно зросла.

Українські хлопці приїжджають по-різному до Мюнхена. Хтось сам, хтось із батьками, сестрами чи братами. Деякі приїжджають групами друзів по 3–5 осіб. Проте чим довше ходиш будівлею, тим більше помічаєш, що дуже багато хлопців приїхало зі своїми дівчатами.

Юлік і Аня приїхали з Рогатина Івано-Франківської області пʼять днів тому. Ми познайомились у тій самій їдальні одразу після обіду. Соромʼязлива Аня одразу йде до кімнати, а хлопець зголосився поспілкуватися.

Їм обом по 19 років. Познайомилися три роки тому на роботі в рідному місті. Юлік працював сушистом у місцевому кафе, Аня — бариста-офіціанткою.

Питаю в Юліка, чому той вирішив виїхати. Відповідь проста, проте доволі поширена: «Усі казали їхати». До цього за кілька днів до переїзду по Рогатинській громаді прилетіло кілька дронів. Це стало вирішальним моментом для сімʼї Юліка.

Проте спочатку дівчина Юліка не хотіла переїжджати, тож батьки вирішили відправити хлопця самого. Коли сімʼя з дівчиною проводжала юнака на автобус до Мюнхена вперше, Аня не витримала й заплакала. В автобус хлопець так і не сів — Аня сказала: «Я поїду з тобою!».

Через тиждень вони вже разом вирушили до Німеччини. Через сорок годин дороги пара опинилися на вокзалі центрального міста Баварії, де їх забрав двоюрідний брат Юліка. Переночувавши у квартирі брата, молоді люди зареєструвалися в центрі. Поки що чекають на документи, далі хочуть одразу працювати.

Двоюрідний брат уже знайшов хлопцю роботу неподалік Мюнхена — розвозити пошту. Проте Юлік хоче працювати разом з Анею, хоча б на початку.

«Будемо шукати роботу. Навіщо сидіти на шиї в когось», — каже хлопець. Про освіту Юлік поки що не задумувався, проте мови вчити хоче.

«У мене взагалі німецька мова була в школі, але я її не вчив. Вчителька казала колись: вчи німецьку, бо колись пригодиться, а я просто не мав бажання».

Хлопцю трохи важко дається адаптація до країни й міста. Він чесно каже, що Німеччина йому ніколи не подобалася, та й зараз не дуже подобається. Мюнхен — занадто велике місто: «Виходиш у місто, одразу купа людей. Усі ходять як хочуть і тебе збивають». У Рогатині йому було набагато комфортніше. Виходиш — і всіх знаєш, з усіма вітаєшся.

Юлік і Аня живуть в одній кімнаті. Відверто нарікають на попередніх мешканців: «Не можна було ті вікна просто ганчіркою повитирати?». За кілька днів у Мюнхені вони вже зробили генеральне прибирання своєї нової домівки, купили базові речі й помили вікна.

«Якщо що, то це ми коцик купили! Його раніше не було», — зауважує Юлік, коли я фотографую кімнату.

Пара хоче повернутися в майбутньому назад в Україну, проте не хоче загадувати наперед.

Різдвяний німецький штолен

Поки ми спілкуємося в їдальні, у цьому самому корпусі триває кропітка підготовка до зимового свята. Кожен рік адміністрація робить чотири масштабні івенти для мешканців як додаток до постійної програми — вечора настільних ігор чи мафії.

У великій залі зі сценою працює кілька німців. Усі вони, усміхаючись, переносять коробки з подарунками для дітей та дорослих, розкладають німецькі штолени, традиційний різдвяний хліб, на столах і розставляють лавки.

Андрій, 20 років

Через кілька годин у цьому залі інший хлопець, також 20-річний Андрій, співатиме традиційну німецьку різдвяну пісню. Біля нього стоятимуть ще два молодших брати 9 й 13 років.

Після початку повномасштабного вторгнення хлопець поєднував життя в Києві та Івано-Франківську. Йому подобається програмувати (він навчився цього в українському університеті) і малювати. Андрій каже: «Можу намалювати все, що забажаєш».

До переїзду його сімʼя поставилася дуже серйозно, вони давно планували переїзд усі разом, проте не могли через вік хлопця. Як тільки вийшов закон про можливість виїзду для Андрія, недовго думаючи, сімʼя вирушила до Мюнхена.

Робота мрії для нього — програміст. Він не хоче повертатися до України. У Німеччині для нього більше перспектив. Поки батько Андрія в Україні, хлопець допомагає матері з молодшими братами. На святі вони співають разом і разом забирають подарунки.

Поки українські діти отримують свої подарунки, біля мене сідають дві жінки. Одна швидко набирає свого неповнолітнього сина років шістнадцяти: «Діма, давай бистрєє, треба получать подарок!». До іншої пані підходить молода пара Вова і Наташа. Дізнавшись про вік хлопця, вона радісно вигукує: «Боже! Молодець, що виїхав».

Вова, 21 рік

21-річний Вова з Дніпропетровської області виїхав з України менш як місяць тому. Ще в Україні почав навчатися в університеті, закінчуватиме навчання вже в Німеччині, дистанційно.

Коли зʼявилася можливість виїзду для українських молодиків, забирати Вову приїхала його дівчина Наташа. Їй 22 роки, вона в Мюнхені від початку війни і вже кілька місяців у цьому центрі. Спочатку вони трохи ніяковіють під час розмови, особливо коли дізналися, що я журналіст. Проте соціалізація часто в таких умовах відбувається швидко. Уже через пів години ми обговорювали пʼяні пригоди одне одного.

Пара не збирається повертатися назад. Наташа вже підтвердила рівень А2 німецької мови і готується до B1. Для них Німеччина є набагато перспективнішою, якщо говорити про роботу і зарплати. Наташа розповідає: «Коли їхала забирати Вову, провела в Україні чотири місяці. Це небо і земля порівняно з Німеччиною».

Поки я відходжу сфотографувати кімнату Юліка й Ані, пара повертається з подарунками, які виграла в безпрограшній лотереї. Термос, плед і кумедна рожева сумка. Потім ми з Вовою по черзі беремо цю сумку під руки й шуткуємо, що інтеграція в Європу відбувається дуже швидко.

Вова й Наташа сповнені оптимізму. Їм подобається в центрі — постійно трапляється щось веселе. Поки стоїмо і розмовляємо про це, один чоловік везе невелику тачку на колесах, а на ній стоїть працівниця центру і сміється.

Сміємось усі разом.

Після основного свята адміністрація запрошує нас трьох на виступ міжнародного хору, який спеціально запросили на подію для українських біженців.

У їдальні зібралося зо три десятки українців та кілька німців, яких ми бачили під час підготовки свята. Під відомі «Jingle Bells» чи «There is no Heaven» Пола Маккартні Вова голосно жартує, а Наташа його сварить: «Чого, коли всі замовкають, ти починаєш так голосно розмовляти?».

За нами якась сімейна пара свариться між собою, кілька дітлахів бігає перед співаками, літня жінка попереду нас витирає очі, а Вова тримає за руку Наташу.

Усіх їх поєднує одне — вони самовільно обрали життя в безпеці, попри все, що потрібно буде пройти в майбутньому. Проте в повітрі постійно висить відчуття, що ця безпека й щастя залишаються занадто крихкими.

Три тижні тому через велику кількість новоприбулих молодиків з України канцлер Німеччини зателефонував президентові Зеленському й попросив зупинити шквальний потік українських юнаків.

«Вони потрібні там, в Україні», — заявив Мерц.

18–22 біженці виїзд за кордон мобілізація молодь мюнхен німеччина репортаж