«Усі казали їхати». Репортаж із Мюнхена, куди приїжджають українці 18–22 років

На початку грудня Мюнхен уже потроху готується до Різдвяних свят: у місті відкриваються ярмарки, усе більше запалюється різнокольорових вогників. Випав перший сніг.

До свят готується й українська громада Мюнхена. Місцеві спільноти у Фейсбуці запрошують співвітчизників на святкові ярмарки та українськомовні свята для дітей. Однак цього року різдвяні оголошення чергуються з десятками повідомлень від українських юнаків. 20-річний Славік шукає роботу. Каже, що має «трохи досвіду на будівництві». А 22-річний студент «без шкідливих звичок» Олег шукає квартиру десь у Баварії.

Більшість із них скористалася законодавчими змінами, що дозволяють військовозобов’язаним чоловікам віком 18–22 роки виїжджати за кордон під час воєнного стану. Так вони опинилися в центрі для біженців у Мюнхені — першому пункті прийому на «європейському» шляху молодих українців.

Андрій, 20 років

Із сучасної масивної сірої будівлі, що радше нагадує університет чи готель, виходить Андрій. 20-річний хлопець з Одеси приїхав у центр для біженців сьогодні о четвертій ранку.

Останні три роки хлопець залишався в Україні, щоб допомагати матері, яка живе сама. Працював у порту за фахом. Зізнається, що, як тільки ухвалили закон, вирішив усі свої справи й одразу поїхав. В Україні його нічого вже не тримало. Усі друзі поїхали за кордон ще в 2022-му, частина з них у Мюнхені. «Я останній із друзів залишався в Україні», — додає Андрій.

Ми спілкуємося з Андрієм рано-вранці, проте центр для біженців уже кілька годин як не спить. Спозаранку до чорного входу прибуває вкритий першим снігом фургон із їжею — палети зі свіжим хлібом, молоком та іншими продуктами. У центрі триразове харчування для всіх мешканців.

Загалом українським біженцям допомагає майже сотня людей: охоронці, психологи, працівники адміністрації, кухарі, прибиральники та лікар. Центр також залучає близько сорока волонтерів, зокрема й українців, які допомагають біженцям із мовою, інтеграцією та організовують розважальні заходи.

Будівля нагадує місто в місті чи радше суспільство в суспільстві. Тут свої порядки, свій розпорядок дня, свої проблеми, свої радощі.

Проте потрапити всередину цього «суспільства» досить складно. Після того як ми простояли дві години на вулиці під снігом, до нас виходить директор центру. Просить прескарту, фотографує паспорти і каже зачекати дві години. Після кількох рівнів переговорів, навіть із мерією міста, нас вирішили впустити.

Юлік, 19 років

Вже на порозі стає зрозуміло, що в центрі дуже багато молодих хлопців. Порахувати їх складно, проте в один момент їдальня майже повністю заповнюється юнаками й дівчатами — їх зо два десятки. Із серпня цього року кількість юнаків у центрі, як і взагалі в Німеччині, відчутно зросла.

Українські хлопці приїжджають до Мюнхена по-різному: хтось сам, хтось із батьками, сестрами чи братами, а деякі групами по 3–5 осіб. Проте чим довше ходиш будівлею, тим більше помічаєш, що дуже багато хлопців тут зі своїми дівчатами.

Юлік і Аня приїхали з Рогатина Івано-Франківської області пʼять днів тому. Ми познайомились у тій самій їдальні після обіду. Соромʼязлива Аня одразу йде в кімнату, а хлопець зголосився поспілкуватися.

Їм обом по 19 років. Познайомилися три роки тому на роботі в рідному місті. Юлік працював сушистом у місцевому кафе, Аня — бариста-офіціанткою.

Питаю в Юліка, чому він вирішив виїхати. Відповідь проста, проте доволі поширена: «Усі казали їхати». За кілька днів до переїзду по Рогатинській громаді прилетіло кілька дронів. Це стало вирішальним моментом для сімʼї Юліка.

Проте спочатку дівчина Юліка не хотіла переїжджати, тож батьки вирішили відправити хлопця самого. Коли сімʼя з дівчиною проводжала юнака на автобус до Мюнхена вперше, Аня не витримала й заплакала. В автобус хлопець так і не сів — Аня сказала: «Я поїду з тобою!».

Через тиждень вони вже разом вирушили до Німеччини. Через сорок годин дороги пара опинилася на вокзалі центрального міста Баварії, звідки їх забрав двоюрідний брат Юліка. Переночувавши у квартирі брата, молоді люди зареєструвалися в центрі. Поки що чекають на документи, далі хочуть одразу працювати.

Двоюрідний брат уже знайшов хлопцю роботу неподалік Мюнхена — розвозити пошту. Проте Юлік хоче працювати разом з Анею, хоча б на початку.

«Шукатимемо роботу. Навіщо сидіти на шиї в когось», — каже хлопець. Про освіту Юлік поки що не задумувався, проте мови вчити хоче.

«У мене взагалі німецька мова була в школі, але я її не вчив. Вчителька казала: вчи німецьку, бо колись пригодиться, а я просто не мав бажання».

Хлопцю трохи важко дається адаптація до країни й міста. Він зізнається, що Німеччина йому ніколи не подобалася, та й зараз не дуже подобається. Мюнхен занадто великий: «Виходиш у місто — одразу купа людей. Усі ходять як хочуть і тебе збивають». У Рогатині йому було набагато комфортніше. Виходиш — усіх знаєш, з усіма вітаєшся.

Юлік і Аня живуть в одній кімнаті. Відверто нарікають на попередніх мешканців: «Не можна було ті вікна просто ганчіркою повитирати?». За кілька днів у Мюнхені вони вже зробили генеральне прибирання у своїй новій оселі, помили вікна, купили базові речі.

«Якщо що, то це ми коцик купили! Його раніше не було», — зауважує Юлік, коли я фотографую кімнату.

Юлік і Аня хочуть повернутися в майбутньому назад в Україну, проте наперед не загадують.

Різдвяний німецький штолен

Поки ми спілкуємося в їдальні, у цьому самому корпусі триває кропітка підготовка до зимових свят. Щороку адміністрація проводить чотири масштабні івенти для мешканців на додаток до постійної програми — вечора настільних ігор чи мафії.

У великій залі працює кілька німців. Усміхаючись, вони заносять коробки з подарунками для дітей і дорослих, розкладають на столах штолени (традиційна різдвяна німецька випічка), розставляють лавки.

Андрій, 20 років

Через кілька годин у цій залі інший хлопець, також 20-річний Андрій, співатиме традиційну німецьку різдвяну пісню. Допомагатимуть йому двоє молодших братів 9 і 13 років.

Після початку повномасштабного вторгнення хлопець поєднував життя в Києві та Івано-Франківську. Йому подобається програмувати (він навчився цього в українському університеті) і малювати. Андрій каже: «Можу намалювати все, що забажаєш».

До переїзду його сімʼя поставилася дуже серйозно. Вони давно планували переїхати всі разом, проте не могли через вік хлопця. Як тільки вийшов закон про можливість виїзду для Андрія, сімʼя вирушила до Мюнхена.

Хлопець мріє працювати програмістом. Повертатися до України не хоче. У Німеччині для нього більше перспектив. Поки їхній батько в Україні, Андрій допомагає матері з молодшими братами. На святі вони співають разом і разом забирають подарунки.

Поки українські діти отримують свої подарунки, біля мене сідають дві жінки. Одна швидко набирає свого неповнолітнього сина років шістнадцяти: «Діма, давай бистрєє, треба получать подарок!». До іншої пані підходить молода пара Вова і Наташа. Дізнавшись про вік хлопця, вона радісно вигукує: «Боже! Молодець, що виїхав».

Вова, 21 рік

21-річний Вова з Дніпропетровської області виїхав з України менш як місяць тому. Ще на Батьківщині почав навчатися в університеті. Закінчуватиме навчання вже в Німеччині, дистанційно.

Коли зʼявилася можливість виїзду для молодих українців, по Вову приїхала його дівчина Наташа. Їй 22 роки, вона в Мюнхені від початку повномасштабної війни і вже кілька місяців у цьому центрі. Спершу вони трохи ніяковіли під час розмови, особливо коли дізналися, що я журналіст. Проте соціалізація в таких умовах відбувається швидко. Уже через пів години ми обговорювали пʼяні пригоди одне одного.

Пара не збирається повертатися назад. Наташа вже підтвердила рівень А2 німецької мови і готується до B1. Для них Німеччина набагато перспективніша, якщо говорити про роботу і зарплати. «Коли їхала забирати Вову, пробула в Україні чотири місяці. Це небо і земля порівняно з Німеччиною», — розповідає дівчина.

Поки я відходжу сфотографувати кімнату Юліка й Ані, пара повертається з подарунками, які виграла в безпрограшній лотереї. Термос, плед і кумедна рожева сумка. Ми з Вовою по черзі беремо цю сумку під руки й жартуємо, що інтеграція в Європу відбувається дуже швидко.

Вова й Наташа сповнені оптимізму. Їм подобається в центрі — постійно відбувається щось веселе. Поки стоїмо і розмовляємо про це, один чоловік везе невелику тачку на колесах, а на ній стоїть працівниця центру й сміється.

Сміємося всі разом.

Після основного свята адміністрація кличе нас трьох на виступ міжнародного хору, який спеціально запросили на захід для українських біженців.

У їдальні зібралося зо три десятки українців та кілька німців, яких ми бачили під час підготовки до свята. Під відомі «Jingle Bells» та «There is no Heaven» Пола Маккартні Вова голосно жартує, а Наташа його сварить: «Чому, коли всі замовкають, ти починаєш так голосно розмовляти?».

За нами якась сімейна пара сперечається між собою, кілька дітлахів бігає перед співаками, літня жінка попереду нас витирає очі, а Вова тримає за руку Наташу.

Усіх їх поєднує одне — вони самі обрали життя в безпеці, попри все те, що треба буде пройти в майбутньому. Проте в повітрі постійно висить відчуття, що ця безпека й щастя залишаються надто крихкими.

Три тижні тому через велику кількість новоприбулих молодих українців канцлер Німеччини зателефонував президентові Зеленському й попросив зупинити шквальний потік юнаків з України.

«Вони потрібні там, в Україні», — заявив Мерц.

18–22 біженці виїзд за кордон мобілізація молодь мюнхен німеччина репортаж