Українські громадяни в армії ворога: зрадники чи жертви?

Правоохоронна та судова системи не завжди враховують обставини примусової мобілізації громадян України на окупованій території, зазначає Максим Тимочко. Так, у звіті коаліції «Україна. П’ята ранку» йдеться про те, що суди часто не беруть до уваги, чи здача в полон була добровільною.

Чітко розписаного визначення, що таке добровільна здача в полон, немає. Навіть у Кримінальному кодексі. Тому його можуть трактувати по-різному.

«Ключова проблема — відсутність у Кримінальному кодексі України чіткого визначення поняття “добровільна здача в полон” і критеріїв, які відмежовують її від вимушеного потрапляння в полон у результаті бойової ситуації, — пояснює адвокатка Маріса Скуба ситуацію щодо українських полонених у «Юридичній газеті». — Не визначено, за яких обставин — втрата боєздатності, повне оточення, брак боєприпасів, відсутність фізичної можливості чинити опір — виключають кримінальну відповідальність. Ця прогалина створює простір для довільного тлумачення і зловживань».

Максим Тимочко каже, що під час суду над полоненими мало б братися до уваги, чи потрапила людина в полон із власної ініціативи. Чи сама подзвонила на гарячу лінію СБУ. Саме про це йдеться у звіті коаліції. Якщо людина сама здалася в полон, це мало б бути пом’якшувальною обставиною. Але на практиці диференціювання не проводиться. Вироки штампуються як під копірку: по 12–15 років і для тих, хто здався сам, і для тих, хто потрапив у полон на полі бою.

Наприклад, до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна засудили громадянина України, який служив у російській армії та добровільно здався в полон. До повномасштабного вторгнення чоловік проживав в окупованому Донецьку.

Згідно з матеріалами справи 24 лютого його зупинили на блокпосту й примусово доставили у військкомат, видали уніформу й зброю. У складі військового формування відправили до російського Бєлгорода, а звідти в Харківську область. Він не брав участі в боях. Військові ЗСУ взяли в полон 27 квітня 2022 року.

Єдиний державний реєстр судових рішень містить понад 200 вироків щодо громадян України, які були мобілізовані на окупованих територіях і воювали на боці Росії. Їх засуджено за державну зраду (ст. 111 КК України).

Точна статистика не опублікована, каже Максим Тимочко.

Експерт пояснює, що оцінювати дії мобілізованих окупантами українців треба за кількома факторами:

• як людина потрапила до армії ворога;
• характер служби (ким служила, які функції виконувала);
• час перебування на службі;
• можливість уникнути служби й здатися в полон.
  

Примус як воєнний злочин

Із 2015 року росіяни почали призивати на строкову службу кримчан, які отримали російські паспорти. За законами держави-окупанта вони підлягають обов’язковій строковій службі. Якщо відмовляються, то можуть бути притягнуті до адміністративної, а потім і до кримінальної відповідальності.

Після повномасштабного вторгнення проблема набула значно більших масштабів — Росія розпочала примусову мобілізацію на нових окупованих територіях.

«У міжнародному гуманітарному праві, що відоме також як “закони і звичаї війни”, є набір правил, які юристи називають правовим режимом окупації. Він регулює права й обов’язки держави, яка здійснила окупацію. Четверта Женевська конвенція 1949 року регулює правовий режим окупації та забороняє примус до служби населення окупованої території. Визначальне слово — примус. Тобто якщо людині приносять повістку і їй загрожує відповідальність у разі відмови служити, це примус. Ти наче й не хочеш, але мусиш, інакше будуть проблеми», — пояснює Максим Тимочко.

Женевська конвенція також забороняє «будь-який тиск чи пропаганду добровільного вступу на службу». Отже, до примусу зараховують і рекламні кампанії окупаційної влади із закликами вступати до війська, пільгові програми для контрактників, а також політику мілітаризації населення, особливо дітей, зазначає юрист.

І додає, що все це визнається серйозним (грубим, тяжким) порушенням гуманітарного права і є міжнародним (а точніше воєнним) злочином.

Ось випадок, коли український суд виправдав підозрюваного, який перебував у складі ворожої армії. Чоловік, назвемо його Сергій, проживав у місті Новоазовську Донецької області. Він мав проукраїнську позицію, був примусово мобілізований до окупаційних збройних сил. У матеріалах кримінального провадження зазначено, що «під загрозою втрати здоров’я» Сергій підписав контракт, а згодом добровільно «за першої нагоди» здався ЗСУ в полон.

Слідчі встановили, що російські спецслужби піддали Сергія психологічному тиску й змусили знятися в кількох пропагандистських відео. «Молодец, был утырком, стал защитником Донбасса!» — кажуть про нього окупанти в одному з роликів.

Сергія перевірили на поліграфі й зробили висновок, що він не скоював злочинів проти Сил оборони України, не брав участі в реальних бойових операціях. У 2023 році суд звільнив його з-під варти.

Держзрада — громадяни несуть відповідальність

За словами Максима Тимочка, політика України щодо повернення окупованих територій ґрунтується на ідеї, що окупація не повинна ставитись у провину місцевим мешканцям. Проте якщо цивільна особа добровільно переходить на бік ворога, то її дії кваліфікуються як злочин проти основ національної безпеки.

«Міжнародне право не забороняє державі вимагати лояльності до себе від своїх громадян, зокрема тих, які опинилися в окупації. Але в цій ситуації треба уникати крайнощів. Державі легко зайти надто далеко, переслідуючи осіб, які не відігравали ролі в утвердженні окупаційної влади», — наголошує юрист.

Максим Тимочко окремо розповідає про засуджених українським судом та ув’язнених громадян України, які опинилися на окупованій території. З позиції міжнародного права вони є звичайними цивільними особами. Тому несуть відповідальність за державну зраду на загальних підставах.

Наприклад, українець, який відбував покарання у в’язниці на окупованій території, у 2018 році отримав паспорт РФ, від громадянства України не відмовлявся. Йому залишалося відсидіти 11 місяців, коли росіяни запропонували підписати контракт. Обіцяли заробітну плату, пільги і зняття судимості й пригрозили ще вісьмома місяцями тюрми, якщо відмовиться.

Іван підписав контракт із Міноборони РФ 13 жовтня 2023 року. Уже наступного дня вирушив у зону бойових дій: облаштовував і охороняв укріплення, евакуював поранених російських солдатів. У полон до ЗСУ потрапив 29 лютого.

Суд не встановив, що обвинувачений перебував під фізичним або психічним примусом. Підписання контракту не було необхідним для «усунення небезпеки». Івана засудили до 15 років ув’язнення за державну зраду.

Складне питання: як здатися в полон

Уряд України не раз засуджував військовий призов на окупованих територіях і закликав примусово мобілізованих українців здаватися в полон або, щоб їх не мобілізували, виїжджати до третіх країн.

Один із найдієвіших механізмів уникнення служби у ворожій армії — долучитися до державного проєкту «Хочу жить». Його офіційний сайт містить покрокову інструкцію того, як здатися в полон Силам оборони України. Також у відкритих джерелах є відповідні інструкції правозахисних організацій.

Максим Тимочко уточнює, що уникнення покарання можливе за умови, якщо людина повідомила про злочин, перш ніж його скоїла.

«Наприклад, у разі вербування ворожими спецслужбами людина повідомила українську владу про це до того, як почала збирати відомості й передавати їх іноземній державі», — пояснює юрист.

Разом із тим Максим Тимочко зазначає, що є дуже багато незрозумілих моментів у встановленні вини громадян України на службі у ворога.

Наприклад, міжнародне гуманітарне право забороняє окупанту вимагати лояльності від цивільного населення, яке живе на окупованій території. Саме тому Україна наполягає на тому, що примусова паспортизація — це незаконно, як і вимога служити в армії окупанта.

«Ми маємо усвідомлювати, що люди справді можуть бути мобілізовані й служити проти своєї волі. Крім того, можливі ситуації й підписання контракту під тиском (наприклад, або йдеш на фронт, або в’язниця)», — каже юрист.

Водночас навряд чи можна вважати особу жертвою примусу, якщо вона обіймає командні посади в російській армії й роками залишається в її складі.

«Маємо зробити гнучкішим і зрозумілішим Кримінальний кодекс. Треба чітко пояснити, що означає опція “здатися в полон при першій можливості”. І це обов’язково треба брати до уваги під час розгляду справи», — підсумовує юрист.

Навіть якщо хотіти, здатися в полон сьогодні не так легко. Адже лінія бойового розмежування в нинішніх реаліях завширшки 10, 20 і навіть 50 кілометрів. Подолати її неушкодженим практично нереально.

Який міжнародний досвід?

Франція

У 1940 році гітлерівська Німеччина окупувала східні регіони Франції Ельзас і Мозель. Понад 130 тис. французьких громадян, яких Рейх вважав етнічними німцями, примусово мобілізували до німецької армії. Згодом вони потрапили в полон до союзників і утримувалися в таборах, де були громадяни й інших держав.

До полонених з Ельзасу й Мозелю союзники ставилися як до полонених німців. Франція підозрювала своїх німецькомовних співвітчизників у зраді й не допомагала їм дипломатично. Прихильники нацизму вважали їх «недонімцями». Самі себе ельзасці називали покинутими батьківщиною.
Корея

Натомість Південна Корея готова забрати північнокорейських солдатів, які воювали на російському боці й потрапили в український полон. Тамтешнє Міністерство закордонних справ заявило, що їхня Конституція визначає весь Корейський півострів єдиною територією, а північнокорейських солдатів визнає своїми громадянами. У корейців популярне гасло «Корея — одна!».

злочин окупанти полонені