З катівні в гуртожиток. Цивільних полонених після звільнення чекають нові випробування

Віктор (ім’я змінене) — один із багатьох цивільних заручників, які повернулися з полону. На жаль, перебування в російських катівнях негативно вплинуло на нього, зокрема й ментально. Зараз у його поведінці, судженнях проскакує певна дитячість. Його, наприклад, може дуже засмутити цукерка, яка випадково впала на підлогу. Вочевидь, попереду в нього довгий процес реабілітації.

І водночас Віктор має пройти ще один не менш складний процес — здобуття легального статусу людини, яку протизаконно утримували в російських в’язницях і таборах. Простіше кажучи, статус колишнього полоненого. А для цього треба подати документи на спеціальну міжвідомчу комісію. І не лише подати, а й довести, що він справді утримувався російськими катами.

Друзі Віктора сумніваються, що в теперішньому стані він зможе пройти всі перипетії цієї комісії сам, тому вже зараз шукають якихось волонтерів, які допомогли б. Отримавши підтвердження комісії, Віктор зможе претендувати на грошову компенсацію та певні пільги. Хоча про головну річ, якої в нього зараз немає, а саме житло, поки що годі й думати. Із цим геть усе погано.

Проблеми законодавства

Сьогодні в Україні діє Закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України». За задумом, він мав би забезпечити системний захист як цивільних, так і військовополонених, яких незаконно позбавили волі російські окупанти. У цьому законі закріплено, що вони мають право на фінансову допомогу, а також на низку пільг.

Але для того, щоб претендувати на допомогу та пільги, спеціальна міжвідомча комісія повинна встановити сам факт незаконного позбавлення волі. Тоді колишні в’язні сучасного російського ГУЛАГу зможуть отримати 100 тис. грн одноразових «підйомних», плюс ще 100 тис. грн за кожен рік полону.

Можлива компенсація правничої допомоги, а також відстрочка від мобілізації для цивільних. Плюс можна отримати сертифікат на 30 тис. грн на професійну освіту, кредитні канікули, тобто пеня і штрафи за час незаконного ув’язнення не нараховуватимуться.

Але от біда: цей закон був ухвалений ще напередодні повномасштабного вторгнення. І писали його під реалії АТО, коли лише сотні, а не десятки тисяч українських громадян мучилися в російському полоні. Повномасштабне вторгнення все перевернуло. З 2022 року мережа фільтраційних пунктів, катівень, СІЗО та колоній на нещодавно окупованих територіях запрацювала на повну силу. У цих умовах старі процедурні вимоги (зокрема, «довести мотив окупанта») здаються анахронізмом.

Крім того, закон стосується двох різних груп полонених: військових, у яких зазвичай є довідки від військових частин, і цивільних, чия доказова база може бути фрагментарною, зібраною, що називається, по крупинках. На практиці це породжує два дуже нерівних процеси в межах одного правового поля.

Статус полоненого треба довести

Ситуацію ще більше ускладнює той факт, що надає такий статус окремо створений орган — спеціальна міжвідомча комісія, до складу якої входять представники різних міністерств і відомств, плюс кілька громадських організацій. Саме вона розглядає заяви військовополонених та цивільних заручників і встановлює факт їхнього незаконного ув’язнення внаслідок російської агресії.

Комісія збирає і перевіряє докази — від офіційних довідок до свідчень та матеріалів правозахисників — і через голосування вирішує, чи визнається людина такою, що перебувала в полоні. Але одну з її основних проблем, певно, можна охарактеризувати як «у семи няньок дитина без ока»: ніби до складу комісії входять усі державні органи, які тільки можна, але якогось чіткого органу, відповідального за її діяльність, немає. Є лише умовна «парасолька» — Мінрозвитку. І купа питань до законодавства, яке регламентує її роботу.

Ольга Скрипник, голова правління Кримської правозахисної групи, однієї з кількох ГО, що входять до складу комісії:

«Людині дуже складно підтвердити, що вона була затримана й утримувалася росіянами. Раніше, по Криму, по територіях, які були окуповані до 2022 року, можна було отримати хоч якісь документи, принаймні той самий обвинувачувальний вирок. А після повномасштабного вторгнення ситуація різко змінилася: на новоокупованих територіях відбуваються масові порушення прав людини, абсолютно безпідставні затримання, катування, діє ціла система катівень. І от людині, яка звертається до комісії, треба якось підтвердити, що вона там сиділа. Очевидно, що окупанти не давали їй довідок про те, що катували й тримали її в себе. Але комісія має все ж таки встановити цей факт, бо це рішення дає право на отримання виплат. Тому доводиться брати інформацію з дуже багатьох джерел. Я особисто телефоную заявникам, телефоную тим свідкам, яких ми знаємо, які в нас теж задокументовані. Можливо, вони бачили утримуваного, зможуть підтвердити. Загалом це дуже кропітка робота».

Ігор Котелянець, голова правління громадської організації «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля»:

«Безглуздість ситуації полягає в тому, що окупант не пояснює, який у нього мотив, і людина, яка те все пережила, може не знати цього мотиву. Комісія оцінює те, чи зробила щось людина, а не те, який в окупанта був мотив її затримати. Тому що прихований політичний мотив є в більшості кейсів. Чи людина зберігає український паспорт, чи розмовляє українською мовою — відповідно вона ідентифікує себе з Україною, є українцем.

Росіяни зазвичай приховують факт незаконного утримання людей. Відповідно більшість цивільних звільняються не через обмін, а самостійно. Їх можуть відпускати самі окупанти через якийсь час після утримання, бо вони їм більше не потрібні, їх використали, ще щось. Або вони могли вже відсидіти свій незаконний строк і вийти на волю. Після цього вони переважно намагаються виїхати з окупації, заїхати в Україну і довести факт незаконного ув’язнення.

І от часто буває так, що важко довести, що певний час ти незаконно утримувався росіянами. Не просто десь переховувався чи на відпочинок поїхав. Для цього й потрібна комісія, тому що там треба збирати докази. Члени комісії все це розглядають і вирішують, чи достатньо переконливо звучить».

За оцінкою Ігоря Котелянця, такого типу незаконно утримуваних може бути в кілька разів більше, ніж тих, кого обмінюють офіційно:

«Ми розуміємо, що неофіційна цифра значно більша, бо люди просто не знають про ці механізми й часто не подають такі заяви, вони навіть не знають, що належать до постраждалих».

Держуправління як генератор хаосу

Ще одна проблема — навіть із напливом полонених у результаті офіційних обмінів важко впоратися. Плюс на заваді розгляду заявок стоїть така звична останнім часом реорганізація всіх і вся в держуправлінні. Так, через те що ліквідовували Мінреінтеграції, комісія на певний час припиняла свою роботу. (Про цю загальну проблему ми писали в нашій статі «Генератор випадкових міністерств. Як постійне переформатування уряду шкодить Україні».)

Ольга Скрипник: «Комісія при Мінреінтеграції засідала востаннє в листопаді 2024-го, а відновила свою роботу на базі Мінрозвитку тільки в лютому цього року. Тобто люди чекали щонайменше чотири-п’ять місяців на розгляд своїх заявок. Відповідно за цей час назбиралася величезна кількість заявок, які не розглядалися, і вони досі розглядаються. Тобто є люди, які чекають на рішення комісії щонайменше п’ять-шість місяців».

«Брудна гра» росіян

Виникає питання: а чи потрібна взагалі вся ця процедура отримання статусу полоненого? Відповідь, на жаль, однозначна: потрібна. Трапляється й так, що Росія розбавляє списки цивільних на обмін громадянами України, засудженими там за кримінальні злочини, або тими, хто вже відсидів увесь свій термін і мав просто вийти на волю. Україна змушена їх приймати, але це відбирає ресурс і місця в заручників війни.

Ігор Котелянець: «Cвого часу відбувся великий обмін — тисяча на тисячу. Були ще доволі гучні заяви, що це найбільший обмін цивільних, бо там їх було звільнено понад 120 осіб. Але річ у тім, що росіяни запхнули нам туди не цивільних, які були ув’язнені саме у зв’язку з війною, російською агресією, а громадян України, які відбували покарання за кримінал, за реальні злочини і в яких закінчився строк ув’язнення. Їх мали просто відпустити, але росіяни їх помістили в так звані ЦТУІГ (центри тимчасового утримання іноземних громадян. — Texty.org.ua) і змусили писати заяви на обмін. І далі вони реально пішли на обмін. Тобто наша сторона затребувала одних людей, реально незаконно ув’язнених, а на обмін привезли зовсім інших. І Україна, звісно, була змушена їх прийняти, бо це все одно українські громадяни. Ну й плюс якби ми їх не прийняли, то була б велика дискредитаційна кампанія від росіян, що ми відмовляємося забирати своїх цивільних. Ми, до речі, попереджали про це державу, бо моніторили ситуацію і знали, що приблизно із січня 2025 року Російська Федерація утримує звичайних українців, не пов’язаних із війною, у ЦТУІГ і змушує їх писати такі заяви. Обмін — це дуже важкий спосіб звільнення, бо в координаційному штабу треба ще когось знайти, щоб запропонувати Росії в обмін на наших цивільних. Тому це дуже дорогий інструмент, який ми не можемо використовувати постійно, адже в нас немає так багато кого віддавати росіянам».

Розвести два потоки полонених

Певний функціонал з ідентифікації людей повинен зберегтися. Але сам механізм, вочевидь, має бути прозорішим і простішим.

Комісія дуже перевантажена заявами полонених. У цих умовах напрошується одне цілком логічне рішення: розвести два потоки полонених — військових і цивільних.

Ольга Скрипник: «Загалом комісія намагається засідати раз на місяць, щоб встигати розглянути. Якщо, наприклад, у нас обміни військових, то це може бути і 400, і 500 заявок. З ними легше, бо там є всі підтверджувальні документи від військових частин, Координаційного штабу, СБУ і так далі. У середньому в нас не менш як 80 цивільних на комісію, а буває й більше. І їх треба індивідуально розглянути. Логічно, якщо це будуть окремі процеси. Щодо військових у нас зазвичай є максимум інформації. Тому їх розглядати можна швидко. А цивільних треба тоді виносити окремо, щоб вони не чекали щоразу, доки ми всіх інших розглянемо».

Проблема житла

Одноразова сума 100 тис. грн лише на перший погляд видається такою солідною. Для людини, яка опиняється раптово на волі буквально без нічого, навіть без власного одягу, це не такі вже й великі гроші. Є ще виплати за кожен рік ув’язнення, але вони не падають одразу, на них доводиться чекати. І весь цей час треба за щось їсти, одягатися і, головне, десь жити. А з житлом ситуація геть погана.

Людмила Янкіна, голова правління Фундації захисту громадянського суспільства «Цивіс Фортіс»:

«У більшості з них немає ніяких родичів на території України, тому що це переважно люди, сім’ї і житло яких залишилися на окупованій території. Їм ніде жити після повернення, і держава не надає їм житло, максимум вони можуть отримати гуртожиток. Не отримують вони й жодного супроводу соціального працівника, їм ніхто, крім нас чи інших громадських організацій, не допомагає. Коли ми запитуємо державу, чи мав би бути супровід соціального працівника, держава відповідає, що так, мав би. Але 100% наших підопічних кажуть, що навіть не знали про таку можливість».

Згідно із законом люди, звільнені з незаконного ув’язнення, мають право на отримання тимчасового житла. Це право надається тим, у кого немає власного житла або воно в окупації, або зруйноване. Але в реальності на рівні підзаконних актів це право досі не прописане. За словами Ольги Скрипник, є певні положення в законі й так далі, але реалізації немає. І немає в принципі чіткого адресата, якого ви могли б зараз про це спитати в міністерстві, в уряді.

Людмила Янкіна: «Коли приїжджає кожна партія людей, відбувається колапс. Їх кладуть на 21 день у лікарню на обстеження, і за кілька днів до того, як мають виписувати, нам починають телефонувати державні органи й казати, що терміново треба знайти й оплатити житло цій людині. Запитують, чи можемо ми допомогти.

І ти такий розумієш, що взагалі-то вони ж знали заздалегідь, скільки цих людей, скільки житла потрібно. Чому ж не укладені договори з якимись готелями чи ріелторами? Можна ж було вигадати якусь систему, як забезпечити житлом людей, які повертаються. Але цього немає.

Була якось ситуація, коли мені телефонують звільнені колишні полонені й кажуть, що їх поселили в хостел, де житлові умови ще гірші, ніж у них були в російській тюрмі. Коли я приїхала й зайшла тули, то мені хотілося, вибачте, блювати від запаху і від побаченого. Таргани, сміття… Я ще спитала менеджерку чи хазяйку цього хостелу, мовляв, як ви допускаєте, що у вас так брудно? А вона каже: а в чому проблема? І я розумію, що вона реально не бачить, наскільки там брудно. Звісно, того самого вечора ми їм знайшли нормальне житло й переселили».

«Ми дослідили 380 територіальних громад, із них 310 вказали, що в них узагалі немає ніякого житла, ніякого фонду житла. У більшості громад також немає розробленого порядку розподілу такого житла.

Відповідно сьогодні потрібно проводити аудити і скомплектувати фонди житла в тих громадах, де воно є. Виявити приміщення, які потребують, наприклад, ревіталізації, ремонту, які могли б бути віддані під тимчасове житло. Також треба провести відповідну комунікацію з донорами, які зараз готові й підтримують відновлювальні заходи України», — розповідає Ігор Котелянець.

За словами Людмили Янкіної, найперше, що має з’явитися, — цемаршрут цивільного заручника після повернення, бо насправді одна з основних проблем — розсинхрон державних служб. «Несинхронізовані реєстри, різні державні органи передають цих людей на супровід різним організаціям. Усе це може дублюватися, а деякі люди взагалі лишаються за бортом, їм ніхто не допомагає», — каже вона.

Texty.org.ua поспілкувалися з кількома полоненими, які провели в місцях позбавлення волі в Росії доволі значний термін (більш ніж сім років) і були звільнені буквально недавно.

«Треба мати якусь дорожню карту»

Костянтин Давиденко, працював приватним оцінювачем. На замовлення клієнтів із неокупованої частини України приїжджав у Крим для проведення оцінок залишеного там майна. Був незаконно затриманий ФСБ у 2018 році й засуджений за «шпигунство». Відсидів увесь термін — сім років, але так і не був депортований в Україну, ще пів року утримувався в депортаційному центрі, після чого його таки обміняли:

«Привезли нас у Київ, помістили в лікарню. Там нас оглянули, встановили діагнози, проводили лікування. Але вийшло так, що нас з усіма нашими проблемами повністю скинули на лікарів. Лікарі бігали домовлятися, щоб до нас прийшли паспортисти, медсестра водила нас у паспортний стіл. Але ж це не її робота. У лікарів є свої, скажімо так, справи. І своя компетенція.

Зараз мене виписали і, за законом, мають направити на реабілітацію. Але немає нікого, хто мені це направлення видав би. Лікар, який завідує відділенням, де ми перебуваємо, не може таке направлення видати, це не його компетенція. А якогось органу, який робив би це централізовано, немає.

Людина, яка відсиділа чотири-п’ять років у колонії, повністю втратила соціалізацію. У неї взагалі нуль майна, окрім того гігієнічного набору, який у лікарню принесли з облради і волонтери. У неї нічого немає: ні житла, ні роботи, втрачена кваліфікація. У когось проблеми зі здоров’ям, і фізичним, і ментальним.

У мене ця проблема вирішена. Знову ж таки вирішив я її сам завдяки своїм друзям. У мене тут є друзі, які мені в цьому допомагають.

А багато людей тут зовсім самі. Їм пропонують надати гуртожиток. Але уявіть, що таке для людини з тими ментальними проблемами, які в неї з’явилися за час перебування в полоні, жити в гуртожитку. Це дуже травмуючий процес.

Є ГО, які можуть тобі допомогти. Але, по-перше, з цими ГО людині треба зв’язатися. Людині треба знайти ГО, домовитися, щоб вона взяла її під свою протекцію і допомогла. Держава жодної участі в цьому не бере взагалі. І це велика проблема.

Фактично все зараз відбувається в режимі ручного керування.

Якоїсь конкретної знову ж таки людини, яка прийшла б і сказала: «Добрий день, мене звати Іван Степанович, усі питання, які вас цікавлять, ви ставите мені. Я їх вирішую», немає. От такої системи немає, а вона потрібна. Бо зараз функцію всієї цієї системи виконує особисто пані Верещук. І вона справді старається, до неї питань немає.

Але ж це не її робота. Бо в неї є безліч інших завдань, і ми це розуміємо. Вона залишила свій особистий телефон, і ми дзвонимо. “Добрий день, пані Ірино, ось така проблема”. Хоча розуміємо, що в неї багато-багато інших справ. Але ж вона одна.

От дивіться, наприклад, Ірина Верещук влаштувала спільну зустріч — з нами, полоненими, і з представниками державних відомств та місцевих органів влади. На цій зустрічі вона каже Донецькій облраді: оплатіть людям гуртожиток. А їй відповідають: так у нас немає видатків на це, бюджетом це не передбачено. Верещук їм каже: знайдіть на це гроші. А вони: ми не можемо знайти. І зрештою починають придумувати, як ті гроші таки десь знайти. І так у всьому.

Тому треба мати якусь дорожню карту прописану, куди і як рухатися, хто і за що відповідає. Бо, наприклад, уявіть, що Папа Римський домовиться з Російською Федерацією, щоб вона передала важкохворих або жінок. Важкохворих, я чув, там список із двохсот з гаком осіб. От вони їм зараз передадуть. І що? Це буде колапс. Тут п’ятдесят привезли, і це вже колапс».

«Дуже важко адаптуватися»

Юрій Шаповалов, 61 рік, затриманий 11 січня 2018 року. Мешканець Донецька, працював лікарем. Вів сторінку в соцмережі, де висвітлював із проукраїнської позиції те, що відбувається в Донецьку під час окупації. Це й стало підставою для затримання і звинувачення в шпигунстві на користь України. Отримав вирок — 13 років у колонії суворого режиму. Але завдяки обміну в серпні 2025-го був звільнений:

«У лікарні після звільнення ми пробули близько місяця. У мене була певна затримка — мав український паперовий паспорт, причому дійсний, але чомусь у міграційній службі сказали, що його треба ще підтверджувати, встановлювати особу. Я мав надати якийсь інший документ із фотокарткою або знайти двох людей, які підтвердили б мою особу. Вже як я отримав новий документ, ID-картку, все зрушило з місця. Потім ми всі чекали на засідання комісії, яка встановлювала статус осіб, які перебували в полоні. Засідання відбулося 2 вересня, і за його результатами я отримав цей статус.

У мене залишається невирішеною проблема з відновленням документів про освіту і про трудовий стаж. Це справді серйозна проблема, яка потребує зусиль, але мені вже розказали, який там алгоритм відновлення. Я закінчив медичний інститут у Донецьку ще 1987 року, всі архіви залишилися на окупованих територіях. Щодо диплома маю спочатку звернутися до свого вишу, який переїхав у Кропивницький. Я вже довідався, що архіви вони не перевозили, але маю від них отримати офіційний папір, що вони не можуть надати мені відомості про освіту. Потім звернутися до Міністерства освіти і науки, яке теж, швидше за все, дасть негативну відповідь. І вже тоді звернутися з цими офіційними відмовами до суду й надати якихось свідків, які підтвердять, що я насправді десь навчався, що працював лікарем. Тільки після того може бути відновлений документ про освіту. Так мені розказали.

Поки що я зробив лише перші кроки — написав звернення на сайті свого вишу кілька днів тому. Відповіді ще не отримав.

Одноразову допомогу 100 тисяч гривень отримав. Крім того, отримав допомогу від Київської міської держадміністрації 20 тисяч гривень. Була допомога від кількох благодійних фондів і громадських організацій, які теж нами опікуються.

Щодо виплат по 100 тисяч за кожний рік ув’язнення, то Ірина Верещук нам пообіцяла, що ці виплати ми отримаємо протягом вересня.

Щодо житла Офіс омбудсмена запропонував, щоб мені й ще двом обміняним лікарям за допомогою якогось фонду орендувати на три місяці трикімнатну квартиру в Києві. Але так вийшло, що не всіх моїх колег влаштував такий варіант. Один хотів перевезти сім’ю з окупованих територій, інший брата, за яким потрібен догляд. Але в мене знайшовся хороший знайомий, який запросив мене пожити в нього. Тож я зараз живу тимчасово в нього. Але Офіс омбудсмена запевнив, що наше питання не знімається з порядку денного, що протягом цього місяця нам мають озвучити якусь серйознішу пропозицію щодо житла.

Особисто я невибагливий, у мене немає родини, я сам, і мене влаштує якесь модульне містечко чи щось таке. Звісно, мені після цих восьми років в ув’язненні хочеться мати якийсь свій особистий простір, де я можу усамітнитися. Коли я опинився на свободі, навіть сам не очікував, що психологічно це так важко сприймається. Сидячи в полоні, думав, що звільнять, навіщо якась адаптація, реабілітація, треба одразу включатися в активне життя. Ні, так не виходить, дуже важко адаптуватися.

А коли я опинився після обміну на волі, для мене було дуже великим шоком, коли дізнався, що, виявляється, про мою ситуацію знало багато людей, з якими я навіть не знайомий. І я відчув оцю підтримку. У перші ж хвилини після звільнення в наш автобус зайшли працівники координаційного штабу. Одна працівниця побачила мене й каже: “О, ви Юрій, я вас знаю, ми за вас боролися”. Мене це якось аж шокувало. А потім я такі чи схожі слова чув від багатьох-багатьох людей».

Але не треба забувати, що Росія утримує ще дуже багатьох наших полонених, і військових, і цивільних. У тій самій макіївській колонії, де мене утримували, були хлопці, ув’язнені з 2017-го, з 2018-го, один навіть із 2015 року. У мене досі перед очима їхні обличчя в момент, коли ми розставалися з ними. Їх треба витягати звідти».

обмін полоненими полонені реабілітація