З катівні в гуртожиток. Цивільних полонених після звільнення чекають нові випробування

Віктор (ім’я змінене) — один із багатьох цивільних заручників, які зараз повернулися з полону. На жаль, час у російських катівнях негативно вплинув на нього, зокрема й ментально. Зараз у його поведінці, судженнях проскакує певна дитячість. Його, наприклад, може дуже засмутити цукерка, яка випадково впала на підлогу. Вочевидь, попереду в нього довгий процес реабілітації.

І водночас він має пройти ще один не менш складний процес, а саме здобуття легального статусу людини, яка протизаконно утримувалася в російських в’язницях і таборах. Простіше кажучи, статус колишнього полоненого. А для цього треба подати документи на спеціальну міжвідомчу комісію, і не лише подати, а й довести, що він справді утримувався російськими катами.

Його друзі сумніваються, що в теперішньому стані він зможе пройти всі перипетії цієї комісії сам, тому вже зараз шукають якихось волонтерів, які допомогли б. Отримавши підтвердження комісії, Віктор зможе претендувати на грошову компенсацію та певні пільги. Хоча про основну річ, якої в його житті зараз немає, а саме житло, поки що годі й думати. Із цим геть усе погано.

Проблеми законодавства

Сьогодні в Україні діє Закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України». За задумом, цей закон мав би забезпечити системний захист як цивільних, так і військовополонених, яких незаконно позбавили волі російські окупанти. У ньому закріплено, що вони мають право на фінансову допомогу, а також на низку пільг.

Але для того, щоб претендувати на допомогу та пільги, спеціальна міжвідомча комісія повинна встановити сам факт незаконного позбавлення волі. Тоді колишні в’язні сучасного російського ГУЛАГу зможуть отримати 100 тис. грн одноразових «підйомних», плюс ще 100 тис. грн за кожен рік полону.

Можлива компенсація правничої допомоги, а також відстрочка від мобілізації для цивільних. Плюс можна отримати сертифікат на 30 тис. грн на професійну освіту, кредитні канікули, тобто пеня і штрафи за час незаконного ув’язнення не нараховуватимуться.

Але от біда: цей закон був ухвалений ще в переддень повномасштабного вторгнення. І писали його під реалії АТО, коли лише сотні, а не десятки тисяч українських громадян мучилися в російському полоні. Повномасштабне вторгнення все перевернуло. З 2022 року мережа фільтраційних пунктів, катівень, СІЗО та колоній запрацювала на повну силу на нещодавно окупованих територіях. У цих умовах старі процедурні вимоги (зокрема, «довести мотив окупанта») здаються анахронізмом.

Крім того, закон торкається двох різних груп полонених — військових, у яких зазвичай є довідки від військових частин, і цивільних, чия доказова база може бути фрагментованою, зібраною, що називається, по крупинках. На практиці це породжує два дуже нерівних процеси в межах одного правового поля.

Статус полоненого треба довести

Ситуацію ще більш ускладнює той фактор, що надає такий статус окремо створений орган — спеціальна міжвідомча комісія, до складу якої входять представники різноманітних міністерств і відомств, плюс кілька громадських організацій. Саме вона розглядає заяви військовополонених та цивільних заручників і встановлює факт їхнього незаконного ув’язнення внаслідок російської агресії.

Комісія збирає і перевіряє докази — від офіційних довідок до свідчень та матеріалів правозахисників — і через голосування вирішує, чи визнається людина такою, що перебувала в полоні. Але, певно, одну з її основних проблем можна охарактеризувати як «у семи няньок дитина без ока»: ніби до складу комісії входять всі, які тільки можна, державні органи, але якогось чіткого органу відповідального за її діяльність немає. Є лише умовна «парасолька» з Мінрозвитку. І купа питань до законодавства, яке регламентує її роботу.

Ольга Скрипник, голова правління Кримської правозахисної групи, однієї з кількох ГО, що входять до складу комісії:

«Людині дуже складно підтвердити, що вона були затримана й утримувалася росіянами. Раніше, по Криму, по територіях, які були окуповані до 2022 року, можна було отримати хоч якісь документи, принаймні той самий обвинувачувальний вирок. Але після повномасштабного вторгнення ситуація різко змінилася: на новоокупованих територіях відбуваються масові порушення прав людини, абсолютно безпідставні затримання, катування, діє ціла система катівень. І от людині, яка звертається до комісії, треба якось підтвердити, що вона там сиділа. Очевидно, що окупанти не давали їй довідок, що ми тебе катували й тримали. Але комісія має все ж таки встановити цей факт, бо знову ж таки це рішення дає право на отримання виплат. Тому доводиться брати інформацію з дуже багатьох джерел. Я особисто телефоную заявникам, телефоную тим свідкам, яких ми знаємо, які в нас теж задокументовані. Можливо, вони бачили утримуваного, зможуть підтвердити. Загалом це дуже кропітка робота».

Ігор Котелянець, голова правління громадської організації «Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля»:

«Безглуздість ситуації полягає в тому, що окупант не пояснює, який він має мотив, і людина, яка це все пережила, може не знати цього мотиву. Комісія оцінює те, чи зробила щось людина, а не те, який в окупанта був її затримати. Тому що прихований політичний мотив є в більшості кейсів. Чи людина зберігає український паспорт, чи розмовляє українською мовою — відповідно вона ідентифікує себе з Україною, є українцем.

Росіяни здебільшого приховують факт незаконного утримання людей. Відповідно більшість цивільних звільняються не через обмін, а самостійно. Їх можуть відпускати самі окупанти через якийсь час після утримання, бо вони їм більше не потрібні, їх використали, ще щось. Або вони могли вже відсидіти свій незаконний строк і вийти на волю. Переважно після цього вони намагаються виїхати з окупації, заїхати в Україну і довести факт незаконного ув’язнення.

І от часто важко довести, що певний час ти незаконно утримувався росіянами. Не просто десь переховувався чи на відпочинок поїхав. І от для цього потрібна комісія, тому що там треба збирати докази. Члени комісії все це розглядають, вирішуючи, чи достатньо переконливо звучить».

За оцінкою Ігоря Котелянця, такого типу незаконно утримуваних може бути в кілька разів більше, ніж тих, кого обмінюють офіційно.

«Ми розуміємо, що неофіційна цифра значно більша, бо люди просто не знають про такі механізми й часто не подають такі заяви, бо просто навіть не знають, що вони належать до постраждалих», — додає він.

Держуправління як генератор хаосу

Ще одна проблема — навіть із напливом полонених через офіційні обміни важко впоратися. Плюс на заваді розгляду заявок стає така звична останнім часом реорганізація всіх і вся в держуправлінні. Так, через те що ліквідовували Мінреінтеграції, комісія на певний час припиняла свою роботу. (Про цю загальну проблему ми писали в нашій статі Генератор випадкових міністерств. Як постійне переформатування уряду шкодить Україні.)

Ольга Скрипник: «Комісія при Мінреінтеграції засідала востаннє в листопаді 2024-го, а відновила свою роботу на базі Мінрозвитку тільки в лютому цього року. Тобто люди чекали щонайменше чотири-п’ять місяців на розгляд своїх заявок. Відповідно за ці кілька місяців назбиралася величезна кількість заявок, які не розглядалися, і вони досі розглядаються. Тобто є люди, які чекають на рішення комісії щонайменше п’ять-шість місяців».

«Брудна гра» росіян

Виникає питання: а чи потрібна взагалі вся ця процедура отримання статусу полоненого? Відповідь, на жаль, однозначна: потрібна. Трапляється й так, що Росія розбавляє списки цивільних на обмін громадянами України, засудженими там за кримінальні злочини, або такими, хто вже відсидів увесь свій термін і мав просто вийти на волю. Україна змушена їх приймати, але це відбирає ресурс і місця в заручників війни.

Ігор Котелянець: «Cвого часу відбувся великий обмін — тисяча на тисячу, були ще доволі гучні заяви, що це найбільший обмін цивільних, бо там їх було звільнено понад 120 осіб. Але річ у тім, що росіяни запхнули нам туди не цивільних, які були ув’язнені саме у зв’язку з війною, російською агресією, а громадян України, які відбували покарання за кримінал, за реальні злочини і в яких закінчився строк ув’язнення. Їх мали просто відпустити, але росіяни їх помістили в так звані ЦТУІГ (центри тимчасового утримання іноземних громадян. — Texty.org.ua) і змусили писати заяви на обмін. І далі вони реально пішли на обмін. Тобто наша сторона затребувала одних людей, реально незаконно ув’язнених, а на обмін привезли зовсім інших. І Україна, звісно, була змушена їх прийняти, бо це все одно громадяни України. Ну й плюс якби ми їх не прийняли, то була б велика дискредитаційна кампанія від росіян, що ми відмовляємося забирати своїх цивільних. Ми, до речі, попереджали про це державу, бо моніторили ситуацію і знали, що приблизно із січня цього року Російська Федерація утримує звичайних українців, не пов’язаних із війною, у ЦТУІГ і змушує їх писати ці заяви. Обмін — це дуже важкий спосіб звільнення, тому що в координаційному штабу треба ще когось знайти, кого Росії запропонувати в обмін на наших цивільних. Тому це дуже дорогий інструмент, який ми не можемо використовувати постійно, бо ми не маємо так багато кого віддавати росіянам».

Розвести два потоки полонених

Збереження певного функціоналу з ідентифікації людей має бути. Але сам механізм, вочевидь, повинен бути прозорішим і простішим.

Комісія дуже перевантажена заявами від полонених. У цих умовах напрошується одне цілком логічне рішення: розвести два потоки полонених — військових і цивільних.

Ольга Скрипник: «Загалом комісія намагається засідати раз на місяць, щоб встигати розглянути. Якщо, наприклад, у нас обміни військових, то це може бути і 400, і 500 заявок. З ними легше, бо там є всі підтверджувальні документи від військових частин і Координаційного штабу, СБУ і так далі. У середньому в нас не менш як 80 цивільних на комісію, а буває і більше. І їх треба індивідуально розглянути. Логічно, щоб це були окремі процеси. Щодо військових у нас зазвичай є максимум інформації. Тому їх розглядати можна швидко. А цивільних треба тоді виносити окремо, щоб вони не чекали щоразу, доки ми всіх інших розглянемо».

Проблема житла

Одноразова сума 100 тис. грн лише на перший погляд видається такою солідною. Для людини, яка опиняється раптово на волі буквально без нічого, навіть без власного одягу, це не такі вже й великі гроші. Є ще виплати за кожний рік ув’язнення, але вони не падають одразу, на них доводиться чекати. І весь цей час треба за щось їсти, одягатися і, головне, десь жити. А з проблемою житла ситуація геть погана.

Людмила Янкіна, голова правління Фундації захисту громадянського суспільства «Цивіс Фортіс»:

«У більшості з них немає ніяких родичів на території України, тому що це переважно люди, сім’ї і житло яких залишилися на окупованій території. Їм ніде жити після повернення, і держава не надає їм якесь житло, максимум вони можуть отримати гуртожиток. Вони також не отримують жодного супроводу соціального працівника, їм ніхто, крім нас чи інших громадських організацій, не допомагає. Коли ми запитуємо державу, чи мав би бути супровід соціального працівника, держава відповідає, що так, мав би. Але 100% наших підопічних кажуть, що навіть не знали про таку можливість».

Згідно із законом люди, звільнені з незаконного ув’язнення, мають право на отримання тимчасового житла. Це право надається тим, у кого немає власного житла або воно в окупації чи зруйноване. Але в реальності на рівні підзаконних актів це право досі не прописане. За словами Ольги Скрипник, є певні положення в законі й так далі, але реалізації немає. І немає в принципі чіткого адресата, кого ви маєте за це спитати зараз у міністерстві, в уряді.

Людмила Янкіна: «Коли приїжджає кожна партія людей, відбувається колапс. Їх кладуть на 21 день у лікарню на обстеження, і за кілька днів до того, як їх мають виписувати, нам починають телефонувати державні органи й казати, що терміново треба знайти житло цій людині, треба оплатити це житло, запитувати, чи можемо ми допомогти.

І ти такий розумієш, що взагалі-то вони ж знали заздалегідь, скільки цих людей, скільки житла потрібно. Чому ж не укладені договори з якимось готелями чи ріелторами? Можна ж було вигадати якусь систему, що коли повертається певна кількість людей, то потрібно забезпечити їх житлом. Але цього немає.

Була якось ситуація, коли мені телефонують звільнені й ніби вже кимось поселені колишні полонені й кажуть, що їх поселили в хостел, де житлові умови ще гірші, ніж у них були в російській тюрмі. Я приїхала туди, і коли зайшла, то мені хотілося, вибачте, блювати від запаху і від побаченого. Таргани, сміття… Я ще спитала менеджерку чи хазяйку цього хостелу, мовляв, як ви допускаєте, що у вас так брудно? А вона каже: а в чому проблема? І я розумію, що вона реально не бачить, наскільки там брудно. Звісно, того самого вечора ми їм знайшли нормальне житло й переселили».

«Ми дослідили 380-ту територіальну громаду, 310 осіб вказали, що в них узагалі немає ніякого житла, ніякого фонду житла. У більшості громад також немає розробленого порядку розподілу такого житла.

Відповідно сьогодні потрібно проводити аудити і скомплектувати фонди житла в громадах, там, де воно є. Визначити приміщення та інші приміщення, які потребують, наприклад, ревіталізації, ремонтів, які могли б бути віддані під тимчасове житло. Також треба провести відповідну комунікацію з донорами, які зараз готові й підтримують відновлювальні заходи України», — розповідає Ігор Котелянець.

За словами Людмили Янкіної, перша річ, яка має з’явитися, — маршрут цивільного заручника після повернення, тому що насправді одна з основних проблем — розсинхрон державних служб. «Несинхронізовані реєстри, різні державні органи передають цих людей на супровід різним організаціям. Усе це може дублюватися, а деякі люди взагалі лишаються за бортом, їм ніхто не допомагає», — додала вона.

Texty.org.ua також поспілкувалися з кількома полоненими, які провели в місцях позбавлення волі в Росії доволі значний термін (більш ніж сім років) і були звільнені буквально недавно.

«Треба мати якусь дорожню карту»

Костянтин Давиденко, працював приватним оцінювачем, на замовлення клієнтів із неокупованої частини України приїжджав у Крим для проведення оцінок залишеного там майна. Був незаконно затриманий ФСБ у 2018 році й засуджений за «шпигунство». Відсидів увесь термін — сім років, але так і не був депортований в Україну, ще пів року утримувався в депортаційному центрі, після чого його таки обміняли.

Костянтин Давиденко: «Привезли нас у Київ, помістили в лікарню. Там нас оглянули, встановили діагнози, проводити лікування. Але вийшло так, що нас з усіма нашими проблемами повністю скинули на лікарів. Лікарі бігали, домовлялися, щоб до нас прийшли паспортисти, медсестра водила нас у паспортний стіл. Але ж це не її робота. У лікарів є свої, скажімо так, справи. І своя компетенція.

Зараз мене виписали і, за законом, мають направити на реабілітацію. Але немає нікого, хто мені це направлення дав би. Лікар, який завідує відділенням, де ми перебуваємо, не може такого направлення дати, це не його компетенція. А якогось органу, де це робили б централізовано, немає.

Людина, яка відсиділа чотири-п’ять років у колонії, повністю втратила соціалізацію, у неї взагалі нуль майна, окрім того гігієнічного набору, який нам у лікарню принесли з облради і волонтери. У неї більше нічого немає. Ні житла, ні роботи, втрачена кваліфікація, у когось проблеми зі здоров’ям, і фізичним, і ментальним.

У мене ця проблема вирішена. Знову ж таки вирішив я її сам завдяки своїм друзям. У мене тут є друзі, які мені просто в цьому допомагають.

А багато людей тут зовсім самі. Їм пропонують надати гуртожиток. Але уявіть, що таке для людини з тими ментальними проблемами, які в неї з’явилися в полоні, жити в гуртожитку. Це дуже травмуючий процес.

Є ГО, які можуть тобі допомогти. Але, по-перше, з цими ГО людині треба зв’язатися. Людині треба ГО знайти, домовитися, щоб вона взяло її під свою протекцію і допомогла. Держава жодної участі в цьому не бере взагалі. І це велика проблема.

Фактично все зараз відбувається в режимі ручного керування.

Якоїсь чіткої знову ж таки людини, яка прийшла б і сказала б: «Добрий день, мене звати Іван Степанович, усі питання, які вас цікавлять, ви ставите мені. Я їх для вас вирішую», немає. От такої системи немає, а вона потрібна. Бо зараз функцію всієї цієї системи виконує особисто пані Верещук. І вона справді старається, до неї питань немає.

Але ж це не її робота. Бо в неї є безліч інших завдань, і ми це розуміємо. Вона залишила свій особистий телефон, і ми дзвонимо. “Добрий день, пані Ірино, ось така проблема”. Хоча розуміємо, що пані Ірина має багато-багато інших справ. Але ж вона одна.

От дивіться, наприклад, вона влаштувала спільну зустріч — з нами, полоненими, і з представниками державних відомств та місцевих органів влади. На цій зустрічі Верещук каже Донецькій облраді: оплатіть людям гуртожиток. А вони відповідають, так у нас немає видатків на це, бюджетом це не передбачено. Верещук їм каже: знайдіть на це гроші. А вони: ми не можемо знайти. І зрештою починають придумувати, як ці гроші таки десь віднайти. І так у всьому.

Тому треба мати якусь дорожню карту прописану, куди і як рухатися, хто і за що відповідає. Бо, наприклад, уявіть, що Папа Римський домовиться з Російською Федерацією, щоб вона передала важкохворих або жінок. Важкохворих, я чув, там список із двісті з гаком осіб. От вони їм зараз передадуть. І що? Це буде колапс. Тут п’ятдесят привезли, і це вже колапс».

«Дуже важко адаптуватися»

Юрій Шаповалов, 61 рік, затриманий 11 січня 2018 року. Мешканець Донецька, працював лікарем. Вів сторінку в соцмережі, де висвітлював із проукраїнських позицій те, що відбувається в Донецьку під час окупації. Це й стало підставою для затримання і звинувачення в шпигунстві на користь України. Отримав вирок — 13 років у колонії суворого режиму. Але завдяки обміну в серпні 2025-го був звільнений.

Юрій Шаповалов: «У лікарні після звільнення ми пробули близько місяця. У мене була деяка затримка — мав український паперовий паспорт, причому дійсний, але чомусь у міграційній службі сказали, що треба цей паспорт ще підтверджувати, встановлювати особу. Я мав надати якийсь інший документ із фотокарткою або знайти двох людей, які підтвердили б мою особу. Вже як я отримав новий документ, ID-картку, все зрушило з місця. Потім ми всі чекали на засідання комісії, яка встановлювала статус осіб, які перебували в полоні. Засідання відбулося 2 вересня, і за його результатами я отримав цей статус.

У мене залишаються невирішеними проблеми з відновленням документів про освіту і про трудовий стаж. Це справді серйозна проблема, яка потребує зусиль, але мені вже розказали, який там алгоритм відновлення. Я закінчував медичний інститут у Донецьку ще 1987 року, всі архіви теж залишилися на окупованих територіях. Щодо диплома я маю спочатку звернутися до свого вишу, який переїхав у Кропивницький. Я вже довідався, що архіви вони не перевозили, але я маю від них отримати офіційний папір, що вони не можуть надати мені відомості про освіту. Потім звернутися до Міністерства освіти і науки, яке теж, швидше за все, дасть негативну відповідь. І вже тоді звернутися з цими офіційними відмовами до суду й надати їм якихось свідків, які підтвердили б, що я насправді десь навчався, що працював лікарем. Тільки після того може бути відновлений документ про освіту. Так мені розказали.

Поки що я зробив лише перші кроки — написав звернення на сайт свого вишу кілька днів тому. Відповіді від них ще не отримав.

Одноразову допомогу 100 тисяч отримав. Крім того, отримав допомогу від Київської міської держадміністрації 20 тисяч гривень. Була допомога від кількох благодійних фондів і громадських організацій, які теж нами опікуються.

Щодо виплат по 100 тисяч за кожний рік ув’язнення, то Ірина Верещук нам пообіцяла, що ці виплати ми отримаємо протягом вересня.

Щодо житла Офіс омбудсмена запропонував, щоб мені й ще двом обміняним лікарям за допомогою якогось фонду орендувати на три місяці трикімнатну квартиру в Києві. Але так вийшло, що не всіх моїх колег влаштував такий варіант. Один хотів перевезти сім’ю з окупованих територій, інший брата, за яким потрібен був догляд. Але в мене знайшовся хороший знайомий, який запросив мене пожити в нього. Тож я зараз живу тимчасово у свого знайомого. Але Офіс омбудсмена запевнив, що наше питання не знімається з порядку денного, що протягом цього місяця нам мають озвучити якусь серйознішу пропозицію щодо житла.

Особисто я невибагливий, у мене немає родини, я сам, і мене влаштує якесь модульне містечко чи щось таке. Звісно, мені після цих восьми років в ув’язнені хочеться мати якийсь свій особистий простір, де я можу усамітнитися й побути на самоті. Коли я опинився на свободі, навіть сам не очікував, що це психологічно так важко сприймається. Сидячи в полоні, думав, що звільнять, навіщо якась адаптація, реабілітація, треба одразу включатися в активне життя. Ні, так не виходить, дуже важко адаптуватися.

А коли я опинився вже після обміну на волі, для мене було дуже великим шоком, коли дізнався, що, виявляється, про мою ситуацію було в курсі багато людей, з якими я навіть не знайомий. І я відчув оцю підтримку людей. У перші ж хвилини після звільнення до нашого автобуса зайшли працівники координаційного штабу. Одна з них побачила мене й каже: “О, ви Юрій, я вас знаю, ми за вас боролися”. Мене це якось аж шокувало. А потім я такі чи подібні слова чув від багатьох-багатьох людей».

Але треба не забувати, що Росія утримує ще дуже багато наших полонених, і військових, і цивільних. У тій самій макіївській колонії, де я був, перебували хлопці, які утримувалися з 2017-го, з 2018-го, один навіть із 2015 року ув’язнений. Обличчя цих хлопців у мене досі перед очима, коли ми розставалися з ними. Їх треба витягати звідти».

обмін полоненими полонені реабілітація