«Усвідомлення, що ти залишився без нитки, приходить на 3–5-й день». Розповідь киян, чию квартиру зруйнувала ракета
Без житла, грошей і документів. Мешканці дев’ятиповерхового будинку в Святошині, який російська армія зруйнувала прямим влучанням ракети «Іскандер», протягом місяця не отримували матеріальної допомоги від держави. Навіть акта про стан будинку досі немає. Щоб відновити втрачені документи, доводиться чимало бігати різними кабінетами. Про втрати і життя після російської ракетної атаки нам розповіли члени родини, які вижили тільки тому, що не ночували вдома того дня.
Близько пʼятої години ранку 31 липня 2025 року телефони Олександри й Аркадія Поболь та їхньої доньки Анни Медведєвої розривалися від дзвінків. Сусіди, родичі й знайомі намагалися дізнатися, чи все в порядку з родиною. За якимось збігом обставин того дня вони ночували не вдома, а на дачі.
«Батьки були на дачі. Того дня мали повертатися до Києва. Але пішов дощ, і я сказала, що краще я приїду до них», — згадує Анна.
Тієї ночі російська ракета «Іскандер-К» влучила в дев’ятиповерхівку в Святошинському районі, де проживала родина Анни. Загинуло 29 людей, серед них п’ятеро дітей. Щонайменше 159 людей постраждало, серед них 16 дітей.
Моделювання вибуху і руйнувань, спричинених російським ракетним ударом по Святошину 24 квітня 2025 року, дивіться тут.
Сусіди скинули фото, і родина зрозуміла, що житла в них більше немає. Зібравшись їхати на місце прильоту, Анна взяла дві пари робочих рукавичок, бо думала, що розбиратиме завали. Лише на місці зрозуміла, що її туди ніхто не пустить і цим займаються лише професіонали.
Пил стояв до неба
«Екскаватор гарчить, машини дирчать, люди кричать. Пилюка стояла до неба», — пригадує свої враження Олександра, коли вони приїхали з дачі до свого будинку.
Ракета влетіла між п’ятим і шостим поверхами. Верхню частину будинку фактично підняло вибухом вгору і кинуло вниз. Люди, меблі, сантехніка змішалися з бетоном.
«Там виглядає шматок стінки, там уламок ліжка, там стирчить якийсь унітаз розбитий. Екскаватор гребе ковшем, навантажує машини, які одна за одною вивозять залишки будинку», — розповідає Олександра.
На місці прильоту одразу організували роздачу їжі, питної води, чаю та кави, були навіть цукерки. Працювали психологи, які реально підтримували людей. Встановили біотуалети. От тільки куди йти жити тим, хто залишився без нічого, було незрозуміло.
Олександра пригадує, що оголошення про місце, де можна переночувати, повісили на сусідньому будинку. Треба було ще здогадатися, де його шукати. Проживати пропонували в одному з ліцеїв. Чи скористався цим хтось із сусідів, вона не впевнена.
Від квартири залишилися двері й шматок балкона
«Після вибуху люди були перелякані. Це треба було ще знайти те оголошення. Можна ж було оголошувати в мікрофон чи мегафон, щоб мешканці почули, куди звертатися», — каже Олександра.
Лишилися тільки двері
Від чотирикімнатної квартири на восьмому поверсі, де проживали Олександра, Аркадій та Анна, залишилися двері й шматок балкона.
«Усвідомлення, що ти залишився геть без нитки, приходить на третій-п’ятий день. Спочатку треба все переварити, — каже Олександра. — З одного боку, тобі радіють, що ти живий, а з другого — над нашою квартирою саме небо і більше нічого. І двері стоять. Зазвичай люди гублять ключі й не можуть зайти у двері. А в нас двері є, ключі є, а зайти не можна, бо квартири немає».
Усвідомлення, що ти залишився геть без нитки, приходить на третій-п’ятий день
Олександра й Аркадій придбали цю квартиру ще в 1994 році. Хотіли жити недалеко від мами з татом. І щоб донька вчилася в 197-й школі. Там були дуже хороші вчителі, знання давали відмінні. Не так просто було потрапити в цю школу. Після її закінчення діти без проблем вступали до вишів. Наприклад, у класі Анни було 16 медалістів. До того ж до школи ходити було близько, не треба переходити дорогу, навіть дзвоник вдома чути було.
Під час обстрілу постраждали і школа, і сусідні будинки, і багетна крамничка, у якій працювала Олександра до війни.
Родина зізнається, що болить від втрати не просто друзів, житла, речей, а колишнього життя.
«Отак ми й живемо. Все залишилось у тій вирві. Буває так, що спала, прокинулась: а де моя куртка? Немає куртки. А де моя чашка? Аркадій сумує за своєю виделкою. Буває, щось треба зробити, він згадує, що інструмент на балконі. А балкона вже немає. З віком у людей виробляються певні правила, звички, традиції і тяжко прийняти цю втрату», — ділиться Олександра.
Росія знищує навіть спогади. Враз не стає альбомів із фотографіями зі школи, випускного, весілля. В Аркадія залишилося тільки одне фото батька в гаманці.
«У нас було багато фото і відео з родинними архівами. Ми зберігали на дисках і ще старих відеокасетах. Час від часу переглядали. Був фотоальбом із відбитком Аніної ніжки, коли їй виповнився місяць. Не стало нічого», — каже Олександра.
Не стало й доньчиних відзнак: срібної медалі, прапора й пам’ятного листа. Анна рік прожила в Сполучених Штатах Америки за програмою обміну старшокласників. Їй подарували американський прапор, який провисів один день над Капітолієм, і лист, підписаний Клінтоном.
«Мені дуже шкода мамині писанки, мамині вишивки бісером, мамину вишиванку білим по білому, червоно-чорну, під старовину, весільні рушники, дуже красиві бабусині вишивки», — каже Анна.
Повністю усвідомити втрату ще й досі складно. Коли заходить мова про фотографії, згадують, що вони могли бути в старому телефоні чи ноутбуці. Ось тільки ні того телефона, ні ноутбука вже немає.
Почистили криницю, зробили пічку
Родина нині проживає на дачі. На початку повномасштабної війни дача також постраждала від обстрілів. В одному сусідньому селі стояли росіяни, а в іншому — ЗСУ. Село, де міститься дача, опинилося на лінії вогню. Після деокупації Київщини родина полагодила будинок.
«Свого часу ми вирішили, що не дамо русні зруйнувати те, що побудував ще мій дід, що ми це відновимо», — каже Анна.
Завдяки тому рішенню тепер мають дах над головою. Почистили криницю, щоб вода була. Поставили пічку. Зведений у 1983 році будинок придатний для проживання влітку, має стіну завтовшки в одну цеглину. Тож тепер ламають голову, де взяти гроші, щоб утеплити його. Кажуть, якщо зима буде тепла, то можна пережити.
«Живемо тут, наче й побут багато часу займає, і природа гарна. Он білка бігає, уже всі горіхи зібрала, і їжак ходить. Розглядаєш їх, тішишся, а все одно не відпускає. Я живу як у хмаринці. Як у мультфільмі показували: зайчик бігає, а навколо нього хмаринка. Так і я», — каже Олександра.
Компенсація
Допомога від держави почала надходити тільки через місяць після російського обстрілу.
«Люди, втративши все, місяць мали якось жити. Добре, що в багатьох є якісь друзі, родичі, де вони змогли оселитися, чи, як у нас, дача. А куди діватися людині, яка виходить зі зруйнованого дому і залишається в тому, що на ній?» — обурюється Олександра.
Щоб подати документи на компенсацію за зруйноване житло, треба мати акт про те, що воно справді зруйноване. За словами Олександри, упродовж двох тижнів проводився тендер, щоб обрати комісію, яка проводитиме обстеження. Станом на 3 вересня (на момент нашої розмови) комісія тільки закінчила роботу й акта в людей на руках ще не було.
«Ще постійно їздимо до Києва, займаємося документами. Коли прилітає в будинок ракета, разом із вибухом вилітає отака пачка паперів, які потім доводиться оформляти. Дуже багато інстанцій, по кілька разів треба ходити, постійно якогось папірця не вистачає», — каже Анна.
Відправляла допомогу, поки розбирали завали
Анна, Олександра й Аркадій кажуть, що триматися їм допомагає те, що вони разом. У кожного є своя справа, є собака, яка потребує уваги, є бабуся, яка не хоче виїжджати з Києва, береже свої вишивки і каже, що як прилетить десь поруч, то насамперед треба рятувати їх.
Анна волонтерить. Допомагає підрозділам, де служать знайомі. Розібралася чи не на професійному рівні з детекторами дронів. Каже, що зупинятися не можна. Навіть коли розбирали завали їхнього будинку, вона поїхала на «Нову пошту», щоб відправити допомогу хлопцям.
Вони не вважають дивом те, що вижили.
«Є лише ті дива, які ми творимо самі. А решта як гра в рулетку: ймовірність і везіння. Скажу чесно, в укриття ми ніколи не ходили. Але тепер визнаю, що була не права. Треба ходити. Або хоча б у коридор виходити. Якби наша сусідка вийшла хоча б у загальний коридор, можливо, у неї був би шанс вижити», — підсумовує Анна.
