«Я пішла по стопах чоловіка». 20-річна Білка — вдова і дронарка FPV
20-річна Білка, яка пілотує FPV у батальйоні безпілотних систем 63-ї окремої механізованої бригади, розповідає про втрату чоловіка на війні, про те, як пішла в ЗСУ, як навчалася на пілота, про перший виліт, світанки на Донбасі й першого вбитого росіянина.
Мій позивний Білка. Бєлка. Зазвичай Бєлка. Його мені дав мій чоловік. Ще коли я не була у війську, він мене так назвав, бо в мене два великих передніх зуби і було руде волосся. Справжня білка.
У ЗСУ я з урахуванням навчань близько восьми місяців. Поки що і на навчаннях, і вже безпосередньо на бойових мені все дуже подобається. Не знаю, можливо, мені дуже щастить із колективом. Враження просто неймовірні, незабутні. Все супер.
У 20 років я стала вдовою. Мій чоловік загинув на війні. Тому я тут. І те, що трапилося, стало для мене головною мотивацією, яка ніколи не згасне. Це буде назавжди зі мною. Я пішла по стопах чоловіка.
Ми ще раніше з ним якось говорили про те, що рано чи пізно я потраплю у військо, але для нього це взагалі була табуйована тема. Він служив уже вісім років, пережив багато втрат, знав цю систему, як це все відбувається зсередини, тому дуже не хотів, щоб я теж мала таке життя. Він дуже не хотів, щоб я із цим стикалась, і максимально беріг мене від цього. Але я йому казала, що оскільки вже й так живу в середовищі, де лише військові, привношу якусь частинку себе в цю роботу, то хочу й сама долучитись. А він казав лише, що я не потраплю в ЗСУ, поки він живий. На жаль, так і сталося.
Чому дрони? Бо мій чоловік літав на розвідувальних дронах, служив у нашій бригаді. Оскільки ми жили разом, я постійно перебувала в такому колі спілкування, де обговорювали дрони і польоти. Я хотіла продовжувати його справу, тому обрала фах пілота розвідувального дрона. Але врешті так склалося, що пілотую FPV.
Коли йшла в ЗСУ, написала заяву на посаду оператора «Мавіка». Потрапила на навчання. Набирали групу людей, які написали заяви на пілотів. І я була впевнена до останнього, що це буде саме «Мавік». Дуже хотілося спробувати. Приходимо, а нам дістають три якісь дивні незрозумілі штуки. Ми такі: «Прикольно, а це що?». «А це FPV, ви на них літатимете». Ми здивувались, але вже було запізно щось змінювати, тому я вирішила вчитися літати на FPV. І подумала, що коли з FPV не вийде, то завжди зможу літати на розвідувальних дронах.
У роботі з цими дронами мені найбільше подобається відчуття польоту. Особливе задоволення — це, напевно, вильоти о четвертій-п’ятій ранку, коли вже світає, сходить сонце і неймовірно красиве небо. Це такий пейзаж, який дуже важко описати словами. Це надзвичайно гарно.
Спершу ми вчилися правильно тримати пульт і користуватися ним. Розвивали дрібну моторику. Потім літали на симуляторі, що дало базове розуміння, як це все взагалі відбувається. Далі вивчали апаратуру і будову борта. Після симулятора потихеньку вчилися літати на такому маленькому дроні «Вупік». І після нього вже сідали на семи- та восьмидюймові борти й поступово опановували польоти на них.
Спершу просто літали полем. Тоді на полях робили якісь умовні цілі й намагалися влучити в них. А ще вчилися робити очевидне: працювати з батареями, вміти їх правильно підʼєднати, балансувати борт, заряджати. І це все відбувалося вже тут, у батальйоні. На БЗВП нічого такого не було.
Моє навчання триває і досі. У цій сфері можна розвиватись і розвиватись. І ми робимо це у вільний від бойових виїздів час, щодня стараємося тренуватися й літати.
Спершу близько місяця я їздила в екіпажі п’ятим номером, щоб побачити, як усе працює, звикнути й опанувати всі нюанси. За мною закріпили пілота, який мені допомагав і в якого я вчилася. Саме під його керівництвом були мої перші влучання.
А потім мені дали зелене світло й сказали, що я молодець і тепер можу їхати працювати самостійно.
Запам’яталося моє перше влучання. Тоді основний пілот уразив росіянина. Але були дуже великі сумніви щодо того, чи він 200, чи 300. То була ніч, і важко було зрозуміти. І тут виходить командир і каже: «Давайте протестуємо нашу Білку». І все. Сідаю за пульт, за апаратуру. Прекрасний був виліт, але я трохи недолетіла. Буквально за півтора чи два метри від росіянина дрон упав, його посікло осколками і добило. Було б ефектніше, якби прямо в нього влучила.
Це не викликало в мене якоїсь ейфорії чи радості. Я просто виконала роботу. Жодних емоцій, просто ступор.
У чоловіка був позивний Барні. Як ведмедик. Він сам по собі був великий, добродушний, такий рудий ведмедик. Звати Паша. Він був аеророзвідником у нашому батальйоні. Був нашими очима.
Я безмежно кохала його, і мені було цікаво навчитися всього того, що вмів він, щоб навіть на якомусь мінімальному рівні могла підтримати з ним розмову. І тепер, коли його не стало, я приїхала сюди, працюю, і це дає відчуття, ніби він поруч. Ніби я продовжую його роботу. Тут є ще люди, які знали його особисто і нашу пару. Інколи навіть якась побіжна згадка про нього дає відчуття, ніби він десь є, можливо, просто на завдання поїхав чи ще щось. Приємно, що про нього пам’ятають, згадують, люблять, сумують.
Інколи собі думаю, як би було добре працювати з ним разом. Не безпосередньо у FPV-екіпажі, а просто заступати разом на позицію. Він підсвідчує цілі, а я вражаю. Клас. Це була б сімейна справа: вбивати русню.
Я дуже хотіла б почути від нього: «Я тобою пишаюся».
Автор: Сергій Болотніков, пресофіцер 63-ї окремої механізованої бригади
