«Розбиті серця зцілюють одне одного». Юні мисткині обʼєдналися після загибелі подруги від ворожої КАБ у Харкові

Катя

Мене звати Катя. Мені 22 роки, і я живу в Ісландії. Мій нікнейм — Роберт Китолюб. Робертом я стала років у 6. Бо так собі придумала. А Китолюбом у 12. Бо дуже люблю китів. Нині я працюю на кораблі й вожу людей в океан дивитися на китів.

А ще я пропускаю крізь себе все, що відбувається у світі. Це виливається в мою творчість. Я пишу вірші та фентезі, малюю, знімаю, монтую і ще багато чого. Моя фішка в тому, що на своїх малюнках зображаю людей у вигляді тварин.

Я завжди рятувала покинутих або поранених тварин і приносила їх додому. Навіть зараз в Ісландії в мене є зоопарк врятованих тварин: собаки, кролі, великі папуги, морські свинки.

Війна почалася, коли мені було 11 років. Я стояла з батьками на Майдані під час Революції гідності. Дуже добре пам’ятаю усвідомлення того, що ми стояли за свободу. Я малювала портрети людей із натури і думала, що от зараз ми вистоїмо і потім буде все добре. Відтоді добре ніколи не було. Я вийшла із зони комфорту і ніколи в неї не зайшла.

Коли на Майдані стали вбивати людей, мама вивезла мене в село. У мене з’явилася фобія війни, весь час снилися обстріли. Коли почалася війна на Сході України, я дуже боялася, що вона дійде до нас. Моїх однолітків це не турбувало. Поки вони обговорювали нову пісню Моргенштерна (російський співак. — Ред.), я думала про війну, писала вірші про війну, малювала голуба миру, проштрикнутого списом.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я з батьками поїхала в Америку, спочатку в Нью-Йорк, потім у Техас. Мене вбивало те, що навколо ніхто нічого не розуміє, не знає. Ніби там і велика українська діаспора, але зроби крок убік — і люди запитують: «А що, там справді стріляють? Там по містах стріляють? А що, стріляють не тільки по військових об’єктах?».

Я весь час стежила за подіями в Україні, хотіла повернутися, але батьки забороняли. Пізніше перебралася з Америки в Ісландію, щоб мати можливість їздити в Україну.

Одного дня полетіла через пів світу, їхала днями й ночами, щоб швидше дістатися. Побувала в Харкові, Луцьку, приїхала в рідний Київ. Саме тієї ночі за 800 метрів від нашого будинку, де я ночувала, прилетіла ракета. У нас все попадало, але не розбилося, у сусідів розбився телевізор. Вікна неможливо було відчинити, бо було багато диму.

«Саме тієї ночі за 800 метрів від нашого будинку, де я ночувала, прилетіла ракета»

Я була там, коли під завалами знайшли тіло 17-річного хлопця, на якого чекав увесь клас.

Поки не встигли закрити обстріляний будинок, мені вдалося потрапити всередину. Я сиділа в будинку, у якому не було одної стіни, а інша була замащена кров’ю, і думала про те, що ще кілька днів тому тут було затишно, а тепер просто руїна.

«Я була там, коли під завалами знайшли тіло 17-річного хлопця, на якого чекав увесь клас»

Весь світ це бачить і сприймає як прикру випадковість.

Ніка

Тут мав би бути монолог Ніки Кожушко з Харкова. Але її голос ми можемо чути тільки в записі, змонтованому Робертом Китолюбом.

Юну мисткиню вбила російська керована авіабомба в Харкові 30 серпня 2024 року. Тому про Ніку розповідають Катя й Уля, які були її подружками. Вони дружили онлайн і жодного разу не бачилися. Але після її загибелі об’єдналися, щоб розповісти про Ніку, щоб її пам’ятали і знали в усьому світі.

«З’ясувалося, що Нік — це Ніка з Харкова, а Роберт — Катя з Києва»

«Мені складно було знайти розуміння серед однолітків, — ділиться спогадами Катя. — У школі я так і не знайшла близьких друзів. Якось вирішила шукати друзів в інтернеті. Виставила в інстаграмі свої малюнки із зображенням Beatles і проплатила з маминої картки рекламу за показ у всьому світі. Мені написав повідомлення англійською хлопець на ім’я Нік, дуже хвалив мою творчість. Приблизно місяць ми спілкувалися англійською як Роберт і Нік. Поки я не виставила сторіз з українського магазину. Так з’ясувалося, що Нік — це Ніка з Харкова, а Роберт — Катя з Києва. Їй було 13, мені 16».

Катя на правах старшої вчила по відеозв’язку талановиту Ніку малювати, ділилася лайфхаками. Вони разом писали вірші.

«Ніка підсадила мене на Розстріляне відродження, на історію України. Ми дуже багато займалися разом дослідженнями і з’ясували, що насправді все почалося дуже давно, що Росія завжди це робила, завжди пригнічувала Україну, намагалася знищити», — пригадує дівчина.

Уля зустріла Ніку в інтернеті вже пізніше, їх звів спільний інтерес до «Шістки воронів» — популярної на той час книжки серед підлітків. Згодом побачила запис, як Ніка декламує Симоненка. Поступово Ніка й Уляна стали спілкуватися особисто.

«Ми з’ясували, що насправді все почалося дуже давно, що Росія завжди це робила...»

«Для мене це спілкування стало повсякденним, я б навіть сказала, дуже рідним. Ми обговорювали книжки. Ніка читала мені вголос. Вона дуже легко сприймала цей світ і передавала мені своє сприйняття», — каже Уляна.

«Памʼятаю, ми довго обговорювали книжку Жадана “Депеш Мод”. Мені подобалось у цьому захопленні все: те, як вона ночами її читала, як розповідала, що любить описи Харкова, студентського життя. Згодом я також це полюбила. Вона навіть подарувала мені книжку на день народження! Саме тоді я стала для неї Собакою, а вона стала моїм Жабеням», — ділиться Уля.

Уляна каже, що їй дуже імпонувало захоплення Ніки історією, шістдесятниками, дисидентами, загалом Розстріляним відродженням. Розповідає, що подруга підсадила її на цю тему. Ніка особисто знала багатьох сучасних харківських митців.

«Ніка не залишала без вірша, малюнка чи дискусії жодну людину, яку зустрічала», — згадує про подругу Уляна. І сумно додає: «Скільки всього ще вона могла б зробити?».

Монолог

Уля

Мене звати Уляна. Я живу в Луцьку, навчаюся в ліцеї і мрію пов’язати життя з медициною. Цікавлюся, зокрема, наукою. Цього року написала наукову роботу з гістології і подала на міжнародний конкурс, чекаю на результати. Також займаюся громадською активністю і волонтерством.

У перші дні повномасштабного вторгнення мені здавалося, що це кінець світу. Я була на межі нервового зриву. Мені тоді було 11. Я відчувала, що цілковито залежу від дорослих, які й самі були розгублені.

Перший рік був просто жахливий. У мене стався «нечитун». Я не могла читати, зосереджуватися, втікати від реальності, коли хотілося. Здавалося, якщо зараз сяду читати, то пропущу щось важливе.

Часто виникало відчуття, що ми приречені. Засмучувало, що більшість ровесників захоплювалися російською музикою й літературою.

Було боляче бачити, як змінився і посумнішав мій дядько, який завжди привносив легкість у спілкування в сімейному колі. Почав їздити на службу дідусь — він лікар, уже на пенсії, але періодично працює як військовий хірург.

Я стала шукати підтримку: долучатися до волонтерства і різних проєктів, громадських організацій, шукати однодумців. Знайомство з Нікою було дуже цінним.

Моє місто не є прифронтовим. Саме в моєму рідному місті людям доводиться ховатися від війни, але й тут вони гинуть.

Марічка

Мене звати Марічка, я живу в Київській області. Мені 14, я малюю, пишу вірші, прозу, граю на бандурі.

Обожнюю творчість Миколи Хвильового. Про його історію, цікаву і неоднозначну, дізналася у 2024 році з відео «Телебачення Торонто», потім від гурту «МУР». Коли прочитала книжку «Я (Романтика)» Хвильового, зрозуміла, що це абсолютно мій письменник.

Повномасштабна війна почалася, коли мені було 11 років. Моя подруга постійно казала, що може початися велика війна. Я тоді дуже тривожилася, тижнями не могла нормально спати вночі.

22 лютого 2022 року прокинулась у Києві від вибухів. Прочитала повідомлення від подруги. Не хотіла вірити, що війна таки почалася. Мене дуже трясло, я обіймала свою дев’ятимісячну сестру, хотілося зробити хоч щось, щоб їй було не так страшно. Батьки допомагали впоратися з емоціями, на зв’язку постійно була подруга. Я розуміла, що мушу триматися заради сестрички.

Мій дядько воював із 2020 року на контракті. Хоч ми й не спілкувалися близько, я завжди ним захоплювалася. Навіть якийсь час хотіла також стати військовою. Рік тому він загинув. Спочатку вважався безвісти зниклим, зараз загибель підтвердили, але тіло так і не знайшли. Йому було лише 22.

За місяць до того, як він загинув, я намалювала йому картину. Думала, як приїде, віддам йому. А тепер не знаю, що з нею робити. Мабуть, залишу собі. Як пам’ять про нього.

Я відчуваю тривогу, коли чую російську мову. А чую її щодня в школі. У нашому класі з 30 учнів українською говоримо тільки ми з подругою. Але в моєму містечку на Київщині здебільшого говорять українською.

«Я відчуваю тривогу, коли чую російську мову. А чую її щодня в школі»

З музикою складніше. У багатьох є відмовка, мовляв, у нас українською нема чого слухати. Але я ходяча Вікіпедія з української музики, тому завжди заперечую. Можу назвати українського виконавця в будь-якому жанрі. Але чомусь люди не хочуть переходити. Швидше за все, просто ніхто не бажає виходити із зони комфорту.

У своїй бульбашці я намагаюся оточувати себе людьми з чіткою позицією. Серед моїх друзів немає російськомовних, багато хто намагається допомагати війську, відкриває допоміжні банки. Так мені здається, що в нас є надія, що ми можемо вистояти і перемогти. Але я розумію, що заради кращого майбутнього з бульбашок, імовірно, доведеться виходити.

«Покоління під прицілом»

Катя, Уля і Марічка — учасниці проєкту «Покоління під прицілом». Навесні 2024 року Катя обговорювала ідею цього проєкту з Нікою. Ділилася, що хоче знімати відео, розповідати про переживання, про те, що турбує молодь під час війни. Сподівалася, що вдасться достукатися до людей у світі. Вони домовлялися зняти разом документальний фільм, коли Катя приїде в Київ і Харків.

«Я казала, що тільки допрацюю сезон і восени приїду. Але в серпні Ніка загинула від ворожої КАБ. І це мене дуже розбило. Я втратила всі сенси. Мені стало все нецікаво. Не стало єдиної подруги. А потім і колишньої мене не стало. Я змінилася. Зрозуміла, що мені обов’язково треба робити цей проєкт, треба діяти», — розповідає Катя.

«У серпні Ніка загинула від ворожої КАБ. І це мене дуже розбило. Я втратила всі сенси»

Буквально за два дні до загибелі Ніка зняла відео, де сказала: «Мені 18, і я маю творити для тих, хто більше не може».

Тепер її друзі творять заради неї.

Спочатку Катя переживала, що в неї немає команди. Не знала, де знайти однодумців. Згадує, що Ніка вміла знайти кого завгодно. Вона просто кудись ішла, і там одразу збиралися неймовірні люди.

«Я почала писати про неї в соцмережах. Якимось чином у коментарях, у спільнотах мені стали писати люди, які знали Ніку, дружили з нею. Через деякий час зрозуміла, що зібралося чимало тих, із ким я спілкуюсь і навіть дружу, що в мене є команда. Ніка і тут допомогла згуртувати людей», — пригадує Катя.

Катя влаштовувала виставку робіт Ніки в Ісландії, Уляна — у Луцьку.

Катя їздила в Харків, зустрічалася там із мамою Ніки Кожушко, бачила її кімнату, побувала в Літмузеї, будинку «Слово», писала вірші Ніки на бруківці. І все знімала. Про сценарій вирішила думати потім. Головне було встигнути схопити якнайбільше важливого.

В Україні Катя вперше зустрілася з іншими учасницями проєкту. Команда дуже творча, усі віком від 13 до 18 років. «Разом зібралися люди, які несуть у собі частинку Ніки», — розповідає про роботу в команді Уляна.

Учасники проєкту пишуть вірші, малюють, грають на музичних інструментах. Кожна може розповісти свою історію так, як відчуває.

«Разом зібралися люди, які несуть у собі частинку Ніки»

«Ми описуємо свої переживання під час війни мовою мистецтва та емоцій. Я не намагаюся мати гарний вигляд у кадрі, використовувати якусь апаратуру. Моя фішка — зніматися в темряві, тому що війна — це і є якась безпросвітна темрява», — пояснює Катя.

У Києві Катя жила під обстрілами й знімала розбомблений будинок.

«Я мушу показати війну так, як відчуваю»

«Мене тягне в місця, де сталася трагедія, — розповідає дівчина. — Я спочатку не розуміла чому. Але, проводжаючи сонце в розбомбленому будинку, побачила сенс: я мушу показати війну так, як відчуваю. Говоритиму з екрана, щоб світ почув і побачив, що я думаю, які в мене почуття».

Невдовзі вийде вступний документальний фільм. Є його трейлери українською й англійською мовами.

«Останнє слово скаже молодь»

«Одне із завдань проєкту — дати людям, які глибоко переживають події війни, відчуття, що вони не самотні у своїх переживаннях», — розповідає Катя.

Марічка, яка у фільмі грає на бандурі й розповідає власну історію, каже, що сучасне покоління живе в умовах, коли щодня є ризик загинути і не встигнути розповісти світові про те, що ми відчуваємо, що робимо і як живемо.

«Нам треба показувати закордонній аудиторії, що ми звичайні діти, підлітки, що ми існуємо, живемо у війні, але продовжуємо творити», — ділиться Марічка.

«Наша місія — нести пам’ять, робити щось вічне у світі, де так багато руйнувань. Обʼєднуватися й триматися заради тих, кого знищила війна, щоб їхні голоси також звучали», — підсумовує Катя.

Крім фільму в проєкті будуть інші відео, вірші, малюнки.

«Останнє слово скаже молодь», — цитує Уляна лідера Народного руху Вʼячеслава Чорновола. І додає: «Можливо, це будемо навіть не ми, а наступне покоління. Але за молоддю вирішальне слово, і треба давати їй голос».

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції чи ІСАР Єднання.

війна діти мистецтво війна підлітки ісар