«Тримайтеся, до вас їде наш танчик!»: історія порятунку медиків після прильоту КАБ

Незважаючи на те що операцію довелося проводити вдень, усе пройшло гладко: піхотинці підготували побратима до евакуації, медики теж оперативно надали першу допомогу і вирушили назад. Хлопці встигали його врятувати, якби все було за планом. Але…

«Терміново покинути машину!»

Дорогою американський броньовик раптом почав видавати аварійний сигнал «Терміново покинути машину!». Всередині пішов дим. «Не знаю, що сталося. Можливо, на щось наїхали. Але, швидше за все, якась поломка», — зізнається Кос.

Хлопцям нічого не залишалось, як терміново зупинитися, витягнути пораненого і забігти в найближчу посадку. «Насправді це важко назвати посадкою — кілька дерев і маленький закинутий окопчик по пояс», — додає командир.

Нерухома мішень — подарунок для ворога. Тому на хлопців полетіло все, що тільки могло: дрони, міномети, артилерія. Майже одразу поранило Потапича.

«Ми почали надавати йому медичну допомогу, — згадує Кос. — Але по нас працювали так, що неможливо було підняти голову. Ми лежали як консерви — щільно один біля одного. І коли передавався якийсь матеріал, усе розліталося від вибухів. Не встигали навіть шприц набрати».

Під обстрілом

Приблизно посередині обстрілу один зі снарядів влучив максимально близько до «Котиків» (так називається їхній екіпаж). «Потапича поранило вдруге, в обличчя, — розповідає Кос. — Мене врятували балістичні окуляри — лише контузило і вирубило. Думав, уже все. На жаль, поранений піхотинець тоді став двохсотим».

Під таким вогнем хлопці перебували близько двох годин, було лише кілька перерв по 10–15 хвилин. Як їм вдалося вижити — загадка. Вочевидь, спрацювала допомога усіх можливих підрозділів. Суміжні артилерійські бригади і наші пілоти ББС одразу закидали їх димами, щоб погіршити видимість ворогу. Піхотинці на позиціях працювали антидроновими рушницями. Навіть стрілецькою зброєю намагалися прикривати медиків.

Командир розумів: підтримка побратимів допоможе їм довше протриматись, але шансів вибратися мінімум: «З такою щільністю вогню все, що приїхало б, було б спалене. Моментально». Та невдовзі з рації прозвучали найбільш очікувані слова: «Котики, тримайтеся, до вас їде наш танчик!».

Танчик

По «Котиків» поїхали танкісти вже легендарного командира Сармата. «Нам сказали, що підбили емку. Ну, ми по педалях і погнали», — як завжди лаконічно і просто пояснює він. Коли хлопці прибули на місце, вони мали оперативно виконати одразу два завдання: повантажити поранених медиків і спробувати витягнути емку.

Впоратися з першим було непросто. Якщо Кос і Скол могли самі залізти на танк, то поранений Потапич навіть не стояв на ногах. «І він, м’яко кажучи, немаленький. Зняли з нього броню, але все одно не уявляли, як затягнути на танк, — згадує Кос. — Респект Сармату — він якимось дивом зміг це зробити».

Витягнути емку

Кріплення американського броньовика не підходили під троси нашого танка. Довелося повозитися кілька хвилин, а кожна зайва секунда там — це смертельна небезпека. З допомогою мехвода Скола емку таки зачепили. Але в останній момент він згадав, що забув в окопі автомат. Побіг туди... І саме цієї миті буквально за кілька метрів від нього прилітає артилерійський снаряд. Усім здалося, що пережити таке влучання неможливо, це кінець. «Потім дивилися ті кадри — і волосся піднімалося. Не тільки на голові», — жартує Сармат. Уявіть, як здивувалися хлопці, коли через кілька секунд із густої чорної хмари диму й землі вибіг абсолютно цілий Скол і сам застрибнув на танк! «Це було диво, реально диво», — досі вражений Кос.

Треба розуміти, що з приїздом танка обстріл лише посилився. Його РЕБ урятувала від знищення обидві машини і всіх наших воїнів — дрони падали як мухи. Але міномети й арта накривали, навіть коли танк з емкою рушили. «Обстріл вівся нон-стоп. Але танкісти виконали свою роботу бездоганно», — згадує Кос. «Мій екіпаж — вогонь. З ними можна куди завгодно!» — сміється Сармат.

Емка, мабуть, тепер згодиться лише на запчастини — після кількох влучань вона загорілася ще більше, а на ходу почала взагалі палати. «Ми тягли за собою паровоз, — жартує Сармат. — Але це залізяка. Головне, що всі живі».

«Такі самі пацани, як ми»

«Хоч я й пережив дещо у своєму житті, але це точно було найстрашніше», — з важким поглядом каже Кос. Та згадуючи, як усе закінчилося, все ж таки усміхається, вперше за всю розмову: «Не можу передати словами, що я відчував… Пам’ятаю, що дуже хотів пити. Мені дали “Міранду” — нічого смачнішого я в житті не пив. Це, напевно, мій другий день народження». І просить ще раз подякувати: «Сармату, Лєшому, Круку, Дикому, черговому на КСП, нашому комбату, медикам, які зустрічали в Торському, — всім, хто допоміг нам вижити».

Вражає, наскільки ці люди віддані своїй справі й не бояться небезпеки, коли є хоча б мінімальний шанс урятувати своїх побратимів. «Звісно, мандраж був — покажіть мені людину, яка не боїться, — каже Сармат. — Але залізаєш у танк — і все минає. Думати немає коли. Там були люди — такі самі пацани, як ми. Треба було їх витягнути».

Кос погоджується: «Якби я знав, що так закінчиться, все одно поїхав би. Не лише я, вся моя команда. Хоч ми й не врятували пораненого піхотинця, принаймні була спроба. Воно того вартувало, це без пафосу».

І це каже людина, якій до дембелю залишився менш як місяць. «А як інакше? Тоді виходить, що й танкісти не мали б ризикувати, щоб витягнути нас», — вбивчий аргумент справжнього командира.

Сергій Болотніков, пресофіцер 63-ї окремої механізованої бригади

Підтримати збір на обладнання автівок для танкового батальйону 63-ї ОМБр можна тут:

https://send.monobank.ua/jar/APrGkqKm4t

армія фронт хід війни