«Ми не можемо зрадити читачів». Як редакція з прифронтового Мирнограда видає газету під час війни

Привчили читачів до української

Двадцять сім років тому в містечку, розташованому за десять кілометрів на схід від Покровська, з’явилася газета «Рідне місто». Містечко тоді називалося Димитров, а газета була комунальною, чорно-білою і російськомовною.

Напередодні 2014 року «Рідне місто» стало повноколірним і 16-сторінковим. Того самого 2014-го почали плавний перехід на українську мову. Спершу було 30% україномовного контенту, потім 50%, згодом 70%, аж поки не перейшли повністю.

«Ми поступово привчали своїх читачів до української мови. І вони залишилися з нами», — каже Нонна Кириченко.

Нонна доєдналася до команди «Рідного міста» у 2013 році. Спочатку була кореспонденткою, а пізніше стала заступницею головного редактора. До того працювала журналісткою на радіо Донеччини, потім у телекомпанії «Орбіта» в Покровську. Була кореспонденткою новин, авторкою та ведучою програм і дійшла до посади шеф-редакторки новин. Загалом у журналістиці 21 рік.

Коли Росія розв’язала війну проти України, мешканцям Мирнограда з проукраїнською позицією було непросто. Журналістів у місті всі знають, вони одні з перших, кому може загрожувати небезпека.

«У нас до Донецька дорогою навпростець близько 50 кілометрів. Ми тоді не розуміли до пуття, що відбувається і чим це закінчиться. Ходили на роботу з рюкзаками й документами, бо не знали, повернемося додому чи ні», — згадує жінка.

Тираж до 10 тисяч

Димитров, перейменований у Мирноград у 2016 році, став містом із сильною громадянською позицією. Росіянам не вдалося захопити його й провести тут свій «референдум».

У Мирноград стали приїздити переселенці з міст і сіл, де точилися бої. Люди покидали свої домівки й оселялися тут, сподіваючись, що сюди війна не дістанеться.

У 2018 році, коли почалося роздержавлення комунальної преси, працівники і працівниці редакції стали ще й співзасновниками видання. Це був новий етап розвитку тепер уже незалежного видання.

«У найкращі часи кожна третя родина в місті мала нашу газету», — каже Нонна.

Газета виходила щотижня, наклад становив 6–7 тисяч примірників, а інколи й до 10 тисяч доходило.

Велика війна

23 лютого 2022 року, як завжди, по середах, редакція здала черговий номер газети в друк. На той час вони співпрацювали з харківською друкарнею. 24 лютого в друкарні їм уже ніхто не відповідав. А згодом Харків відмовився друкувати їхню газету. Довелося шукати нову друкарню.

«У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас навіть думки не було про те, щоб припинити видавати газету. Тому що була передплата. Ми намагалися знайти спосіб працювати. Просто роздати назад гроші людям не могли. Нам було дуже важливо зберегти довіру читачів. Бо зруйнувати довіру легко, а потім напрацювати її дуже важко», — згадує Нонна Кириченко.

Виручила газетярів друкарня одного з прифронтових міст. Там і досі друкують газету.

Нонна каже, що протриматися в перший рік повномасштабки вдалося завдяки фінансовій подушці, яку наскладали в часи, коли було багато реклами і відбувалися передвиборчі перегони. Справлялися навіть без донорської підтримки.

«Ми виходили щотижня. У нас була затримка кілька номерів у квітні-травні. Та й то через Укрпошту», — каже Нонна.

Фронт наближається

У 2023 році стало складніше. Люди почали виїжджати з міста. Наклад зменшився вдвічі. А в 2024-му зовсім прикрутило. Лінія фронту стрімко наближалася. Ракети і КАБи руйнували місто.

«Ми вели відлік на кілометри. 20, 17… Потужна артилерія гатила щодня. Було дуже гучно. Коли відлік дійшов до 5 кілометрів, було рішення Кабміну про обов’язкову евакуацію», — згадує жінка.

31 серпня 2024 року місто спорожніло. Виїхали і журналісти «Рідного міста». Ворог зруйнував офіс редакції. Нонна каже, що, на щастя, вдалося вивезти більшу частину техніки, завдяки чому можуть нині працювати. Виїжджали під щільним артилерійським вогнем.

«Із собою вдалося взяти лише вісім коробок особистих речей», — розповідає Нонна.

Віддалена робота

Четверо працівників і працівниць редакції опинилося в різних містах. Нонна оселилася в Кременчуці Полтавської області, головний редактор Максим Забєля — в Одесі, бухгалтерка і верстальник — у Дніпропетровській області.

Але навіть після евакуації вихід газети не припинився. Намагаються випускати двічі на місяць. Кількість шпальт довелося зменшити спочатку до 12, а потім до 8. Перша й остання сторінки та розворот залишаються кольоровими. Намагаються тримати наклад 3000.

Щоб зібрати інформацію про мешканців Мирнограда, яких розкидало по різних містах, Нонні Кириченко і Максиму Забєлі доводиться дуже багато їздити. Живуть фактично на колесах.

Життя в дорозі

«Я постійно в дорозі. Інколи прокидаюсь і думаю: “А куди я їду? Додому чи з дому?”» — усміхається Нонна.

У містах, де найбільше переселенців із Мирнограда, функціонують хаби. Їх облаштовують там, куди релокувалися великі установи. Наприклад, управління соціального захисту з Мирнограда тепер працює в Дніпрі, міська військова адміністрація — у Павлограді, лікарня первинної ланки релокувалася до Кропивницького, а другого рівня — до Кам’янця-Подільського. Там і створені хаби, а в них гуртуються люди, які змушені були рятуватися від війни. Там журналісти знаходять героїв і героїнь своїх публікацій.

І читачі, і редакція розкидані по різних містах України

Міська влада й структурні підрозділи також на зв’язку з газетою. Надсилають корисну інформацію, роз’яснюють соціальні питання, коментують події. Людей, які живуть у хабах, цікавлять питання компенсації за зруйноване житло, можливість державної підтримки.

«Намагаємося підтримувати усі зв’язки. У нас працює музична школа онлайн, працюють освітяни онлайн. Влада проводить прийоми. Ми також до них долучаємося. Громада хоч і релокована, але все працює, тож пишемо про здобутки, про те, як влаштувалися наші люди», — розповідає журналістка.

Частина читачів газети досі мешкає на прифронтовій території без зв’язку, електроенергії та інтернету. Тому газета для них фактично єдине джерело інформації. Для них друкують контакти служб і волонтерів, які займаються евакуацією, допомагають облаштуватися на новому місці. Відправляють туди газету з волонтерами, які відвозять людям гуманітарний вантаж. Щоразу це стає робити дедалі небезпечніше.

Друк

Друкувати газету також стає складніше.

«Це квест, це випробування. Буває, телефонують із друкарні, кажуть, що світла немає. Тому постійні телефонні перемовини: можна чи не можна передавати макети. Або кажуть, що газету отримали, а коли надрукують, ще уточнять. Логістика все складніша і складніша», — каже Нонна.

Друк потребує найбільших коштів. Зараз редакція тримається тільки завдяки грантовій підтримці. Журналістам і редакторам довелося стати грант-менеджерами й залучати передплатників.

«Ми дуже вперті й завзяті, йдемо тільки вперед. Бо якщо зупинимося, то хто знає, чи зможемо відновити потім випуск газети. Швидше ні, ніж так. Поки що працюємо, поки що рухатимемося вперед. Іншого виходу в нас немає», — не втрачає оптимізму Нонна.

Хоча війна вносить свої корективи, редакція все ж таки намагається дотримуватися певного плану. У четвер зранку стараються надіслати газету в друк, щоб у п’ятницю вже забрати, а на вихідних, коли люди сходяться до хабів, роздати її. Але, звісно, буває по-різному.

Поки працювали в Мирнограді, газету забирали машиною. Нині ж просять робити це місцевих волонтерів, яких шукають серед знайомих у Мирнограді та в місті, де друкується газета. Відправляють наклад «Новою поштою». Інколи газета їде одразу в ті міста, де є хаби, а інколи її отримують працівники редакції, а потім везуть до хабів і роздають там безплатно.

Читачі

У хабах газету чекають із нетерпінням, а журналістів зустрічають як рідних. Особливо люди старшого віку, у яких не залишилося нічого з того, що наживали протягом життя. Газета для них — символ дому.

«Нас залишилося в редакції четверо. Житла немає ні в кого. Будинки й квартири зруйновані ворожими обстрілами. Повертатися нам нікуди. Але людям, яким 70–80 років, ще важче. Вони чекають нас, бо ми для них уособлення того життя, яке вони мали раніше. Це завжди так щемко при зустрічах», — каже Нонна Кириченко.

Нас залишилося в редакції четверо. Житла немає ні в кого

Під час війни Нонна здобула третю вищу освіту з психології. Це допомагає їй у журналістській роботі. Особливо в хабах під час спілкування з людьми, які бачили багато горя.

«Я оптимістка по життю. У мене не буває “все пропало”. Ми хочемо через газету дарувати надію і віру в життя, у перемогу, у те, що повернемося додому і все відбудуємо», — ділиться жінка.

Нині редакція «Рідне місто» шукає кошти, щоб запустити сайт. Також вони дуже сподіваються, що і в другому півріччі вдаватиметься випускати газету.

«Для нас редакція — це другий дім», — каже Нонна Кириченко.

війна люди газета медіа мирноград обстріли